Ні для кого не секрет, що наразі навантаження на суддів Великої Палати (ВП) Верховного Суду (ВС) та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду досить велике. Виходячи з офіційної статистики, загальна кількість розглянутих по суті справ, в яких кожен суддя ВС був доповідачем, коливається від шести до понад чотирьохсот. Ба більше, представники Верховного Суду, посилаючись на окремих суддів ВП ВС, неодноразово вказували, що у суддів Верховного Суду в цілому та суддів Великої Палати зокрема спостерігається надмірне навантаження. Це пояснюється тим, що автоматизований розподіл справ на суддів ВП ВС наразі відбувається з урахуванням їхньої спеціалізації. А це означає, що у деяких суддів ВП ВС навантаження є меншим, ніж у суддів Конституційного Суду України (три справи на рік), тоді як в інших — показник навантаження надмірний.

Враховуючи наявну проблему, ініціатори законопроєкту від 21 лютого 2020 року № 3101 «Про внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України щодо забезпечення рівномірного навантаження на суддів Великої Палати Верховного Суду та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду» взялися за її розв’язання.

Автори законодавчої ініціативи відзначають, що ситуація, в якій один суддя одного суду є суддею-доповідачем (на якого, як правило, покладається обов’язок підготовки проєкту тексту постанови) у такій кількості справ, яка у 66 разів більша, ніж у його колеги, не є справедливою, адже це створює надмірне навантаження на одних суддів за рахунок відсутності навантаження в інших, а також не сприяє своєчасності як вирішення спорів, так і виготовлення повних текстів судових рішень. Є випадки виготовлення (появи в Єдиному державному реєстрі судових рішень) повних текстів постанов Великої Палати через півроку після їх прийняття, що, відповідно, не сприяє авторитету цього органу.

До того ж автоматизований розподіл скарг на рішення Вищої ради правосуддя, ухвалені за результатами розгляду скарг на рішення її Дисциплінарної палати, а також апеляційних скарг, які підлягають розгляду Великою Палатою Верховного Суду, здійснюється тільки щодо суддів адміністративної юрисдикції, а це створює додаткову різницю у навантаженні між суддями.

Однак, що найцікавіше, статус і оплата праці всіх суддів Великої Палати Верховного Суду — однакові.

При цьому всі судді беруть участь в обговоренні та вирішенні всіх справ: незалежно від юрисдикції суддя бере участь у розгляді справи, обговоренні правильності застосування певних норм матеріального права та голосує за певну правову позицію. І це дає змогу презюмувати, що такий суддя є компетентним у будь-якій юрисдикції.

То що ж конкретно пропонує і має на меті законопроєкт? Де-юре ним вносяться зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, які де-факто зводяться до такого: автоматизований розподіл скарг на рішення Вищої ради правосуддя, ухвалені за результатами розгляду скарг на рішення її Дисциплінарної палати, а також апеляційних скарг, які підлягають розгляду Великою Палатою Верховного Суду, здійснюватиметься між усіма суддями Великої Палати Верховного Суду.

Також пропонується зменшити з п’яти до трьох суддів мінімальний склад суду для розгляду справ, які розглядаються Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду як судом першої інстанції, та передбачити, що розподіл таких справ між суддями Касаційного адміністративного суду здійснюється без урахування спеціалізації суддів. В ідеальній перспективі автори законопроєкту очікують відновити справедливий баланс у навантаженні суддів Великої Палати ВС та зменшити навантаження на Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду.

Правова спільнота неоднозначно сприйняла цю ініціативу. Незважаючи на більшість позитивних відгуків, є і такі, хто не вірить у життєздатність цієї ідеї з функціональної точки зору. Мовляв, так, проб­лема є, деякі судді справді розглядають у кільканадцять разів більше справ, аніж інші. Проте чи зіграє тут на користь «гра» з юрисдикціями? Адже відомо, що судді проходять спеціальні конкурси, щоб бути розподіленими до тієї чи іншої спеціалізації. А так, як можна говорити про рівномірний розподіл, якщо з деякими справами суддя не працює і не знає їх сутнісної специфіки? Дехто ж узагалі стверджує, що це лише спроба народних обранців за красивою обгорткою законопроєкту приховати реальні наміри змінити систему на власну користь.

Дехто з них може мати рацію, доки протилежне не буде доведене на практиці. А поки варто згадати, що кожна людина має право на судовий розгляд своєї справи у розумні строки, тож проблеми нерівномірного суддівського навантаження жодним чином не мають стати цьому на заваді.

Альона СТУЛІНА«Судовий вісник»