Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши 9 листопада 2018 року в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом гр–на Д. до Дубенського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області — про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Дубенського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області на постанову Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 6 квітня 2017 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 24 травня 2017 року, встановив таке.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року гр–н Д. звернувся до суду з позовом до Дубенського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області, в якому просив:

— визнати протиправними дії Дубенського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області, які полягають у відмові в призначенні, здійсненні нарахування та виплаті гр–ну Д. щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі 90 % заробітної плати судді;

— зобов’язати Дубенське об’єднане управління Пенсійного фонду України Рівненської області призначити (визначити) гр–ну Д. щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці у розмірі 90 % заробітної плати працюючому на відповідній посаді судді, без обмеження граничного, максимального розміру щомісячного довічного грошового утримання, як судді, який на час виходу у відставку мав стаж роботи судді більше 28 років, починаючи з 4 жовтня 2016 року — часу звернення гр–на Д. до Дубенського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області із заявою про призначення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці;

— у разі зміни розміру грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, зобов’язати Дубенське об’єднане управління Пенсійного фонду України Рівненської області здійснювати гр–ну Д. перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 6 квітня 2017 року позовні вимоги задоволено.

Визнано протиправними дії Дубенського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області, які полягають у відмові в призначенні, здійсненні нарахування та виплаті щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі 90 % заробітної плати судді. Зобов’язано Дубенське об’єднане управління Пенсійного фонду України Рівненської області призначити (визначити) судді у відставці щомісячне довічне грошове утримання у розмірі 90 % заробітної плати працюючого на відповідній посаді судді, без обмеження граничного, максимального розміру щомісячного довічного грошового утримання, як судді, який на час виходу у відставку мав стаж роботи судді більше 28 років, починаючи з 4 жовтня 2016 року — часу звернення до Дубенського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області із заявою про призначення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці. Також постановлено, у разі зміни розміру грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, зобов’язати Дубенське об’єднане управління Пенсійного фонду України Рівненської області здійснювати гр–ну Д. перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновків, що відмова відповідача призначити щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці гр–ну Д. у розмірі 90 % заробітної плати судді не ґрунтується на конституційному принципі верховенства права, вимогах закону, дії закону у часі і є незаконною, довічне грошове утримання судді у відставці підлягає встановленню у розмірі 90 %.

Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 24 травня 2017 року апеляційну скаргу Дубенського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області задоволено частково. Постанову Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 6 квітня 2017 року в частині зобов’язання Дубенського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області здійснювати перерахунок призначеного щомісячного довічного грошового утримання у разі зміни розміру грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді скасовано та прийнято у цій частині нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог до Дубенського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області про зобов’язання Дубенського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області здійснення перерахунку призначеного щомісячного довічного грошового утримання у разі зміни розміру грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, відмовлено. У решті постанову залишено без змін.

Постановляючи це рішення, суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що до стажу роботи на посаді судді позивача, що дає право на відставку та обчислення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, слід врахувати половину строку навчання за денною формою у Львівському державному університеті ім. І. Франка (2 роки 6 міс. 17 днів) та строкову військову службу в лавах радянської армії (1 рік 11 міс. 21 день), що в загальному розмірі (із стажем на посаді судді 23 роки 7 міс. 1 день) складає 28 років 3 місяці 9 днів, що дає право на отримання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі 90 % грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді.

Однак, частково задовольняючи апеляційну скаргу відповідача, апеляційний суд також зазначив, що у разі зміни розміру грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, Дубенське об’єднане управління Пенсійного фонду України Рівненської області зобов’язане здійснювати позивачу перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання, оскільки відповідно до статей 2, 6 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) захисту підлягає порушене право, а не права та інтереси, які, можливо, у майбутньому будуть порушені.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 6 квітня 2017 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 24 травня 2017 року як такі, що винесені на основі порушень норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга подана 9 червня 2017 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13 червня 2017 року відкрите касаційне провадження у справі, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.

У зв’язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 5 лютого 2018 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів: суддя–доповідач — Берназюк Я.О., судді — Гриців М.І., Коваленко Н.В.

Верховний Суд ухвалою від 22 жовтня 2018 року прийняв до провадження адміністративну справу та призначив її до розгляду ухвалою від 8 листопада 2018 року в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 9 листопада 2018 року.

При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з березня 1993 року по березень 2004 року позивач працював суддею Дубенського міського суду, з березня 2004 року до 3 жовтня 2016 року суддею Дубенського міськрайонного суду Рівненської області. Верховною Радою 15 травня 2003 року обраний суддею безстроково.

Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 2016 року № 1600-VIII, відповідно до пункту 2, 3 та 9 частини 5 статті 126 Конституції України, позивача було звільнено з посади судді у зв’язку з поданням заяви у відставку.

Відповідно до рішення Вищої ради юстиції від 19 вересня 2016 року № 2654/0/15-16, суддя має достатній для відставки стаж роботи.

Відповідно до розрахунку Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 4 жовтня 2016 року стажу судді, який дає право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, всього стаж роботи позивача становить 28 років 3 місяців та 9 днів. До стажу зараховано:

— службу в Армії (з 13 листопада 1973 року по 4 листопада 1975 року ) — 1 рік 11 місяців 21 день;

— навчання на денному відділенні юридичного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка (з 25 серпня 1978 року по 27 вересня 1983 року) — 2 роки 6 місяців 17 днів;

— стаж роботи на посаді судді Дубенського міського суду з 2 березня 1993 року по 23 березня 2004 року — 11 років 21 день;

— стаж роботи на посаді судді, в.о. голови Дубенського міськрайонного суду з 23 березня 2004 року по 14 липня 2004 року — 3 місяці 21 день;

— стаж роботи на посаді судді, голови Дубенського міськрайонного суду з 14 липня 2004 року по 3 жовтня 2016 року — 12 років 2 місяці 19 днів.

4 жовтня 2016 року позивач звернувся до управління Пенсійного фонду України в Дубенському районі Рівненської області з усіма необхідними документами за призначенням щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці.

Згідно з розпорядженням відповідача від 13 жовтня 2016 року щомісячне довічне грошове утримання визначене в розмірі 86 % заробітної плати судді, виходячи з 23 повних років стажу на посаді судді.

Визначаючи стаж, який дає право на відставку та призначення довічного грошового утримання, відповідач, виходячи з приписів Закону «Про судоустрій та статус суддів» № 1402-VІІІ, не включив до його складу службу в лавах радянської армії, половину строку навчання у Львівському державному університеті ім. І. Франка.

5 грудня 2016 року позивач звернувся із заявою до управління Пенсійного фонду України в Дубенському районі Рівненської області про надання копії протоколу про призначення довічного грошового утримання та розрахунку стажу роботи.

31 січня 2017 року звернувся із заявою до Управління Пенсійного фонду України в Дубенському районі Рівненської області про перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, просив провести перерахунок та виплачувати 90 % щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці.

Листом управління Пенсійного фонду України в Дубенському районі за № * від 14 лютого 2017 року позивачу у зміні (збільшенні) щомісячного довічного утримання судді у відставці з 86 % до 90 % відмовлено.

Вважаючи незаконними дії Пенсійного фонду, позивач звернувся до суду з позовом.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що судами першої та апеляційної інстанцій незаконно, з порушенням норм матеріального та процесуального права, частково задоволені позовні вимоги, а також наголошує, що, враховуючи норми статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI, до стажу роботи зараховано період роботи з 2 березня 1993 року по 3 жовтня 2016 року на посаді судді Дубенського міськрайонного суду Рівненської області, що становить 23 роки 7 місяців 3 дні. З урахуванням положень статті 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI, щомісячне грошове утримання встановлене у розмірі 86 % грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді. Тому підстав для задоволення позовних вимог щодо збільшення розміру грошового утримання немає.

Від гр–на Д. відзиву або заперечення на касаційну скаргу відповідача не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

На час виходу позивача у відставку був чинним Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI (Закон № 2453-VI), статтею 120 якого передбачено, що суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 135 цього Закону, має право подати заяву про відставку.

Відповідно до положень частини 1 статті 135 Закону № 2453-VI, до стажу роботи на посаді судді зараховується робота на посаді: 1) судді судів України, арбітра (судді) арбітражних судів України, державного арбітра колишнього Державного арбітражу України, арбітра відомчих арбітражів України; 2) члена Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; 3) судді у судах та арбітрів у державному і відомчому арбітражах колишнього СРСР та республік, що входили до його складу.

Частиною 3 статті 141 Закону № 2453-VI в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 8 червня 2016 року № 1-8/2016, визначено, що щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 % грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не може бути більшим, ніж 90 % заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання.

Пунктом 11 перехідних положень Закону № 2453-VI (у редакції, чинній до 28 березня 2015 року) передбачено, що судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день набрання чинності цим Законом.

