Найвищий суд у системі судоустрою формує єдину судову практику для подальшого її застосування судами нижчих інстанцій та й узагалі використання сторонами висновків у кредитних та іпотечних відносинах безпосередньо.

Давайте розглянемо та проаналізуємо нові висновки Верховного Суду (ВС), зроблені в 2020 році, щодо кредитних та іпотечних правовідносин у цивільній юрисдикції.

Безоплатна інформація

Почнімо з того, що плата за надання інформації клієнту щодо його кредиту, безоплатність якої прямо встановлена законом, є несправедливою. Такий висновок викладений у постанові ВС у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду (КЦС) від 1 квітня 2020 року у справі № 583/3343/19. Доволі часто вітчизняні банки нехтують нормами Законів України «Про захист прав споживачів» та «Про споживче кредитування», встановлюючи плату за обслуговування кредиту та надання інформації щодо його обслуговування.

Зокрема, у постанові ВС у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС від 27 грудня 2018 року у справі № 695/3474/17 зазначено: «Таким чином, суди попередніх інстанцій надали належну правову оцінку відповідності пункту 1.4 кредитного договору вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» та Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту та дійшли обґрунтованих висновків про визнання недійсним кредитного договору в частині встановлення щомісячної комісійної винагороди банку за обслуговування кредитної заборгованості, та зобов’язання ПАТ «І» зарахувати сплачену позичальником комісію у рахунок інших обов’язкових платежів за кредитним договором».

Таким чином, ВС постановив, що пункт кредитного договору, яким позичальнику фактично встановлено плату за надання інформації щодо його кредиту, безоплатність якої прямо встановлена законом, є несправедливим та підлягає визнанню недійсним.

Вимога про усунення порушень

Також варто звернути увагу, що за відсутності факту направлення кредитором вимоги позичальнику про усунення порушень кредитного договору суд може стягнути лише прострочену суму боргу.

Велика Палата (ВП) Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц відступила та конкретизувала власний правовий висновок щодо порядку досудового повернення кредиту. ВП ВС визначила: якщо «кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника і кредитодавець звертається до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту, не виконавши вимоги частини 10 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній до 10 червня 2017 року) щодо направлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту, то у позичальника відсутній обов’язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором».

Цьому рішенню передував правовий висновок ВП ВС, викладений у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, в якому судді не взяли до уваги доводи клієнта (боржника) стосовно того, що банк звернувся до суду з передчасним позовом. Натомість судді вказали, що якщо на момент розгляду справи заборгованість за кредитом не погашена, то суди не можуть відмовляти в задоволенні позовних вимог. Право на звернення за захистом до суду є безумовним, і кредитор може вимагати дострокового повернення кредиту, зокрема, шляхом пред’явлення позову до суду.

Проте зазначеною нами постановою від 26 травня 2020 року ВП ВС відступає від наведеного вище правового виснов­ку. Колегія суддів зазначила, що якщо кредитор бажає дострокового повернення всього кредиту, то повинен направити вимогу клієнту та повідомити його, що у разі непогашення прострочки протягом 30 днів (60  днів за іпотекою) настане момент сплати всієї суми виданих коштів. Протягом зазначеного строку позичальник може погасити вказану суму, що призведе до втрати чинності вимоги кредитора та, як наслідок, до повернення у графік платежів.

Тому судді ВП ВС зазначили, що їхній правовий висновок від 2019 року не враховує вказані положення законодавства, та вирішили відступити від нього. За відсутності факту направлення кредитором вимоги позичальнику про усунення порушень кредитного договору суд може стягнути лише прострочену суму боргу, а платежі, за якими строк сплати ще не настав, — ні.

Спір або виконавчий напис нотаріуса?

Не треба забувати, що наявність спору в суді не спростовує безспірність заборгованості та не свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису нотаріуса.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 305/2082/14-ц відступила від правового висновку Верховного Суду України щодо визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Суд зазначив, що наявність спору в суді за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за кредитним договором не спростовує висновок про безспірність заборгованості цього боржника та жодним чином не свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису.

Зокрема, ВП ВС дійшла висновку, що сам факт звернення кредитора до суду не є підставою для визнання заборгованості спірною, позаяк спірність заборгованості з урахуванням положень чинного законодавства визначається не за суб’єктивним ставленням кредитора чи боржника до неї, а за об’єктивним закріпленням такого виду заборгованості у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172. «Ураховуючи вищезазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема статті  88 Закону України «Про нотаріат», викладеного у постанові Верховного Суду України від 4 березня 2015 року у справі № 640/5240/13-ц».

На нашу думку, зазначений правовий висновок ВС матиме важливе значення для формування нової єдиної практики у вирішенні цієї категорії спорів. Рішення суду юридично посилюватиме зміст та значення виконавчих написів нотаріусів як механізму позасудового стягнення заборгованості за кредитним договором.

Умови та правила на сайті

Актуальним залишається висновок Верховного Суду, викладений у постанові ВП ВС від 3 липня 2019 року у справі № 342/180/17-ц. У ньому колегія суддів зазначила, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «У» «У 30» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в банку, які містяться в матеріалах цієї справи, не визнаються відповідачкою та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 18 лютого 2011 року шляхом підписання заяви-анкети. Отже, немає підстав вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов’язань.

