Видавництво 
Володимир КАМПО, член Асоціації суддів Конституційного Суду України, к.ю.н.
Щоб успішно подолати будь-яку кризу, яка потім має вивести суспільство на новий рівень мислення і практики, потрібно добре розібратись в її суті та складових. Це стосується й конституційної кризи 2020–2021 років, що була викликана сумнівним рішенням Конституційного Суду України (КСУ) від 27 жовтня 2020 року № 13-р/2020. З цієї кризи Україна має винести уроки і стати сильнішою та прагматичнішою.
Однією із складових цієї кризи стала проблема відсторонення від посади судді КСУ — Голови цього суду Олександра Тупицького — на підставі Указу Президента України від 29 грудня 2020 року № 607/2020 «Про відсторонення від посади судді Конституційного Суду України». Цей указ викликав багато відгуків вчених, громадських діячів і політиків, які керувались переважно формально-догматичними підходами та політично оцінювали його далеко неоднозначно.
У цій ситуації стало зрозумілим, що традиційні формально-юридичні шляхи до розв’язання питань зазначеної конституційної кризи не підходять, бо вони їх не вирішують, а заганяють у глухий кут. Тут потрібні неформальні способи дослідження цих питань, що їх надають соціологічна, реалістична та інші інноваційні школи права. Торкнемось деяких із зазначених питань.
Серед них — питання про інститут відсторонення від посади судді КСУ, який, насамперед, є інститутом конституційного права. Зрозуміло, що цей інститут може конкретизуватись і деталізуватись у кримінально-процесуальному та інших галузях права.
Конституційно-правовий інститут відсторонення від посади судді КСУ латентно закладений у положеннях Конституції України про спеціальний статус суддів КСУ (частина 3 статті 149) та Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 року № 2136-VIII (Закон про КСУ) (частина 4 статті 24). Фактично з цього питання законодавство має прогалину, яку парламент ще повинен заповнити. Проте факт існування цього інституту — очевидний.
Тому, коли виникло практичне питання про застосування інституту відсторонення від посади судді КСУ, парламент мав негайно внести зміни до Закону про КСУ, заповнивши зазначену прогалину. Проте законодавець цього не зробив і фактично створив додаткові труднощі у застосуванні даного інституту.
Причини і наслідки
За загальним правилом питання про відсторонення від посади судді КСУ має вирішувати винятково сам Конституційний Суд України, оскільки це гарантія незалежності та недоторканності його суддів, що витікає з частини 3 статті 149 Конституції України та частини 4 статті 24 Закону про КСУ.
Однак КСУ офіційно не розглядав питання про відсторонення від посади судді КСУ його Голови Олександра Тупицького, проти якого було порушено кримінальну справу. Суд обмежився зборами суддів, які прийняли заяву на захист Голови КСУ, що мала морально-психологічне, а не правове значення. Отже, на мою думку, КСУ не виконав покладеного на нього Конституцією України і законом обов’язку щодо гарантування незалежності його суддів.
Указ Президента України від 29 грудня 2020 року був прийнятий у силу обставин, коли, з одного боку, інші конституційні органи не виконували своїх повноважень. А з іншого — суспільно-правова ситуація вимагала від глави держави рішучих дій для підтвердження дієздатності чинної влади.
Формально цей указ Президента України не є бездоганним як і його обґрунтування, проте він відповідає меті та завданням Конституції України, зокрема, забезпеченню її дієвості у сфері забезпечення правопорядку. Фактично, видавши цей указ, Президент України не стільки застосував частину 3 статті 154 Кримінального процесуального кодексу України, скільки заповнив цю прогалину в конституційно-правовому законодавстві.
Тому указ Президента України від 29 грудня 2020 року є політико-правовим прецедентом, що, серед іншого, зобов’язує парламент прискорити заповнення зазначеної прогалини у законодавстві та створити умови для повноцінного забезпечення гарантій незалежності суддів КСУ. Тому мова повинна йти не про скасування цього указу Президента України, який втратить юридичну силу як тільки парламент прийме зазначені зміни до конституційного законодавства, а про виконання парламентом своїх прямих функцій і повноважень.
Підхід ВС
3 лютого 2021 року Верховний Суд, який розглядав справу за позовною заявою Голови КСУ Олександра Тупицького про незаконність указу Президента України від 29 грудня 2020 року, відмовив йому в позові, виходячи з того, що це питання конституційної, а не адміністративної юстиції. Хоча у практиці адміністративних судів усе ж були випадки, коли вони захищали права конституційних суддів.
Убачається, що Верховний Суд формально поставився до позову Голови КСУ Олександра Тупицького, а отже, не розкрив ні юридичну природу зазначеного указу Президента України, ні проблему заповнення прогалини у конституційному законодавстві тощо.
Тобто за зазначеним позовом суспільство не отримало юридично виважених оцінок деталей справи.
У країнах європейської демократії таке неможливо, бо там судді керуються не історично та морально застарілим юридичним позитивізмом, а більш сучасними доктринами права. І дають суспільству чіткі правові орієнтири, а не просто перекладають справи одні на других.
Висновки
Отже, один із основних висновків з конституційної кризи 2020–2021 років полягає у тому, що всім органам державної влади необхідно більш серйозно ставитися до конституційно-правового аналізу тих чи інших проблем на основі інноваційних доктрин права, а не лише традиційного юридичного позитивізму, тому що тільки в інтерпретації цих доктрин Конституція України та провідна галузь права — конституційне право — можуть ефективно допомагати у вирішенні будь-яких правових питань. І поки ми цього не зрозуміємо, до тих пір не буде належного порядку в державі, суспільстві та у головах наших громадян.
