Велика Палата Верховного Суду, розглянувши 2 квітня 2019 року в судовому засіданні справу за позовом гр-на П. до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС, Комісія) — про визнання протиправним та скасування рішення, за апеляційною скаргою гр-на П. на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 січня 2019 року, встановила таке.

У жовтні 2018 року гр-н П. звернувся до Верховного Суду як до суду першої інстанції з адміністративним позовом, в якому просить визнати протиправним та скасувати рішення ВККС від 17 вересня 2018 року № *, яким вирішено внести до Вищої
ради правосуддя подання з рекомендацією про звільнення з посади судді Господарського суду м. Києва гр-на П.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 січня 2019 року закрив провадження у справі за позовом гр-на П.

Постановляючи зазначену ухвалу, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що рішення Комісії від 17 вересня 2018 року № * не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки згідно з частиною 8 статті 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII рішення Комісії щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.

Не погодившись із таким судовим рішенням, гр-н П. з підстави порушення судом норм процесуального права подав апеляційну скаргу, в якій порушує питання про скасування незаконної, на його думку, ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

У скарзі гр-н П. вказує на невідповідність ухвали суду першої інстанції засадам верховенства права та положенням статті 55 Конституції України, що порушує його право на доступ до суду. Позивач вважає, що спірне рішення Комісії не є рішенням про надання рекомендації в розумінні частини 8 статті 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

У відзиві на апеляційну скаргу Комісія вказує на законність ухвали суду першої інстанції про закриття провадження у справі за позовом гр-на П., оскільки оскаржуване рішення Комісії за правилами частини 8 статті 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», положення якої є спеціальними, не може бути оскаржене окремо від рішення, ухваленого відповідним органом за рекомендацією Комісії.

У судовому засіданні представники позивача та відповідача підтримали, відповідно, апеляційну скаргу та відзив на неї, надали пояснення, аналогічні наведеним у зазначених процесуальних документах доводам.

Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи, аргументи відзиву Комісії, заслухавши в судовому засіданні учасників справи, Велика Палата Верховного Суду, перевіривши обґрунтованість рішення суду попередньої інстанції в межах наведених в апеляційній скарзі доводів, дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з таких міркувань.

З матеріалів справи вбачається, що 1 лютого 2018 року рішенням № 8/зп-18 Комісія відповідно до пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» призначила кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, зокрема, судді Господарського суду м. Києва гр-на П.

За результатами кваліфікаційного оцінювання судді Господарського суду м. Києва гр-на П. ВККС ухвалила рішення від 23 липня 2018 року № ** про невідповідність його займаній посаді судді, що згідно з пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є підставою для звільнення судді з посади за рішенням Вищої ради правосуддя на підставі подання відповідної колегії Комісії.

Рішенням Комісії від 17 вересня 2018 року № *, яке оскаржує гр-н П. у цій справі, до Вищої ради правосуддя внесене подання з рекомендацією про звільнення його з посади судді Господарського суду м. Києва.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року
(Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Рішенням Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов’язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».

Так, завданням адміністративного судочинства, як визначено у частині 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Відповідно до частини 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

Статтею 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до частини 3 статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Разом із цим ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).

На переконання гр-на П. рішення Комісії від 17 вересня 2018 року № * може бути оскаржене до суду на підставі статті 22 КАС України, якою визначено, що Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження, зокрема, актів Комісії.

Проте згідно з частиною 8 статті 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» рішення Комісії щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.

При цьому Велика Палата Верховного Суду наголошує, що положення статті 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є спеціальними стосовно статей 22, 266 КАС України, а тому мають переважне значення порівняно з нормами КАС
України.

Відповідно до пункту 12 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII питання про звільнення судді з підстави, визначеної підпунктом 4 пункту 16¹ розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, розглядаються на засіданні Вищої ради правосуддя в пленарному складі на підставі подання Комісії у порядку, визначеному статтею 56 цього Закону.

Тобто рішенням щодо звільнення судді з посади є відповідне рішення Вищої ради правосуддя, прийняте за результатами розгляду подання Комісії з рекомендацією про звільнення з посади судді, яке може бути оскаржене тільки разом із рішенням, ухваленим компетентним органом (Вищою радою правосуддя) за відповідною рекомендацією.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції, що рішення Комісії від 17 вересня 2018 року № *, яким внесено подання з рекомендацією про звільнення гр-на П. з посади судді Господарського суду м. Києва, не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки не є обов’язковим для Вищої ради правосуддя при розгляді вказаного питання та встановлення відповідних обставин щодо наявності чи відсутності підстав для її звільнення з посади судді і прийняття у встановленому порядку відповідно до наданих повноважень рішення.

Відповідно до частини 4 статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження, серед іншого, актів, дій чи бездіяльності Комісії. Особливості розгляду цієї категорії спорів визначено у статті  266 КАС
України.

Тобто рішення Комісії від 17 вересня 2018 року, яке містить рекомендацію з пропозицією до здійснення певних дій та ухвалення певного рішення, може бути оскаржене в судовому порядку, але за обов’язкової умови, визначеної частиною 8 статті 101 Закону «Про Вищу раду правосуддя», — після ухвалення Вищою радою правосуддя рішення за відповідною рекомендацією.

Установлення законом такої умови не обмежує право кожного, хто його має, на оскарження рішень Комісії до адміністративного суду, однак запроваджує, оптимізує чи робить раціональною можливість звернення до суду за захистом своїх прав, коли рішення Комісії із рекомендацією буде актуалізоване через рішення органу, який за законом вправі розглядати подану рекомендацію і ухвалювати за ним відповідне остаточне рішення.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, які мають значення для її вирішення. Судове рішення ухвалене з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права, правові висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду доводами скаржника не спростовані.

З огляду на викладене та керуючись статтями 242, 266, 292, 311, 315, 316, 322 КАС України, Велика Палата Верховного Суду постановила:

1. Апеляційну скаргу гр-на П. залишити без задоволення.

2. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 січня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 2 квітня 2019 року. Справа № 9901/807/18. Головуючий суддя — Князєв В.С. Суддя-доповідач — Прокопенко О.Б. Судді — Антонюк Н.О., Бакуліна С.В., Британчук В.В., Данішевська В.І., Золотніков О.С., Кібенко О.Р., Лобойко Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіна В.І., Ситнік О.М., Ткачук О.С., Уркевич В.Ю., Яновська О.Г.)