До набрання чинності Законом № 2453-VI зазначені правовідносини регулювались Законом України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ (Закон № 2862-ХІІ).

Відповідно до частини 1 статті 43 Закону № 2862-ХІІ кожен суддя за умови, що він працював на посаді судді не менше 20 років, має право на відставку, тобто на звільнення його від виконання обов’язків за власним бажанням або у зв’язку із закінченням строку повноважень.

Абзацом 2 частини 4 цієї статті передбачено, що до стажу роботи, що дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, крім роботи на посадах суддів судів України, державних арбітрів, арбітрів відомчих арбітражів України, зараховується також час роботи на посадах суддів і арбітрів у судах та державному і відомчому арбітражі колишнього СРСР та республік, що раніше входили до складу СРСР, час роботи на посадах, безпосередньо пов’язаних з керівництвом та контролем за діяльністю судів у Верховному Суді України, в обласних судах, Київському і Севастопольському міських судах, Міністерстві юстиції України та підвідомчих йому органах на місцях, за діяльністю арбітражів у Державному арбітражі України, Вищому арбітражному суді України, а також на посадах прокурорів і слідчих за умови наявності у всіх зазначених осіб стажу роботи на посаді судді не менше 10 років.

Згідно з частиною 4 статті 43 Закону № 2453-VI судді у відставці, який має стаж роботи на посаді судді не менше 20 років, виплачується за його вибором пенсія або звільнене від сплати податку щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 80 % заробітної плати працюючого на відповідній посаді судді. За кожний повний рік роботи понад 20 років на посаді судді розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не більше, ніж до 90 % заробітку судді.

До стажу роботи, що дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, крім роботи на посадах суддів судів України, державних арбітрів, арбітрів відомчих арбітражів України, зараховується також час роботи на посадах суддів і арбітрів у судах та державному і відомчому арбітражі колишнього СРСР та республік, що раніше входили до складу СРСР, час роботи на посадах, безпосередньо пов’язаних з керівництвом та контролем за діяльністю судів у Верховному Суді України, в обласних судах, Київському і Севастопольському міських судах, Міністерстві юстиції України та підвідомчих йому органах на місцях, за діяльністю арбітражів у Державному арбітражі України, Вищому арбітражному суді України, а також на посадах прокурорів і слідчих за умови наявності у всіх зазначених осіб стажу роботи на посаді судді не менше 10 років.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Згідно з частиною 1 статті 25 Конституційного договору від 8 червня 1995 року № 1к/95-ВР між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» Президент України в межах своїх повноважень видає укази і розпорядження, які є обов’язковими для виконання на всій території України, дає їх тлумачення (зазначений Договір був чинний на момент видання Президентом України указу Президента України від 10 липня 1995 року № 584/95 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів» та втратив чинність із набранням чинності Конституції України 28 червня 1996 року).

Відповідно до пункту 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України.

Згідно з частиною 3 статті 106 Конституції України Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.

Відповідно до частини 1 статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання.

Згідно зі статтею 1 Указу Президента України від 10 липня 1995 року № 584/95 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів» (стаття втратила чинність 20 березня 2008 року), чинної на час набуття позивачем стажу роботи безпосередньо на посаді судді 10 років, до стажу роботи, що дає судді право на відставку та одержання щомісячного грошового утримання, за умови роботи на посаді судді не менш як 10 років, зараховується, крім стажу трудової діяльності, визначеного законом, половина строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах та період проходження строкової військової служби.

Крім того, згідно з абзацом 2 пункту 3¹ постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року № 865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» (яка діяла одночасно із Законом № 2862-ХІІ; втратила чинність 1 січня 2012 року), доповненим згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11 червня 2008 року № 545, до стажу роботи, що дає судді право на відставку та одержання щомісячного грошового утримання, за умови роботи на посаді судді не менш як 10 років зараховується, крім стажу трудової діяльності, визначеного законом, половина строку навчання за денною формою у вищих юридичних навчальних закладах, на юридичних факультетах вищих навчальних закладів та календарний період проходження строкової військової служби.

Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини 3 статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини 4 статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин 1, 2 та 3 статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин 1, 2 та 3 статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина 4 статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме — бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно–правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 6 квітня 2017 року та постанова Житомирського апеляційного адміністративного суду від 24 травня 2017 року відповідають, а вимоги касаційної скарги відповідача є незаконними та необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 3 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надане; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь–якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За приписами статей 21, 22 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 58 Конституції України закріплено, що закони та інші нормативно–правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з вимогами статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Відповідно до частини 6 статті 47 та пункту 8 частини 4 статті 48 Закону № 2453-VI незалежність судді забезпечується належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді.

