Питання застосування до різних видів грошових зобов’язань положень статті 625 Цивільного кодексу (ЦК) України загострюється. Норма, яка мала діяти на випадок неврегульованості плати за користування чужими грошима, отримала максимально широке тлумачення судами, зокрема Верховним Судом України (ВСУ), а затим і Верховним Судом (ВС), шляхом поширення її і на відносини, коли питання сплати позиченими кош­тами було прописане в договорах. Це сталося внаслідок того, що законодавцем у першому реченні частини 1 статті 1050 Цивільного кодексу України зафіксовано таке: «Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу».

Банкіри уже кілька років шукають справедливості у цьому питанні: чим відрізняється суть відносин до планової дати повернення кош­тів (тобто строку договору) і після її настання? Позичальник як користувався коштами банку, так і продовжує це робити. Тільки тепер ще й під менші проценти.

Юристи вихід знайшли. І навіть два: або відмовилися від проставляння строку дії договору (є плановий строк погашення, а сам договір діє до повного розрахунку), або встановлюють окремо суму процентів на період після закінчення строку договору. Але це актуально до нових кредитних договорів, а спори, здебільшого, стосуються ще старих. Тож пошук справедливості триває, адже за депозитними договорами судова практика пішла іншим шляхом — банки продовжують виплачувати проценти відповідно до умов договору депозиту до дня фактичного розрахунку, навіть після спливу строку вкладу без пролонгації.

Звернення до КСУ

АТ «Державний ощадний банк України» (Банк) звернувся до Конституційного Суду України (КСУ) із конституційною скаргою щодо конституційності припису першого речення частини 1 статті 1050 Цивільного кодексу України, згідно з яким «якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу».

10 березня 2021 року відбувся розгляд справи у формі письмового провадження.

Як зазначено під час відкритої частини пленарного засідання головуючим під час розгляду Сергієм Головатим, який також є суддею-доповідачем у цій справі, Банк пояснював свою позицію з огляду на те, що і на момент укладення кредитного договору, і під час його виконання Банк мав легітимні очікування на отримання процентів за користування кредитними коштами до дня повернення кредиту. Однак застосування в остаточному судовому рішенні в його справі оспорюваного припису Цивільного кодексу України обмежи­ло право Банку на отримання нарахованих процентів за користування позикою моментом настання терміну повернення позики, а не зарахуванням грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок кредитора. Така концепція, застосована національними судами, фактично призвела до протиправного позбавлення заявника права власності, обмежене його право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

На думку автора клопотання, оспорюване положення ЦК України не відповідає вимогам статті 8, частини 4 статті 13, статті 19, статей 41, 42 Основного Закону України. Зокрема, порушує конституційні гарантії щодо принципу верховенства права в усіх правовідносинах, захисту і рівності права власності, недопустимості державних органів діяти інакше, ніж прямо передбачено законодавством, вільного володіння своєю власністю та свободи підприємницької діяльності.

Судова практика

«Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред’явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання» — зазначила Велика Палата (ВП) Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, фактично цементуючи позицію, висловлену ВСУ двома роками раніше.

Свою позицію ВП ВС обґрунтовує тим, що одночасне стягнення двох видів процентів, які мають різну правову природу, недопустиме. Адже, поки договір є чинним, кошти використовуються правомірно, і за їх використання стягується плата у вигляді процентів. А от після спливу строку договору використання коштів є неправомірним, і проценти за їх використання — це вже не плата за користування, а міра відповідальності за прострочення виконання грошового зобов’язання. Трохи чіткіше ВП ВС розвинула цю концепцію у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17.

І, мабуть, можна було б з цим погодитися, якби не несправедливість по факту. Виходить, що поки гроші використовуються правомірно, плата за їх використання становить 10–15–20 %, а щойно спливає строк договору і починається порушення — всього 3 % річних. Тобто порушник, по суті, пролонгує собі кредит на пільгових умовах.

Таким чином, це може призвести до того, що позики будуть брати на менший строк, протягом строку дії договору сплачуватимуть проценти за користування, а потім безкінечно довго користуватимуться коштами тіла кредиту під мінімальний процент. Навіть менший, ніж який надають пільгові програми підтримки бізнесу від держави.

Судова практика, власне як і норма закону, не повинна створювати обставини, за яких можливе заохочення для особи, яка порушила зобов’язання.

Справедливості заради зауважимо, що згодом, а саме — 4 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16, ВП ВС дещо відступила від позиції, викладеної у постанові від 13 грудня 2018 року у справі № 913/11/18, уточнивши, що у рамках відповідальності за невиконання грошового зобов’язання після спливу строку погашення, тобто на випадок неправомірного використання коштів, сторонами можуть бути встановлені проценти за таке прострочення, а суди застосовуватимуть ці ставки.

Проте, якщо і ті проценти встановлені договором тільки в одній частині, а інші — тільки вже в частині договору про відповідальність сторін за порушення його умов, і здебільшого є однаковісінькими, то чи не простіше дійти первісної концепції, за якою проценти сплачуються в повному розмірі до дня фактичного розрахунку за боргом. Це було б простіше і відповідало б суті кредитних відносин.

Та змінити практику ВП ВС складно, хоча вона й нерідко відступає від власних позицій. До цього її могло б стимулювати рішення КСУ у цій справі. Навіть якщо спірна норма не буде визнана неконституційною (а вона не видається такою, а лише практика її застосування судами), КСУ у своїй мотивувальній частині, а ще більше деякі судді у своїх окремих думках, можуть додати аргументів для того, щоб заявити їх перед судами загальної юрисдикції і судова практика ВП ВС все ж таки змінилася.

У пошуках справедливості

Звісно, аргументом проти повернення до первісної концепції процентів за кредитами, можуть послугувати сотні історій, як особа взяла невеличкий споживчий кредит, а натомість отримала нарахування процентів і пені за ним на суму, рівну вартості всього її майна. Не вдаючись в аналіз добросовісності всіх сторін подібних правовідносин, треба зауважити, що сьогодні, на відміну від ситуації у 2018 році, коли формувалася судова практика, для фізичних осіб став доступний інститут банкрутства у разі неможливості виконати свої фінансові зобов’язання.

Крім того, таке широке використання статті 625 застосовується до правовідносин банку з бізнесом, і тут уже недоречно згадувати про більш сильну позицію банку у правовідносинах, адже вони виходять за межі системи захисту прав споживачів.

Більше того, кредит — це окремий вид правочину, який хоч і схожий за ­своєю суттю до договору позики, але все ж таки має свої особливості. Вони встановлені відповідними статтями ЦК України. Принципова особливість у тому, що на відміну від договору позики, який є реальним (тобто починається з моменту фактичної передачі коштів), кредитний договір є консенсуальним і вважається укладеним з моменту досягнення згоди сторонами щодо його умов.

Зрештою, сьогодні банки і взагалі позбавлені можливості отримати проценти за прострочені кредити після спливу строку договору — на час карантину (який триває вже більше року) заборонене нарахування санкцій за невиконання грошових зобов’язань відповідно до статті 625 ЦК України. Таким чином, наслідки коронакризи покладені винятково на кредитодавців.

На пленарному засіданні були присутні уповноважені представники суб’єкта права на конституційну скаргу — адвокати Сергій Карпінський, Віталій Кур’ята, Арсен Мілютін, Павло Пономаренко та Артем Саковець. Проте з огляду на відсутність запитань від суддів до доповідача та представників і зважаючи на форму слухання — письмове провадження, КСУ обмежився доповіддю судді і перейшов до закритої частини для ухвалення рішення.

Ірина ГОНЧАР, «Судовий вісник»