Автор: Антон ЛЯЩЕНКО
керівний партнер правничої групи Colares

Найдовшою і водночас найбільш заплутаною реформою в Україні є, безперечно, саме судова, активна фаза впровадження якої триває з 2010 року. Її результат станом на 2019 рік такий: не вистачає майже чотири тисячі суддів, унаслідок чого розгляд справ затягується, а громадяни позбавлені конституційного права на правосуддя.

Але найгірше, що судова реформа все ще не завершена і, судячи з повідомлень від членів команди нового Президента, завершеною буде нескоро. Але про все за порядком.

Станом на початок травня 2019 року в Україні через відсутність суддів не працює десять судів. Такого не було за всі роки незалежності. Ще в майже сотні судів вакантні 70—80 % посад. Це трохи виправили, але дуже дивним чином: на папері кадровий голод скорочується (через реорганізацію судів, їх укрупнення), та реально правосуддя нікому здійснювати й надалі.

Вищою кваліфікаційною комісією суддів України (ВККС) не завершено процедури оцінювання 3 036 суддів. З них — 513 суддів, у яких немає повноважень.

Тепер порахуємо, а скільки ж суддів потрібно зараз державі. У квітні 2019 року в Державній судовій адміністрації (ДСА) розробили новий штатний розпис судів, за яким, на перший погляд, не все так катастрофічно. У судах першої інстанції наявні 4 903 штатних посади суддів. В апеляційній — 1 439. Плюс 196 штатних одиниць суддів Верховного Суду. Усього 6 538 суддів. Вищий антикорупційний суд та Вищий суд з інтелектуальної власності поки не рахуємо. Цей новий штатний розпис наочно демонструє серйозну впевненість, що суддів в Україні достатньо, а вакансій не так уже й багато. Та вони досягнуті за рахунок скорочення кількості суддівських посад: спочатку з 1 березня 2016 року чисельність було зменшено з 9 071 до 7 235, а з 1 вересня 2018 року — до 6 538 суддів. Тобто, мінус 2 533 штатних посад суддів. На папері кількість вакансій скоротилася майже на третину, але реально жодного нового судді в тих місцевостях, де вони вкрай необхідні. Станом на грудень 2018 року в Україні було близько 5 200 повноважних суддів. В останні місяці свого президентства Петро Порошенко призначив близько 200 нових суддів, але водночас за 2019 рік було звільнено 91 суддю. Тобто, наразі правосуддя вершать близько 5 300 суддів. І от якщо за 100 % необхідної кількості суддів брати первинну штатну кількість — 9 071 суддю (навряд чи хтось серйозно вважає, що громадяни стали менше судитися з 2016 року), то Україні не вистачає 44 % суддів. А якщо рахувати від 6 537 суддів, то не вистачає лише 22 % законників.

Та облишмо цікаву арифметику. На практиці це означає, що суди продовжують працювати в авральному режимі, що не йде на користь ані адвокатам і їхнім клієнтам, ані самим суддям, ані самій державі, врешті-решт — страждає якість правосуддя.

Дуже часто політики говорять, що треба переймати європейський досвід. Відомо, наприклад, що в Німеччині вважається нормою, коли заповнені всі суддівські вакансії із розрахунку один суддя на чотири-п’ять тисяч населення, а в Канаді судді гарантовано не розглядають більше 250 справ у рік. В Україні залежно від регіону один суддя може здійснювати правосуддя на території, на якій проживає від 50 до 100 тисяч населення. При цьому у середньому судді розглядають від 700 до 1 500 справ на рік, що для закордонної Феміди видається якимось жахом, бо там не розуміють, як можна розглядати справи «на конвеєрі».

Один із відомих суддів недавно звільнився і прокоментував це так: «Я не хочу працювати на конвеєрі по 12—16 годин на добу, коли допускаєш помилки через втому і недосип. А з дітьми спілкуєшся тільки в неділю. У судді має бути час на детальне вивчення справи. Подумати в тиші. А також на підтримку здоров’я, на сім’ю і на саморозвиток. Інакше судді деградуватимуть, професійно вигорятимуть!».

Під час різних тренінгів у рамках програм підтримки правосуддя експерти говорять: суддя в середньому має розглядати 183 модельні справи на рік. У ДСА це слухають, але наказом від 14 вересня 2018 року № 471 про затвердження Методики визначення граничної чисельності суддів у судах, встановлюють: на розгляд одного клопотання слідчий суддя повинен витрачати до 60 хвилин. Уявімо, що до суду надходить клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, і одночасно згадуємо будь-яку відому на всю Україну справу (Савченко — Рубана; Насірова — Розенблата, податківців, яких на літаках з усієї країни звозили). Слідчий суддя під прицілом десятків телекамер повинен встановити всіх осіб, роз’яснити права, заслухати сторони обвинувачення і захисту, вирішити сотні клопотань, за необхідності допитати свідків, дослідити надані матеріали, видалитися до нарадчої кімнати й ухвалити рішення. І все це за одну годину? Очевидно, що це нереально, але навіщось ДСА це прописує…

Далі. На розгляд справ у категорії «умисне вбивство» тим самим наказом виділено від 19 до 21 години! Та от тільки вирок у цих справах зазвичай пишуть довше — інколи декілька робочих днів поспіль. На розгляд «корупційних» справ відводиться від 13 до 15 годин, хоча насправді середній час їх розгляду по Україні складає, за різними оцінками, від 13 до 15 днів.