Частиною 1 статті 126 Конституції України визначено, що незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України.

Як зазначив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 право судді, який перебуває у відставці, на пенсійне або щомісячне довічне грошове утримання є гарантією незалежності працюючих суддів. Щомісячне довічне грошове утримання — це особлива форма соціального забезпечення суддів, зміст якої полягає у гарантованій державою щомісячній звільненій від сплати податків грошовій виплаті, що слугує забезпеченню їх належного матеріального утримання, в тому числі після звільнення від виконання обов’язків судді. Надання судді матеріального захисту є гарантією забезпечення його незалежності. Разом із тим будь–яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя.

Крім того, Конституційний Суд України у мотивувальній частині рішення від 14 грудня 2011 року № 18-рп/2011 вказав на неможливість звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів, а відповідно, матеріального та соціального забезпечення.

До цього Конституційний Суд України неодноразово висловлював аналогічні правові позиції у відношенні гарантій незалежності суддів, їх матеріального та соціального забезпечення у рішеннях, а саме: від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 (справа про пільги, компенсації та гарантії), від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (справа про припинення дій чи обмеження пільг, компенсацій та гарантій), від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (справа про пенсії та щомісячне довічне грошове утримання), від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007 (справа про гарантії незалежності суддів); рішення № 10-рп/2008 від 22 травня 2008 року.

Також у рішенні Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 (у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 2, абзацу 2 розділу 11 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи», статті 138 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (справа щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці) зазначено, що визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід’ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо).

Відповідно до пункту 11 Основних принципів незалежності судових органів (схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року) термін повноважень суддів, їх незалежність, безпека, відповідна винагорода, умови служби, пенсії і вік виходу на пенсію повинні належним чином гарантуватися законом.

Вищенаведене узгоджується з положеннями Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, згідно з якими рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов’язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку із посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (пункт 6.4).

Так, згідно із пунктом 54 Рекомендації CM/Rес (2010)12) від 17 листопада 2010 року Комітету Міністрів Ради Європи державам–членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки — «оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов’язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв’язку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці».

Виходячи з наведеного, конституційний статус судді зумовлює обов’язок держави гарантувати достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв’язку з досягненням пенсійного віку чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці — щомісячне довічне грошове утримання. Статус судді та його елементи, зокрема матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а виступає засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя.

Аналогічні висновки також висловленні у рішенні Ради суддів України «Щодо обчислення стажу роботи для виникнення права на відставку, надбавку за вислугу років та додаткову відпустку» від 13 березня 2015 року № 20.

Суд також виходить з того, що неправомірним є позбавлення особи, зокрема судді, набутого статусу (наприклад, статусу особи, яка має стаж роботи на посаді судді у конкретному кількісному вимірі), оскільки це не узгоджується з принципом правової визначеності. При цьому дозволяється, виключно шляхом прийняття закону, змінити механізм використання такого статусу у формі зменшення розміру фінансових виплат або пільг, а також позбавлення особи права на перерахунок певних соціальних виплат тощо.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, повноваження гр–на Д. як судді припинилися з дня набрання чинності постановою Верховної Ради України «Про звільнення суддів» від 22 вересня 2016 року № 1600-VIII, якою позивач був звільнений з посади судді у зв’язку з поданням заяви про відставку.

Отже, з 22 вересня 2016 року позивач припинив свої повноваження як суддя та набув право на призначення грошового утримання судді у відставці на умовах, визначених нормами законодавства, чинного станом саме на 22 вересня 2016 року.

Враховуючи викладене вище, Суд зазначає, що законодавством, яке діяло на момент набрання чинності Законом № 2453-VI, було передбачено право судді на зарахування до стажу, яке дає право на відставку та одержання щомісячного довічного грошового утримання за умови роботи на посаді судді не менше як 10 років, половини строку навчання за денною формою у вищих юридичних навчальних закладах, на юридичних факультетах вищих навчальних закладів, календарного періоду проходження строкової військової служби, а також часу роботи на посадах прокурорів і слідчих.

Це підтверджується також положеннями Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII, яким були внесені зміни в Закон України «Про судоустрій і статус суддів», зокрема пункт 34 прикінцевих та перехідних положень доповнено абзацом 4 такого змісту: «Судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день їх призначення (обрання)».