На наш погляд, це рішення має важливе значення насамперед для позичальників, адже ним ВС фактично «зламав» усталену судову практику стягнення заборгованості банком за кредитними картками та заборонив стягувати проценти та штрафи за кредитками. У постанові від 3 липня 2019 року Велика Палата ВС зауважила, що підписана анкета-заява про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг не може бути підставою для стягнення процентів за користування кредитними коштами та пені за невиконання кредитного договору, оскільки така анкета-заява не може розцінюватись як стандартна (типова) форма кредитного договору.

Одночасне — не подвійне

Заслуговує на увагу позиція, що звернення стягнення на предмет іпотеки з одночасним стягненням суми боргу не є подвійним стягненням. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 361/7543/17 підтримала правовий висновок Верховного Суду України щодо правової природи одночасного задоволення вимог про стягнення боргу за основним зобов’язанням зі зверненням стягнення на предмет іпотеки. Колегія визначила, що звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов’язання на забезпечувальне, тому задоволення вимог за дійсним основним зобов’язанням одночасно зі зверненням стягнення на предмет іпотеки не зумовлює подвійного стягнення за основним зобов’язанням. У резолютивній частині судового рішення про стягнення заборгованості за основ­ним зобов’язанням та звернення стягнення на предмет іпотеки треба зазначати, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається в рахунок стягнення заборгованості за основним договором, а отже, таке звернення стягнення не є додатковим стягненням, яке могло б розумітися як подвійне.

Отже, наявність самого судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов’язання боржника і припинення іпотеки. Таке рішення не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством.

Постійне проживання

Важливу позицію сформувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18, в якій підтримала власний правовий висновок щодо звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. На думку суддів, звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог, і підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

ВС відмовив у задоволенні скарги банку та погодився з позицією боржника, з огляду на норми зазначеного закону щодо використання нерухомого майна як місця постійного проживання позичальника/майнового поручителя та загальну площу такого житла (не повинна перевищувати 140 м² для квартири та 250 м² для житлового будинку). Таким чином, кредиторам доведеться чекати втрати чинності мораторієм для отримання можливості звернути стягнення на майно боржника.

Поручитель та боржник

Цікавою є позиція, що боржник за основним зобов’язанням та майновий поручитель — іпотекодавець не є солідарними боржниками.

Такого висновку дійшов Верхов­ний Суд у постанові ВП ВС від 5 травня 2020 року у справі № 161/6253/15-ц. Суд зазначив, що поручитель і майновий поручитель є суб’єктами різних за змістом цивільних правовідносин. Поручитель є суб’єктом такого виду забезпечення виконання зобов’язання, як порука, а майновий поручитель є суб’єктом іншого виду забезпечення виконання зобов’язання — застави. Правовий статус поручителя й майнового поручителя врегульовано окремо, із суттєвими видовими відмінностями, достатніми для їх розрізнення та для вирішення спорів за їхньою участю шляхом безпосереднього застосування відповідних норм цивільного закону. Оскільки договір іпотеки є різновидом договору застави та окремим способом забезпечення зобов’язань, то до іпотечних правовідносин за участю майнового поручителя не підлягають застосуванню положення параграфа 3 глави 49 Цивільного кодексу України (постанови Верховного Суду України від 16 жовтня 2012 року у справі № 3-43гс12 та від 17 вересня 2014 року у справі № 6-109цс14). Жодним із названих нормативних актів не передбачено солідарну відповідальність боржника за кредитним договором та іпотекодавцем.

Суд зробив висновок, що боржник за основним зобов’язанням та майновий поручитель — іпотекодавець не є солідарними боржниками, оскільки солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором.

Преюдиції немає

Важливою також є позиція, що рішення суду, яким вирішено спір між кредитором та боржником та/або поручителем щодо стягнення заборгованості, не має преюдиційного характеру для заставодавця.

Так, у постанові ВП ВС від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3 розв’язано виключну проблему щодо звернення кредитором стягнення на майно заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя). Останній, на думку суду, може заперечувати проти суми заборгованості за основним зобов’язанням, навіть якщо вона встановлена судовим рішенням у справі за позовом кредитора до боржника та/або поручителя, зокрема, доводити, що сума боргу є меншою або її немає взагалі.

Суд зазначив, що відповідно до частини 5 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, згідно з якими обставини, встановлені стосовно певної особи судовим рішенням у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набуло законної сили, можуть бути в загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

З огляду на приписи цих процесуальних норм особа, котра не брала участі у справі, в якій встановлені певні обставини щодо неї, які вона не визнає, вправі спростувати ці обставини у загальному порядку. Тобто таке рішення не матиме преюдиційного значення для особи, яка не брала участі у справі. Крім того, рішення суду, яким вирішено спір між кредитором та боржником та/або поручителем щодо стягнення заборгованості, за загальним правилом, не може бути оскаржене в апеляційному порядку такою особою у разі її незалучення до участі у справі.

Отже, наразі в Україні кредитні та іпотечні спори становлять значну частку в судовій практиці держави. Вони належать до найбільш розповсюджених категорій справ для національних судів. Тому й недивно, що Верховний Суд відступає не лише від позицій «старого», Верхов­ного Суду України, а й від своїх позицій, прий­нятих роком чи декількома раніше. Незважаючи на такі чисельні випадки зміни власної позиції, сподіваємось, що спільними зусиллями адвокатів та суддів застосування до зазначених правовідносин єдиної практики виявиться здійсненним завданням.

Ігор КРАВЦОВ, партнер та керівник практики транскордонних спорів Юридичної групи LCF, м. Київ
Спеціально для «Судового вісника»

Віталій ГОРОДНЮК, адвокат Юридичної групи LCF, м. Київ
Спеціально для «Судового вісника»