Адвокати в Україні нерідко потрап­ляють у ситуації, коли виконання професійних обов’язків утруднюється тим, що частина матеріалів, які стосуються їхнього клієнта, складають державну таємницю, або частина доказів збиралися під грифом «таємно» у рамках секретних спец­операцій. Найчастіше таке буває, коли ні адвокатові, ні суду не розкриваються документи і навіть ухвали суду, на підставі яких здійснювалися негласні слідчі дії. У таких ситуаціях прокурори, які беруть участь у судовому засіданні, й самі можуть не володіти тією інформацією з грифом, скажімо, «цілком таємно», запит якої здійснює адвокат. Захисники часто наполягають, що це ставить у нерівне становище сторони у процесі та є перешкодою права на захист.

Проте доступ до державної таємниці — це та сфера компетенції держави, де саме держава визначає, хто може або не може отримати доступ того чи іншого рівня. І навіть надання всіх документів і довідок для отримання доступу не може бути гарантованою підставою для такого доступу. Навіть статус посадової особи — представника влади не є такою гарантією.

При цьому право на доступ до державної таємниці не підлягає захисту у рамках конвенційних гарантій. Про це йдеться у рішенні Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) від 4 лютого 2020 року у справі «Бастис проти Литви» (скарга № 80749/17), яка стосувалась відмови органів влади видати заявнику — члену парламенту допуск до державної таємниці.

У жовтні 2016 року заявник був повторно обраний членом сейму Литовської Республіки і через місяць призначений заступником спікера. У рамках стандартної процедури спікер звернувся до Департаменту державної безпеки Литовської Республіки (ДДБ), щоб перевірити, чи можливо йому надати допуск до державної таємниці. Після заповнення анкети та двох співбесід, на які він погодився, ДДБ надало висновок про недопустимість надання заявнику допуску через сумніви в його надійності. Зокрема, у виснов­ку йшлося, що заявник, ймовірно, підтримував стосунки з декількома особами, які мали зв’язки з Росією і діяльність яких вважалася такою, що суперечить інтересам національної безпеки.

9 березня 2017 року спікер сейму усно повідомив заявнику, що йому не буде надано допуску, і попросив його подати у відставку з посади заступника спікера, оскільки зайняття цієї посади потребує доступу до державної таємниці. Заявник подав у відставку з адміністративної посади, проте водночас звернувся із запитом до ДДБ про надання йому інформації, яка використовувалася для обґрунтування примітки, що стала відмовою у допуску, з метою оскарження її в суді. Проте у задоволенні цього запиту ДДБ також відмовило, вказавши, що частина інформації в примітці також була засекреченою. Департамент стверджував, що примітка як проміжний документ не може бути оскаржена в суді. Так само і спікер сейму також відмовився надати наявну в нього копію рішення про відмову у наданні допуску заявника до державної таємниці.

Зрештою, заявник звернувся зі скаргами на рішення сейму та ДДБ до Окружного адміністративного суду Вільнюса та Вищого адміністративного суду Литовської Республіки, стверджуючи, що вис­новки у примітці ДДБ до його запиту на допуск та відмова спікера у наданні копії рішення про відмову в наданні допуску були необґрунтованими та несправедливими. Національні суди дійшли виснов­ку, що примітка ДДБ була проміжним документом, який сам по собі не створював жодних правових наслідків, а тому не може бути оскаржена в суді.

Крім того, Вищий адміністративний суд також визначив, що рішення спікера про відмову у видачі документа, який містив таємну інформацію, особі, якій відмовлено у доступі до державної таємниці, не підпадало під сферу державного управління і не могло бути розглянуте адміністративними судами.

У березні 2018 року заявник подав у відставку як член сейму.

Звертаючись до ЄСПЛ, він посилався на статтю 13 (право на ефективний засіб судового захисту) разом зі статтею 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), стверджуючи, що він не міг захистити себе від тверджень у примітці ДДБ.

У свою чергу, ЄСПЛ констатував відсутність стверджуваних порушень, зазначених статей, пояснивши свою позицію таким. На думку ЄСПЛ, висновки, наведені в оскаржуваних документах, складених у ході перевірки, можуть бути оцінені включно під час ухвалення остаточного рішення про відмову в допуску до державної таємниці або його скасування. Таке остаточне рішення може бути оскаржене, і в судів є можливість їх перевірити, оскільки певні судді мають право на достатній рівень доступу до секретної інформації, зокрема державної таємниці, тому могли встановити, чи були достатніми підстави для відмови в допуску.

Таким чином, заявник міг дочекатися отримання офіційного рішення, викласти свої міркування щодо його законності та звернутися до суду і дізнатися доводи відповідачів, зокрема мотиви відмови ДДБ у судовому процесі. Проте поквапився, добровільно залишив спочатку адміністративну посаду віцеспікера сейму, а згодом склав повноваження члена парламенту, не дочекавшись, доки спікер буде змушений ухвалити і надати офіційне рішення про недопуск заявника до державної таємниці. Відповідно, адміністративні суди не мали достатніх правових підстав розглядати заявлені заявником позови, а тому і порушення статті 13 в поєднанні зі статтею 8 Конвенції не було.

Ірина ГОНЧАР«Судовий вісник»

Проти України

Європейський суд з прав людини 12 березня 2020 року ухвалив рішення у справі «Черніка проти України» (скарга № 53791/11), яка стосувалася скарги на те, що під час судового провадження у кримінальній справі щодо заявника, міліціонера, за обвинуваченням у розповсюдженні наркотиків, які були вилучені у рамках кримінальної справи, що він розслідував, не були безпосередньо допитані свідки обвинувачення, чиї покази були покладені в основу обвинувального вироку. Національний суд спирався на досудові заяви трьох свідків, яких він нібито просив продати наркотики, але для участі у повторному розгляді справи двоє з них були занадто хворі, щоб взяти участь у засіданні, а третього неможливо було знайти. Суд також заслухав показання кількох інших свідків, у тому числі працівників міліції, та вивчив документи, які свідчили про наявність у заявника наркотиків. Перегляд справи не змінив вироку.

ЄСПЛ констатував порушення пунктів 1 та 3 (d) статті 6 (право на справедливий суд та право на безпосередній допит свідків) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Водночас ЄСПЛ вважає, що встановлення цього порушення є достатньою справедливою сатисфакцією заявленої моральної шкоди, однак держава повинна компенсувати заявнику 1500 євро судових витрат.

Також ЄСПЛ у порядку письмового провадження ухвалив рішення у кількох справах проти України, які стосувалися питань, що вже були предметом розгляду суду, зокрема, щодо надмірної тривалості судового розгляду, а саме: 5 березня ц.р. у справах «Іванко проти України» (скарга № 46850/13), «Терещенко проти України» (скарга № 22227/10) та 19 березня ц.р. — «Вагапов проти України» (скарга № 35888/11).