Суд вважає, що стаж роботи на посаді судді, який дає право на відставку та призначення щомісячного довічного грошового утримання, є єдиним, обраховується та встановлюється (з’ясовується) Вищою радою правосуддя при розгляді заяви про відставку (прийнятті рішення про звільнення) і застосовується як для прийняття рішення про відставку, так і для встановлення щомісячного довічного грошового утримання та визначення його розміру, а доводами касаційної скарги зазначене не спростовується.

Аналогічна позиція була висловлена Верховним Судом у постановах від 6 березня 2018 року у справі № 308/6953/17, від 19 червня 2018 року у справі № 243/4448/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 428/4671/17, від 1 жовтня 2018 року у справі № 541/503/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 140/263/17, від 23 жовтня 2018 року у справі № 686/10100/15-а.

Таким чином, не включення до відповідного стажу роботи на посаді судді, за умови роботи на посаді судді не менше як 10 років, половини строку навчання за денною формою у вищих юридичних навчальних закладах, на юридичних факультетах вищих навчальних закладів та періоду проходження строкової військової служби в лавах радянської армії, і врахування відповідачем для встановлення (визначення) розміру щомісячного довічного грошового утримання лише періоду роботи на посаді судді, є неправомірним.

З урахуванням наведеного колегія суддів Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що до стажу роботи позивача, який надає йому право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання, мають зараховуватися стаж роботи на посаді судді (23 роки 7 місяців 1 день), навчання за денною формою у Львівському державному університеті ім. І. Франка (2 роки 6 міс. 17 днів) та строкова військова служба в лавах радянської армії (1 рік 11 міс. 21 день).

Таким чином, загальний стаж роботи судді гр–на Д., що дає йому право на призначення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, становить 28 років 3 місяців та 9 днів.

Враховуючи вищенаведене, суди дійшли правильного висновку, що до стажу роботи на посаді судді позивача, що дає право на відставку та обчислення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, слід врахувати половину строку навчання за денною формою у Львівському державному університеті ім. І. Франка (2 роки 6 міс. 17 днів) та період строкової військової служби в лавах радянської армії (1 рік 11 міс. 21 день), що в загальному розмірі (із стажем на посаді судді 23 роки 7 міс. 1 день) складає 28 років 3 місяці 9 днів та дає право на отримання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі 90 % грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді.

Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведений висновок суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення такого аргументу.

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку, Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами стаття 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.

Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У справах «Щокін проти України» («Shchokin v. Ukraine»), заяви № 23759/03 та № 37943/06, рішення від 14 жовтня 2010 року та «Серков проти України» («Serkov v. Ukraine»), заява № 39766/05, рішення від 7 липня 2011 року ЄСПЛ дійшов висновку що, по–перше, національне законодавство не було чітким та узгодженим та не відповідало вимозі «якості» закону і не забезпечувало адекватного захисту осіб від свавільного втручання у права заявника; по–друге, національними органами не було дотримано вимоги законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника, коли в його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування. Цими рішеннями було встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки органи держаної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов’язань зі сплати податку.

Необхідність застосування зазначеного підходу при вирішенні соціальних справ, з урахуванням обставин справи та законодавства, що регулює саме ці відносини та у конкретний період часу, підтверджується, зокрема, позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 6 березня 2018 року у справі № 234/8701/1.

На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати особі адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі «C. Дж. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria»), заява № 1365/07, параграф 39, від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11, параграф 170).

Крім того, ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції» («Cantoni v. France»), заява № 17862/91, параграфи 31—32, від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, параграф 65).

У пункті 40 справи «Пономарьов проти України» (№ 3236/03) Європейський суд з прав людини зазначив, що «право на справедливий розгляд судом, яке гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata — принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру.

Суд у цій справі враховує положення Висновку № 11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32—41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов’язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов’язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain») серія A. 303-A; 9 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, колегія суддів доходить висновку про те, що рішення судів у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір відповідно до норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судових рішеннях повно і всебічно з’ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення судів попередніх інстанцій, то відповідно до частини 6 статті 139 КАС України понесені сторонами судові витрати новому розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, постановив:

— касаційну скаргу Дубенського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Рівненської області залишити без задоволення;

— постанову Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 6 квітня 2017 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 24 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 9 листопада 2018 року. Справа № 559/443/17. Суддя-доповідач — Берназюк Я.О. Судді — Гриців М.І., Коваленко Н.В.)