Однією з найбільш гострих та актуальних проблем, які постають перед більшістю українських сімей, є злісне ухилення від сплати аліментів одним із подружжя. У багатьох випадках аліменти не сплачуються саме через відсутність суворих покарань, а відповідна безкарність породжує тенденцію на ухилення від виконання покладених на особу обов’язків.

З метою стимулювання боржника до стабільного виконання батьківських обов’язків з 2017 року законодавцем було прийнято ряд нормативно-правових актів, які, по-перше, передбачали нові механізми стягнення аліментів, по-друге, нові засоби примусового виконання рішень і, по-третє, мали на меті стимулювання боржника до стабільного здійснення батьківських обов’язків.

Та попри запроваджені законодавцем зміни, що діють уже впродовж двох років, Реєстр боржників, які мають заборгованість з аліментів, налічує близько 167 тисяч записів, кількість поданих позов­них заяв до суду про стягнення аліментів збільшується з кожним роком, а на виконанні в органах Державної виконавчої служби України перебуває понад 500 тисяч виконавчих документів зі стягнення аліментів.

Отже, у цій статті пропоную оглянути актуальну практику розгляду сімейних спорів після посилення відповідальності та нових механізмів стягнення аліментів, а також найчастіші помилки, які допускають учасники процесу.

Не так сталося, як гадалося

Законодавцем було значно поліпшено становище дітей, які потребують виплат аліментів, а саме — підвищено розмір відповідних виплат та визначено, що вони не можуть бути меншим, ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

На перший погляд може здатися, що це є чудовою нагодою для одного з подружжя звернутися до суду з позовом про збільшення раніше визначеного розміру аліментів, але не все так просто, як здається.

Відповідно до статті 192 Сімейного кодексу (СК) України, розмір аліментів, визначених за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров’я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Проте, переглянувши чимало рішень з цього питання, простежується одна й та ж помилка. Заявниками зовсім не береться до уваги підстава, тільки за наявності якої відповідне положення законодавства призведе до бажаного результату.

Правова позиція Верховного Суду зводиться до того, що положення Цивільного кодексу (ЦК) України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин. Так, тлумачення положення частини 3 статті 11 ЦК України свідчать про те, що правові норми самі по собі не можуть створювати суб’єктивних прав та обов’язків, оскільки необхідна наявність саме юридичного факту, тож зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до статті 192 СК України.

Також Верховний Суд звертає увагу на те, що наразі відповідно до частини 1 статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше за мінімальний гарантований розмір, передбачений СК України. Тобто, законодавство все ж таки передбачає механізм, який надає можливість забезпечити виплату аліментів у розмірі не нижче від мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України, навіть за наявності постановлених раніше судових рішень про стягнення аліментів у розмірі, нижчому за мінімальний гарантований розмір аліментів, встановлений законом на час стягнення (постанова Верхов­ного Суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17).

Не виходити за рамки

Завдяки новелам стягнення почало відбуватися значно простіше, оскільки законодавець започаткував можливість стягнення аліментів не лише в порядку позовного провадження, а й у порядку наказного, що значно пришвидшило процес досягнення бажаної мети.

Проте треба пам’ятати, що законодавцем було передбачено вичерпний перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ.

Відповідно до пункту 5 статті 183 СК України той із батьків або інших законних представників, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі: на одну дитину — 1/4, на двох дітей — 1/3, на трьох і більше дітей — половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більш ніж десять прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, а також на дитину у твердій грошовій сумі у розмірі 50 % від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Однак, аналізуючи судову практику, можна дійти висновку, що багато заявників не правильно трактують норми сімейного законодавства та виходять за встановлені межі визначеного розміру аліментів. Безперечно, це є найчастішою причиною відмови судом у прийнятті заяви про видачу судового наказу або для повної відмови у задоволенні такої заяви.

Депозит — також дохід

Щодо способу стягнення аліментів, то законодавцем було визначено, що за рішенням суду кошти на утримання дитини присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким вона проживає.

Непоодинокими є випадки, коли боржник оскаржує дії державного виконавця, який, розраховуючи розмір його заборгованості за аліментами, врахував до видів доходів, з яких вони утримуються, відсотки, отримані позивачем від банківських вкладів. Скаржник (а в деяких випадках навіть суди апеляційної інстанції, які ухвалюють  рішення на користь боржника) апелює тим, що відсотки за депозитними вкладами не є доходом, включеним до Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб.

Однак Верхов­ний Суд зазначає, що положення сімейного законодавства вказують на необхідність визначення розміру аліментів саме від частки доходу платника, а не його заробітку. Оскільки зазначений вище Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, є підзаконним нормативно-правовим актом, а тому звуження змісту норм закону за допомогою положень підзаконних нормативно-правових актів є неприпустимим (постанова Верхов­ного Суду від 5 вересня 2019 року у справі №760/4569/18-ц).

Наслідки бездіяльності

Статтею 192 СК України передбачено, що у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) в розмірі 1 % суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більш ніж 100 % заборгованості.

У цьому випадку найбільших проблем зазнає саме розрахунок відповідних платежів. Судами першої та апеляційної інстанцій досить часто допускаються помилки при визначенні розміру неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів та додаткових витрат на дитину.

Верховний Суд зазначає, що правило про стягнення пені в розмірі 1 % від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення полягає в тому, що при обчисленні загальної суми пені ураховується розмір несплачених аліментів за кожен місяць та кількість днів прострочення за кожним платежем окремо, оскільки аліменти нараховуються щомісяця, тому строк виконання цього обов’язку буде різним, а отже, кількість днів прострочення зі сплати аліментів за кожен місяць також буде різною (постанова Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 334/7702/16).

Підсумовуючи, можна зазначити, що «вже не нові» зміни у сімейному законодавстві прийшлися до вподоби багатьом особам, які потребують отримання аліментів. Однак необхідно пам’ятати, що вихід за рамки законодавства, свавільне трактування норм та ігнорування встановленої судової практики може зіграти не на вашу користь та затягне процес отримання аліментів ще на невизначений час.