Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув 4 лютого 2021 року у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу гр-на З. на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 лютого 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 13 травня 2020 року.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року гр-н З. звернувся до суду до державного професійно-технічного навчального закладу «Л» (ДПТНЗ «Л») з позовом, в якому просив визнати незаконною відмову відповідача у прийнятті його на посаду майстра виробничого навчання та зобов’язати укласти з ним трудовий договір на посаду майстра виробничого навчання ДПТНЗ «Л».

Позов мотивовано тим, що 17 січня 2019 року особисто, а 18 березня 2019 року за направленням Луцького міського центру зайнятості позивач звернувся до відповідача із заявою про прийняття на роботу на посаду майстра виробничого навчання, в якій вказував також, що погоджується на будь-яку іншу роботу. Однак у прийнятті на роботу позивачу безпідставно відмовлено. Вказану відмову позивач вважає протиправною, оскільки відповідає займаній посаді, має освіту, яка відповідає кваліфікаційним вимогам до вакансії майстер виробничого нав­чання. Окрім того, є ветераном праці.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 13 травня 2020 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що на момент звернення гр-на З. до відповідача щодо працевлаштування на вакантну посаду позивач не відповідав вимогам, які ставилися роботодавцем у частині наявності повної вищої освіти. Направлення з центру зайнятості не є безумовною підставою прийняття на роботу, оскільки це є прерогативою виключно роботодавця.

Гр-н З. не належить до кола осіб, з якими відповідач зобов’язаний був укласти трудовий договір (запрошення на роботу в порядку переведення, молоді спеціалісти, котрих в установленому законом порядку направлено на роботу в дану організацію, тощо). Перелік обов’язку роботодавця укласти трудовий договір з працівником за правилами Кодексу законів про працю (КЗпП) України є вичерпним, і такого обов’язку відповідач не порушував. Із дискримінаційною ознакою відмова у прийнятті на роботу гр-на З. не пов’язана.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі гр-н З. не погодився з виснов­ками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позовні вимоги.

Узагальнені доводи касаційної скарги

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність дискримінації в діях відповідача при відмові у прийнятті гр-на З. на роботу, проте не надали належної оцінки процедурі суміщення та її законодавчому регулюванню.

Відповідно до частини 3 статті 22 КЗпП України вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров’я працівника можуть встановлюватися законодавством України. Це означає, що роботодавець не може ставити вищі вимоги щодо наявності освіти, ніж це передбачено відповідними кваліфікаційними довідниками.

Із наданої відповідачем посадової інструкції майстра виробничого навчання, затвердженої директором Р. від 11 червня 2018 року, вбачається, що на посаду майстра виробничого навчання призначається особа, яка має базову або неповну вищу освіту відповідного напряму економічної діяльності та рівень робітничої кваліфікації з відповідної професії вищий, ніж встановлений навчальним планом для випускників училища, та без вимог до стажу роботи (підпункт 1.4 посадової інструкції).

Таким чином, здобута позивачем освіта — неповна вища освіта, що прирівнюється до молодшого бакалавра, дозволяла йому обіймати вакантну посаду майстра виробничого навчання. Відповідач як роботодавець не мав права встановлювати вищі вимоги щодо наявності освіти до посади майстер виробничого навчання, ніж ті, які передбачені посадовою інструкцією.

Вимога щодо вищої освіти була заявлена відповідачем у зв’язку із бажанням застосувати процедуру суміщення посади майстер виробничого навчання з професією електрозварник ручного зварювання та посади викладача спецтехнологій.

І судами попередніх інстанцій не надано правової оцінки процедурі суміщення посад.

У даному випадку має місце завищення вимог до посади майстра виробничого навчання, що, в свою чергу, обмежує права та можливості позивача бути прийнятим на дану посаду, що є дискримінаційним.

Відповідач поставив завищену вимогу до посади «майстер виробничого навчання» (яку пояснив необхідністю суміщення посад), що суперечить статті 2¹ та частині 3 статті 22 КЗпП України, оскільки порушує принцип рівності трудових прав громадян, зокрема принцип рівності прав та можливостей.

Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували положення чинного законодавства про суміщення посад, не врахували, що суміщення є можливим виключно при наявності вакантної посади та з працівником, з яким уже укладений трудовий договір. Зазначене призвело до неправильного застосування таких норм матеріального права, як, зокрема, статті 2¹ та статті 22 КЗпП України.

У постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 349/81/18 (провадження № 61-43402св18) зазначено, що стаття 22 КЗпП України передбачає наявність двох окремих складів правопорушень трудового законодавства при відмові у прийнятті на роботу: необґрунтована відмова у прийнятті на роботу і відмова у прийнятті на роботу за ознаками дискримінації особи у випадках, як прямо передбачених частиною 2 статті 22 КЗпП України, так і в інших нормах трудового права. Обов’язку однієї сторони завжди кореспондує право іншої сторони: заборона необґрунтованої відмови у прий­нятті на роботу кореспондується з обов’язком роботодавця укласти такий договір.

У діях відповідача наявний склад правопорушення, закріпленого статтею 22 КЗпП України — відмова у прий­нятті на роботу за ознаками дискримінації особи.

Водночас відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування положень статей 2¹, 22 КЗпП України у зв’язку із вимогою роботодавця про суміщення посад, яка заявлена передчасно, оскільки суміщення є можливим виключно при наявності вакантної посади та з працівником, з яким роботодавцем уже укладений трудовий договір.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ДПТНЗ «Л» заперечує проти доводів позивача та просить залишити ухвалені у справі рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.

Фактичні обставини, встановлені судами

17 січня 2019 року гр-н З. звернувся до відповідача із заявою про прийняття на роботу на посаду майстра виробничого навчання, в якій зазначив, що погоджується на будь-яку іншу роботу.

29 січня 2019 року гр-на З. письмово повідомлено про наявність вакансії майстра виробничого навчання з професії «електрозварник ручного зварювання», на яку навчальний заклад потребує педагогічного працівника, який суміщав би посаду майстра виробничого навчання та викладача з професійно-теоретичної підготовки (стаж роботи від двох років) за умови наявної повної вищої технічної освіти та відповідної робітничої кваліфікації.

Гр-ну З. запропоновано у разі відповідності зазначеним вимогам надати у відділ кадрів відповідні доку­менти.

19 березня 2019 року гр-н З. звернувся до відповідача за направленням Луцького міського центру зайнятості для працевлаштування на вакансію майстер виробничого навчання.

У цей же день у прийнятті на роботу йому відмовлено у зв’язку з невідповідністю вимогам, які були зазначені до даної вакансії, зокрема, відсутність вищої освіти. Корінець направлення з прийнятим рішенням був повернутий центру зайнятості у зв’язку з відмовою гр-на З. його отримати.

20 березня 2019 року гр-н З. особисто під час відві­дування повідомив центр зайнятості про відмову роботодавця у працевлаштуванні.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини 1 цієї статті, є ­неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 22 КЗпП України забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу.

Стаття 22 КЗпП України передбачає наявність двох окремих складів правопорушень трудового законодавства при відмові у прийнятті на роботу, а саме — необґрунтована відмова у прийнятті на роботу і відмова у прийнятті на роботу за ознаками дискримінації особи у випадках, як прямо передбачених частиною 2 статті 22 КЗпП України, так і в інших нормах трудового права.

Відповідно до положень статті 21 КЗпП України укладення трудового договору, як і будь-якої іншої двосторонньої угоди, потребує згоди не тільки працівника, а й власника або уповноваженого ним органу. Зазначеним забезпечується оптимальне узгодження інтересів роботодавця і особи, яка бажає укласти трудовий договір, інакше роботодавець буде позбавлений можливості у пов­ному обсязі виконувати свої функціональні обов’язки щодо підбору та розміщення кадрів і нести відповідальність за той обсяг роботи, за який він відповідає за законом.