Болючим у розрізі судової реформи стало і впровадження електронного суду, про який з пафосом розповідали не один рік, але який і досі не запрацював належним чином. Свого часу Івар Талло, ключовий міжнародний експерт Проекту ЄС «Право-Justice», наголосив на тому, що нові технології мають полегшувати процеси, а якщо все стає лише складніше, то «ви не на правильному шляху»… Станом на травень 2019 року відомо, що адміністративні суди масово повертають заяви, які надійшли через «Електронний суд», а господарські суди та суди загальної юрисдикції залишають без руху, до надання у паперовому вигляді. Мотивують це так: «1 березня 2019 року в газеті «Голос України» (№ 42 (7048) опубліковане повідомлення про відкликання ДСА оголошення, опублікованого в газеті Голос України (№ 229 (6984) від 1 грудня 2018 року) щодо створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Станом на 1 березня 2019 року, відповідно до рішення Вищої ради правосуддя від 28 лютого 2019 року № 624/0/15-19, здійснено відтермінування початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС). На момент звернення до суду позивача із позовною заявою ЄСІТС не розпочала свою роботу, що унеможливлює прийняття позовної заяви в електронній формі без наявності власноручного підпису позивача. Таким чином, позовна заява, подана через систему «Електронний суд» до функціонування ЄСІТС, не може вважатися позовною заявою, підписаною у встановленому законом порядку».

Реформа породила й інші дивні, а іноді й курйозні явища. Недавно одна з новообраних суддів Верхов­ного Суду заявила про появу у стінах Суду конфлікту інтересів. Якщо раніше суддями ВСУ ставали колишні судді, в яких не було багато друзів серед адвокатів, то тепер у лавах ВС чимало адвокатів. Щоправда, іноді заяви про конфлікт інтересів з посиланням на колишню причетність до адвокатського співтовариства надумані, і самовідвід дозволяє уникнути розгляду резонансної чи іншої незручної справи.

Або інший прояв — ВС змушений формувати ієрархію власних рішень, долаючи наслідки реформи. Так, у постанові Верхов­ного Суду у справі від 29 серпня 2018 року № 130/1001/17 йдеться про те, що висновки, які містяться в рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об’єднаної палати — над висновками палати чи колегії суддів, а висновки Великої Палати — над висновками об’єднаної палати, палати й колегії суддів. На нашу думку, це свідчить, як мінімум, про недалекоглядність або поспіх судової реформи.

Не в захваті від судової реформи самі законники і через те, що їх фактично ввели в оману з перспективами та наслідками змін. Один з основних меседжів реформаторів був таким: більше працюватимете, але й отримуватимете достойну винагороду. Однак й цього не відбулося. Навпаки, починаючи з 2016 року, судді (які не пройшли кваліфікаційне оцінювання) зазнають дискримінації в питанні оплати праці. За останні три роки вони постійно отримують значно меншу зарплату порівняно з іншими колегами, які таке оцінювання вже пройшли, хоча їхньої вини у цьому немає. Таку процедуру «просіювання», яка триває роками, придумали не судді (деякі судді успішно склали кваліфікаційний іспит ще на початку 2018 року, але й досі не знають дати співбесіди у ВККС). Ймовірно, процес оцінювання триватиме ще й у 2020 році.

Єдиним виходом із ганебної ситуації з дискримінацією суддів у питанні оплати праці є якнайшвидше ухвалення Конституційним Судом України рішення про перевірку на конституційність (або неконституційність) положень пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року за конституційним поданням Верховного Суду України (провадження № 4/4086(16) від 6 жовтня 2016 року). Однак у порушення процесуального строку, встановленого статтею 75 Закону України «Про Конституційний Суд України», рішення й досі немає. І, враховуючи наявність кризи в КСУ, навряд чи буде найближчим часом.

Це лише окремі аспекти судової реформи, які не виносяться в публічну площину, але які найбільше відчуваються громадянами. І, треба зауважити, що естафета із судовою реформою в Україні аж ніяк не завершена — вона триватиме й надалі. Принаймні представник Президента України у Верховній Раді, радник Президента Руслан Стефанчук вважає, що за кваліфікацію суддів та притягнення їх до дисциплінарної відповідальності повинен відповідати один орган: «У нашому плані дій передбачено, що і Вища кваліфікаційна комісія, і Вища рада правосуддя потребують свого перезавантаження і нового підходу, бо той дисциплінарний та кваліфікаційний підхід, який є сьогодні, неприй­нятний. Моя особиста ідея, яку я відстоюватиму на робочій групі, що не треба ніякої Вищої кваліфікаційної комісії, має бути одна Вища рада правосуддя. Вона повинна нести відповідальність за кваліфікацію суддів, за дисципліну, за відбір. Має бути один орган, який несе відповідальність. Тільки з’являється два органи — це безвідповідальність. І тільки тоді можна буде навести порядок, коли буде зрозуміло, що є орган, є відповідальність, є з кого спитати». Крім того, в команді Володимира Зеленського вже підтвердили й наміри ревізувати останні призначення суддів по всій країні, й нову переатестацію суддів, і, можливо, навіть новий конкурс до Верховного Суду. Виходить, судова реформа імені Порошенка померла, хай живе судова реформа імені Зеленського?