Поняття «електронні докази» ввели в українські процесуальні кодекси в рамках судової реформи 2017 року. Відтоді минуло вже понад два роки. Проте чи то через заплутане визначення, чи з інших причин, але в Україні поки не сформовано єдиної судової практики доказування з посиланням на електронні докази.

Iз точки зору закону

Законодавчо визначено, що електрон­ними доказами є інформація в електрон­ній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, які мають значення для справи, зокрема, електронні документи (у тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), вебсайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі.

Тобто з визначення випливає, що електронні докази — це (1) інформація (2) в електронній (цифровій) формі, (3) яка містить дані про обставини, що мають значення для справи. Далі йде невичерпний перелік можливих видів елект­ронних доказів.

При цьому у Законі України «Про інформацію» та Цивільному кодексі (ЦК) України інформацією визначено будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Трохи ліпше зрозуміти, що таке елект­ронна форма інформації, можна із Закону України «Про електронну комерцію». Так, у статті 3 цього закону зазначено, що електронна форма представлення інформації — це спосіб документування інформації, що означає створення, запис, передачу або збереження інформації у цифровій чи іншій нематеріальній формі за допомогою електронних, магнітних, електромагнітних, оптичних або інших засобів, здатних до відтворення, передачі чи зберігання інформації. Електронною формою представлення інформації вважається документування інформації, що дає змогу її відтворювати у візуальній формі, придатній для сприйняття людиною.

Таким чином, можна зробити висновок, що електронними доказами можуть бути будь-які відомості в електронній формі, що містять дані про обставини, які мають значення для справи.

Точка зору суду

У той же час підходи судів щодо застосування норм права у цих правовідносинах розділилися. Так, в одних рішеннях електронними доказами вважаються будь-які відомості в електронній формі, а в інших — поняття «електронні докази» ототожнюють з електронними документами. При цьому наслідки такого ототожнення також є різними.

Серед цікавих рішень, в яких електрон­ними доказами вважаються будь-які відомості в електронній формі, можна виокремити такі.

У двох рішеннях (у справах № 903/199/17 та № 920/1031/18) Верхов­ний Суд підтримав урахування судами попередніх інстанцій різних електронних доказів, проте звернув увагу на відмежування електронного документа від елект­ронної копії письмового документа.

Так, у постанові від 28 лютого 2018 року у справі № 903/199/17 Верховний Суд зазначив, що матеріали справи не містять доказів того, що спірні договори-заявки чи листи, якими обмінювалися сторони за допомогою електронних засобів зв’язку, створювалися у порядку, визначеному Законом України № 851-IV «Про електронні документи та електронний документообіг», тобто їх створено саме як електронні документи, що унеможливлює застосування до них вимог Закону України «Про електронний цифровий підпис».

Натомість суд підтримав застосування судами попередніх інстанцій статті 207 ЦК України, яка встановлює, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксовано у листах, телеграмах, ­повідомленнях тощо, якими обмінялися сторони, наприклад, за допомогою засобів елект­ронного зв’язку і при цьому спосіб обміну з огляду на приписи статті 627 ЦК України визначається сторонами.

У постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 920/1031/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду підтримав суди попередніх інстанцій, які взяли до уваги докази надсилання листа зі сканованою копією документа на електронну пошту. При цьому суд нагадав, що електронні копії письмового документа, надіслані засобами електронного зв’язку, не є електрон­ними документами.

Також у справі № 925/1082/18 колегією суддів апеляційного суду було переглянуто в судовому засіданні вихідну кореспонденцію електронної пошти відповідача на представленому ним портативному персональному комп’ютері (ноутбуці) та встановлено надсилання на електрон­ну адресу позивача електронних листів з прикріпленими файлами. Верховний Суд де-факто підтримав такий порядок дослідження доказів у постанові від 14 січня 2020 року у цій же справі.

У той же час у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 914/2505/17 Верховний Суд ототожнив електрон­ні докази та електронні документи. Так, суд зазначив, що обмін сторонами інформацією при виконанні договірних зобов’язань шляхом надсилання елект­ронних листів уже давно став частиною ділових звичаїв в Україні. Відповідно до статей 3, 5, 8 Закону України «Про елект­ронні документи та електронний документообіг», електрон­ні документи вже давно стали частиною ділового обороту та юридична сила електронного документа як доказу не може бути заперечена винятково через те, що він має електрон­ну форму. Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися тільки на підставі того, що він має електронну форму.

Після цього Верховний Суд відзначив, що висновки судів про те, що роздруківка електронного листування, на яку посилається апелянт, є неналежним та недопустимим доказом у цій справі, оскільки не підтверджує факту надсилання апелянтом відповідачу за первісним позовом «техніко-економічного обґрунтування» саме 19 грудня 2016 року, є такими, що не відповідають приписам статті 8 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», оскільки сила електронного документа як доказу не може бути заперечена винятково через те, що він має електронну форму та не підтверджується додатково показами свідків (учасників переписки).

Тобто фактично суд застосував норми, які стосуються електронного документа, що має містити обов’язкові реквізити, в тому числі електронний підпис, до звичайного електронного доказу — листування на електронній пошті, яке таких реквізитів не містить.

І, нарешті, той самий Верховний Суд у постанові від 11 червня 2019 року у справі № 904/2882/18 підтримав рішення судів попередніх інстанцій, які не взяли до уваги такий електронний доказ, як електронна переписка. Суд підтримав позицію, що надана позивачем роздруківка електронної переписки не може бути використана як доказ у справі, оскільки не відповідає вимогам Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», не містить електронного підпису, який є обов’язковим реквізитом електронного документа, що унеможливлює ідентифікацію відправника повідом­лення, зміст такого документа не захищений від внесення правок та викривлення.

Дивитися глибше

Підсумовуючи, можна дійти виснов­ку, що єдина практика правозастосування щодо доказування з посиланнями на електронні доказами — все ще на стадії формування. У рішеннях судів, ухвалених у 2020 році, простежується глибше дослідження природи електронних доказів та електронних документів зокрема. Суди зазначають, що електронні докази можуть бути різними і застосовуватися не лише для підтвердження факту вчинення правочинів в електронній формі у вигляді електронного документа. Ці тенденції є загалом позитивними, що сприяє активнішому використанню електронних доказів у судовому процесі та надає більші можливості сторонам для доведення ­своєї позиції.

Роман СИНЮТА молодший юрист відділу міжнародної судової практики МЮГ Eterna Law, м. Київ

Спеціально  для «Судового вісника»