На час звернення гр-на З. у ДПТНЗ «Л» заклад потребував на роботу педагогічного працівника, який суміщав би посаду майстра виробничого навчання за професією «електрозварник ручного зварювання» та викладача з професійно-теоретичної підготовки (стаж роботи за відповідною спеціальністю від двох років) за умови наявної повної вищої технічної освіти та відповідної робітничої кваліфікації, що стверджується інформацією про попит на робочу силу (вакансії), яка була подана навчальним закладом Луцькому міському центру зайнятості 18 жовтня 2018 року та 15 січня 2019 року.

Гр-н З. не відповідав вимогам, які ставилася роботодавцем у частині наявності повної вищої освіти. Здобута гр-ном З. освіта у Львівському автомобільно-шляховому технікумі за спеціальністю «будівництво та експлуатація автошляхів» не свідчить про наявність у нього повної вищої технічної освіти, яка була однією з основних вимог при прийнятті на вакантну посаду до відповідача.

Суди правильно виходили з того, що направлення з центру зайнятості не є безумовною підставою прийняття на роботу, оскільки це є прерогативою виключно роботодавця.

Гр-н З. не належить до кола осіб, з якими відповідач зобов’язаний був укласти трудовий договір (запрошення на роботу в порядку переведення, молоді спеціалісти, котрих в установленому законом порядку направлено на роботу в дану організацію, тощо).

Відмова у прийнятті на роботу гр-на З. не пов’язана з дискримінаційною ознакою, а прийнята роботодавцем у зв’язку з відсутністю у гр-на З. повної вищої технічної освіти, наявність якої була однією з основних вимог при прийняті на вакантну посаду, у зв’язку з чим порушення відповідачем вимог статті 22 КЗпП України не вбачається.

Установивши вказані обставини, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що рішення про відмову у прийнятті на роботу позивача, прийняте відповідачем у межах компетенції та відповідно до положень трудового законодавства, у зв’язку з чим правові підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Посилання гр-на З. на його відповідність за рівнем освіти, кваліфікації та досвіду роботи вимогам, які передбачені для зайняття посади майстра виробничого навчання, є необґрунтованими, оскільки, як встановлено судами, навчальний заклад на момент звернення позивача щодо працевлаштування потребував на роботу саме педагогічного працівника, який суміщав би посаду майстра виробничого навчання за професією «електрозварник ручного зварювання» та викладача з професійно-теоретичної підготовки за умови наявної повної вищої технічної освіти, яку позивач не мав.

Аргументи заявника про достатність отриманої ним освіти (неповної вищої) для заміщення вакантної посади майстра виробничого навчання, з урахуванням обумовлених роботодавцем вимог щодо вакантної посади, зокрема наявність повної вищої технічної освіти, не є підставою для зобов’язання відповідача укласти з ним трудовий договір, який відповідно до положень статті 21 КЗпП України потребує не лише згоди працівника, а й власника або уповноваженого ним органу.

Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 349/81/18 (провадження № 61-43402св18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, а доводи останнього про наявність у діях відповідача складу правопорушення, передбаченого статтею 22 КЗпП України, спростовуються встановленими під час розгляду справи обставинами, за якими не встановлено необґрунтованість відмови у прийнятті на роботу або що ця відмова пов’язана з ознаками дискримінації позивача.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положень статей 2¹, 22 КЗпП України у зв’язку із вимогою роботодавця про суміщення посад, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки не спростовують правильність застосування судами норм матеріального права до спірних правовідносин, зокрема положень статті 22 КЗпП України.

Таким чином, підстави, за яких відкрито касаційне провадження, не підтвердились.

Доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди заявника з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, у тому контексті, який, на думку позивача, свідчить про незаконність відмови у прий­нятті його на роботу за відсутності повної вищої технічної освіти для заміщення вакантної у відповідача посади, проте ці обставини були перевірені судами і з урахуванням встановлених обставин спростовані під час розгляду справи.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення — без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій — без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив:

— касаційну скаргу гр-на З. залишити без задоволення;

— рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 лютого 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 13 травня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прий­няття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 4 лютого 2021 року. Справа № 161/15476/19. Суддя-доповідач — Висоцька В.С. Судді — Грушицький А.І., Литвиненко І.В.)