Звертаюся до вас, шановні колеги, щоб повідомити про реальну та нагальну небезпеку, яка загрожує нашій державі взагалі та нашій спільноті, під якою я розумію всіх спеціалістів у галузі права, зокрема.

Йдеться про так званий правовий безлад — явище, яке відоме всім вам та яке виражається у прий­нятті будь-якими службовими особами рішень, які є вочевидь незаконними або такими, що суперечать здоровому глузду. Маються на увазі випадки, коли незаконність або безглуздість рішення не потребують доказування.

У них, наприклад, заперечуються загальновідомі факти або, нав­паки, вказуються обставини, які не можуть існувати згідно із законами природи. І такі рішення прий­мають зазвичай службовці, які розуміють, що оскаржити їхні дії неможливо, оскільки це не передбачено законом.

Протягом останніх десятиріч, а працюю я адвокатом з 1985 року, спостерігаю зростання кількості зазначених вище випадків, перш за все — у галузі судочинства. Але зараз їх хвиля просто накрила нас усіх з головою, що дозволяє зробити висновок про повну руйнацію режиму законності в нашій країні.

Я стверджую це, проаналізувавши подію, до якої хочу привернути вашу увагу, а саме: Верховний Суд у своїй постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 201/10081/19 (провадження № 61-11401св20) застосував закон, який втратив чинність.

Так, у наведеній вище постанові зазначено, зокрема, таке: «При розгляді справ, пов’язаних з вимогами профспілкового чи іншого, уповноваженого на представництво трудовим колективом органу, про розірвання трудового договору (контракту) з керівником або усунення його із займаної посади, слід виходити із того, що згідно зі статтею 45 КЗпП України така вимога може бути заявлена профспілковим чи іншим, уповноваженим на представництво трудовим колективним органом, який за дорученням трудового колективу підписав колективний договір (пункт 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів»).

Але, як видно з вищенаведеного пункту вказаної вище постанови Пленуму Верховного Суду України, в ньому роз’яснюється зміст статті 45 КЗпП України у редакції Закону від 19 січня 1995 року. Слід особливо підкреслити, що посилання саме на цю редакцію Закону міститься в тексті вищенаведеної постанови Пленуму ВСУ, зокрема в пункті 14-му.

Але Законом № 2343-III від 5 квітня 2001 року наведена вище норма була змінена та викладена в її теперішній редакції, згідно з якою право профспілкового органу первинної профспілкової організації на пред’явлення вимоги про розірвання трудового договору з керівником підприємства, установи, організації за порушення трудового та профспілкового законодавства не залежить від укладення відповідною профспілковою організа­цією колективного договору.

Своєю ухвалою № 6-уп/98 у справі № 1-28/98 Конституційний Суд України роз’яснив, що загальновизнаним є те, що з прийняттям нормативно-правового акта в новій редакції втрачають чинність норми акта в попередній редакції (абзац 12 наведеної вище ухвали).

Таким чином, факт застосування Верховним Судом у його постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 201/10081/19 (провадження № 61-11401св20) статті 45 КЗпП України в редакції, яка втратила чинність, є очевидним.

Це підтверджує, що «ракова пухлина» «правового безладу» вже дісталася до вищої гілки судової влади та остаточно з’їла той самий принцип верховенства права, яким зобов’язані керуватися судді згідно зі статтею 129 Конституції України. А якщо це так, то годі й казати про суддів нижчих гілок судової влади та інших службовців, які — всі без винятку — зайняті у сфері правозастосування.

Звертаю вашу увагу, що я навмисно нічого не пишу тут про суть спору, який вирішений Верховним Судом у його постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 201/10081/19, та не висловлюю свою думку про правильність чи неправильність судового рішення. Хочу лише привернути вашу увагу до самого факту застосування Верховним Судом закону, який втратив чинність.

Я не маю жодного сумніву, що вас, шановні колеги, цей факт приводить до такого ж самого виснов­ку, що й у мене: що ми з вами стоїмо на краю прірви, нам потрібні неабиякі зусилля, щоб хоча б відійти від неї. Для цього потрібні спільні та рішучі дії всього нашого суспільства, оскільки проблема, про яку йдеться, стосується кожного та є питанням державної безпеки. І в авангарді цього руху маємо бути ми — юридична спільнота, оскільки ніхто інший це місце зайняти не може.

Тому я звертаюся до вас, шановні судді, які не вважають за можливе обізнано порушувати закон, до їхніх помічників та секретарів, до вас, шановні адвокати, до вас, шановні керівники та викладачі юридичних вузів, хто навчає юристів та розвиває юридичну науку, до вас, співробітники органів юстиції, юрисконсульти державних та недержавних установ, до всіх юристів, хто працює за спеціальністю, з пропозицією: започаткуймо суспільний рух боротьби за законність! Саме це необхідно наразі нашій країні та кожному з нас особисто.

Усі, хто згоден із сказаним вище, — звертайтеся до мене та розпочнемо боротися разом за дотримання законів законними методами (вже пробачте мене за каламбур). У мене є конкретні пропозиції щодо заходів, яких можна невідкладно вжити проти «правового безладу» спільними зусиллями. Не маю жодного сумніву, що у вас також є багато цікавих думок.

А для початку пропоную звернутися разом до Верховного Суду з питанням: як слід розуміти наведений мною витяг з його постанови від 16 грудня 2020 року у справі № 201/10081/19 — як курс на навмисне викривлення законів, прий­нятих Верховною Радою України, або якось інакше?

Відповіді можна надсилати на адресу автора: [email protected]

Автор: Ілля БОНДАР
адвокат, м. Дніпро