Незалежність та самостійність юридичної особи від її власників та засновників є одним із основоположних принципів цивільного права. Питання окремої правосуб’єктності юридичної особи було актуальним ще у 1897 році, коли у справі «Salomon v A Salomon and Co Ltd» Палата лордів Великої Британії визначила, що кредитори неплатоспроможної юридичної особи не можуть заявляти вимоги до її власників.

«Вуаль» в Україні

Законодавче регулювання щодо юридичних осіб в Україні йде аналогічним шляхом. За змістом статей 2, 80, 91 та 92 Цивільного кодексу України, юридична особа є самостійним учасником цивільних правовідносин, наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю. Юридична особа здійснює цивільні права та обов’язки самостійно через свої органи, а також самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями всім належним їй майном. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи і навпаки, крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

Однак принцип незалежності та самостійності юридичної особи не є абсолютним. У виняткових випадках, за умови виконання певних критеріїв, застосовується концепція «підняття корпоративної вуалі» або ж «проникнення за корпоративну завісу». Вона дає змогу стверджувати, що компанія є лише «прикриттям» або «фасадом» для діяльності її власників, і визначити, хто повинен відповідати за порушення зобов’язань цієї компанії або за задоволення вимог кредиторів. Ця концепція походить із англосаксонського права, проте набула поширення і в країнах континентальної системи права.

Відображення концепції частково можна знайти у правових механізмах українського законодавства. В основному такі механізми стосуються аспекту відповідальності і, з точки зору достатності та ефективності, не досягають рівня «підняття корпоративної вуалі».

Іншим аспектом застосування концепції в Україні є можливість учасника (засновника) юридичної особи подати позов про захист прав та інтересів такої юридичної особи, оскаржувати судове рішення, представляти її права та інте­реси. Це питання актуалізувалося у зв’язку з останньою практикою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зокрема, позицією, висловленою в ухвалі від 22  січня 2020 року у справі № 910/15925/18. Перед судом постало питання, чи має право учасник товариства оскаржувати судові рішення у корпоративному спорі у разі припинення товариства після відкриття апеляційного провадження за скаргою такого товариства. Суд визначив, що питання становить виключну правову проблему, адже є супе­речність між українським законодавством та практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), і передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Згідно з частинами 5 та 6 статті 44 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України, юридична особа набуває процесуальних прав та обов’язків у порядку, встановленому законом, і здійснює їх через свого представника. Юридична особа може набувати процесуальних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників лише у двох випадках, якщо таке право (1) закріплене установчими документами і (2) передбачене законом. Щодо другого випадку, то необхідно зазначити, що відповідно до пункту 5 частини 1 статті 42, частини 1 статті 254, пункту 3 частини 1 статті 287 ГПК України оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках мають право тільки (1) учасники справи та (2) особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов’язки.

Чисельна практика

Відповідно до абзацу 2 пункту 20 та пункту 51 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів», законом не передбачене право учасника господарського товариства звертатися до суду за захистом прав чи охоронюваних законом інтересів товариства поза відносинами представництва, і відповідачем у справах про визнання недійсним рішення загальних зборів є господарське товариство, а не його учасники. Крім того, Верховний Суд у пункті 23 постанови від 11 грудня 2018 року у справі № 911/2208/17 зазначив, що особи, які не брали участі у справі про визнання недійсним рішення загальних зборів за позовом інших учасників, не мають права оскаржувати судове рішення у такій справі. Таке рішення Верховний Суд обґрунтував тим, що результат вирішення спору залежить лише від встановлення судом наявності та ступеня порушень прав позивача (позивачів) під час скликання та проведення загальних зборів, а залучення інших учасників (акціонерів) товариства для цього не вимагається.

У постанові від 28 лютого 2019 року у справі № 904/4669/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду підтвердив вищезазначену позицію і вказав, що право на звернення до суду не є абсолютним, а право звернення учасника (засновника, акціонера, члена) юридичної особи до суду за захистом прав чи охоронюваних законом інтересів цієї особи поза відносинами представництва не передбачене, окрім як щодо позовів про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою.

Таким чином, огляд практики Верхов­ного Суду дає підстави стверджувати, що українські суди не визнають права учасника представляти інтереси юридичної особи, якщо таке право не надане самою юридичною особою в її установчих документах чи за довіреністю. Водночас практика ЄСПЛ з цього питання допускає, що у виняткових випадках учасник може звертатися до суду в інтересах юридичної особи.

Так, у пункті 26 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2017 року у справі «Фельдман та банк «Слов’янський» проти України» (скарга № 42758/05), суд підкреслив, що проникнення за «корпоративну вуаль» або нехтування правосуб’єктністю компанії може бути виправданим лише за виключних обставин. Такими обставинами є, зокрема, точно встановлений факт, що компанія не може звернутися до конвенційних установ (1) через органи, утворені згідно з її статутом, або (2) через її ліквідаторів у разі ліквідації. Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що за звичайних обставин акціонер (навіть мажоритарний) не може звертатися до суду в інте­ресах юридичної особи.

Водночас у контексті цієї справи важливо згадати, що перший заявник діяв як мажоритарний акціонер та віцепрезидент банку, а на момент подання заяви акціонери та виконавчі органи банку-заявника були позбавлені своїх повноважень щодо управління діяльністю банку-заявника. ЄСПЛ врахував зазначені вище фактори, а також те, що на момент подання заяви банк перебував під контролем ліквідаційної комісії, більшість якої складалася з посадових осіб територіальних управлінь Національного банку України та працівників місцевих податкових органів. Таким чином, суд дійшов висновку, що існували виключні обставини, які надали першому заявнику право подати заяву в інтересах банку-заявника (пункти 46–52 рішення у справі «Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки» (скарга № 29010/95).

Українські суди також посилаються на згадану вище практику ЄСПЛ, щоправда, часто лише для того, аби визначити, що справа не підпадає під «виключні» обставини у розумінні ЄСПЛ, а тому висновки ЄСПЛ не можуть братися до уваги при її вирішенні.

Таким чином, передання на розгляд Великої Палати Верховного Суду ухвалою Касаційного господарського суду від 22 січня 2020 року у справі № 910/15925/18 питання про те, чи має право учасник товариства оскаржувати судові рішення у корпоративному спорі у разі припинення товариства після відкриття апеляційного провадження за скаргою такого товариства, має велике значення для розширення практики застосування концепції «підняття корпоративної вуалі» в контексті українського законодавства. Прийняття обґрунтованого рішення щодо обставин, які можуть вважатись «виключними», надасть концепції «підняття корпоративної вуалі» правової визначеності, а тому потенційно дасть поштовх для ефективнішого застосування цього прогресивного та необхідного механізму в українській правовій системі.

Христина ЄРМЕНЧУК молодший юрист EVERLEGAL, м. Київ

Спеціально  для «Судового вісника»