Закінчення року завжди пов’язане з підбиттям підсумків. Хоч-не-хоч, а, перегортаючи останні сторінки календаря, замислюєшся: чи все, чого очікував, сталося, чи все, що планував, зробив, чи все, про що мріяв, здійснилося? І цю колонку я планувала присвятити підсумкам 2019 року і закінчити планам на майбутнє.

Я почала б писати про те, що рік, який минає, був черговим роком перемін, були нові надії. Про те, які суттєві зміни започатковано у державному апараті, і що ці непопулярні заходи необхідні для виживання країни та її трансформації у сучасну прогресивну, комфортну країну для людей… Що деякі зміни вимушені, що у цьому коловороті ламаються чиїсь кар’єри, а інші зміни продиктовані лиже бажанням реваншу, тож за їх недопущення треба вести належний діалог, і що якщо адвокати піднімуться на захист суддів, то й для адвокатської професії це на краще…

Та потім я натрапила на статистику, яка є сумним підсумком державного безсилля у тих питаннях, за які вона взялася відповідати і які повинна гарантувати.

За п’ять років зафіксовано:
— 9 убивств адвокатів;
— 6 замахів на вбивство адвокатів;
— 144 випадки кримінального переслідування адвокатів;
— 41 випадок застосування фізичного насильства щодо адвокатів;
— 150 випадків знищення майна адвокатів;
— 983 випадки проведення обшуків приміщень адвокатів;
— 16 випадків проведення негласних слідчих дій щодо адвокатів;
— 31 випадок допитів адвокатів як свідків;
— 1378 випадків втручання і перешкоджання законній діяльності адвокатів.

Такі дані показують не тільки ризикованість професії адвоката, а й демонструють стан безпеки у країні та викривають неспроможність правоохоронних органів (значна частина порушень була вчинена власне представниками поліції, слідчих органів або прокуратур чи судами, а інша — не розслідуються ефективно та у контексті професійної діяльності адвокатів цими ж слідчими органами) гарантувати безпеку будь-кому. Такий собі стокгольмський синдром правоохоронних органів чи вада, пов’язана з тісним контактом зі злочинним світом… Як би там не було, але без реформи правосвідомості представників правоохоронних органів, нових алгоритмів їхньої роботи та правил взаємодії із суспільством як базису гарантувати безпеку суспільству буде вкрай важко. Уже якщо представники професії, які захищають права людини у загальнолюдському вимірі, не мають забезпечених гарантій від посягань на їхні права, майно та й життя, то чи можна говорити про захищеність громадян загалом.

І, власне, видається, що створення безпечної для громадян держави — завдання № 1 сьогодні для влади. Воно важливіше за мости-дороги, кількість суддів Верховного Суду і ставки податків. І тут знову ж таки влада повинна бути вкрай обережною у своїх реформах і розуміти, що саме адвокати є їхніми побратимами у боротьбі за забезпечення прав людини.