Питання судового представництва завжди мало посилений суспільний інте­рес, оскільки є невід’ємною частиною права особи на судовий захист у розумінні положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Особливої актуальності воно набуло з поетапним введенням з 2017 року виключного права на представництво в судах адвокатами. Зокрема, для органів державної влади та органів місцевого самоврядування правила стосовно виключного представництва адвокатами набули чинності лише з 1 січня 2020 року.

З внесенням змін до Конституції України та введенням у дію нових процесуальних кодексів виключне право на представництво в судах надане адвокатам (представникам) та керівникам або членам виконавчого органу юридичних осіб, державних органів та органів місцевого самоврядування в порядку самопредставництва. Проте з метою уникнення зазначених обмежень наприкінці 2019 року законодавцем було розширено перелік осіб, які можуть представляти юридичних осіб, державні органи та органи місцевого самоврядування в порядку самопредставництва.

Так, право представляти юридичну особу, орган державної влади та орган місцевого самоврядування було надане також особам, яких було уповноважено діяти від імені юридичної особи, органу державної влади та органу місцевого самоврядування відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту).

Оскільки процесуальний закон не містить чіткого та вичерпного переліку документів, якими самопредставники мають підтверджувати свої повноваження, то досить цікавим є питання практики допуску самопредставників до участі у судових процесах судів різних юрисдикцій.

Аналіз судової практики вказує на те, що на рівні судів касаційної інстанції вже були вирішені актуальні питання стосовно визначення документів, які можуть підтверджувати повноваження адвоката у справі, а також керівників чи органів виконавчої влади юридичних осіб, державних органів та органів місцевого самоврядування.

У той же час залишається неврегульованим судовою практикою питання визначення документів, які можуть підтверджувати повноваження самопредставників.

З огляду на викладене вище пропоную детально розглянути актуальну судову практику, яка склалася на рівні судів касаційної інстанції з питань допуску до судових процесів самопредставників.

Знаковою справою, в якій вперше вирішувалося питання стосовно допуску працівників органу державної влади до участі у справі в порядку самопредставництва, стала справа № 9901/480/19 про оскарження рішення Вищої ради правосуддя, яка розглядалася Великою Палатою Верховного Суду (ВП ВС). Суд допустив штатних працівників апарату Вищої ради правосуддя до участі у справі. При цьому станом на сьогодні у відкритому доступі немає судового рішення у цій справі, в якому було б викладено мотиви, з яких виходила ВП ВС, допускаючи самопредставників до участі у справі.

Отже, ВП ВС заклала фундамент формування судової практики щодо самопредставництва. Водночас на рівні касаційних судів простежується негативна тенденція щодо повернення касаційних скарг, поданих учасниками судових справ у порядку самопредставництва.

Зокрема, суди касаційної інстанції перестали допускати представників державних органів, які діють на підставі довіреностей, виданих від керівників. Касаційний господарський суд (КГС) у складі Верховного Суду, вважає, що довіреність не належить до документів, які можуть підтверджувати повноваження самопредставника. Аналогічні правові висновки викладені в постанові КГС ВС від 13 лютого 2020 року ­у ­справі № 922/942/19, постанові КГС ВС від 2 березня 2020 року у справі № 910/6718/19.

За таких обставин органам державної влади та органам місцевого самоврядування треба взяти на озброєння зазначені вище постанови КГС ВС та підтверджувати повноваження самопредставників, зокрема, статутними документами, відповідними положеннями про структурний відділ, посадовими інструкціями, трудовими договорами, наказами про призначення на посаду тощо.

Водночас судова практика Касаційного адміністративного суду (КАС) у складі Верховного Суду свідчить про те, що надання документів, які вказують на самопредставництво, не гарантує стовідсоткового допуску самопредставника до судового процесу.

Так, ухвалою від 5 березня 2020 року у справі № 460/1236/19 було повернуто касаційну скаргу органу державної влади без розгляду у зв’язку з відсутністю повноважень в особи, яка підписувала скаргу, в порядку самопредставництва.

Для підтвердження повноважень до касаційної скарги були додані копія довіреності, копія відповідного положення про відділ, в якому працює представник, копія посадової інструкції та копія про призначення представника на посаду в державному органі.

В обґрунтування висновків щодо повернення касаційної скарги КАС ВС посилався на приписи Цивільного кодексу України та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань», які встановлюють обов’язковість відображення в ЄДРПОУ відомостей про осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи.

У цьому випадку, незважаючи на долучені документи до касаційної скарги, КАС ВС встановив додаткові вимоги до документів, якими належить підтверджувати повноваження самопредставника, зобов’язавши органи державної влади вносити до ЄДРПОУ відомості про самопредставників. Аналогічні правові висновки викладені також в ухвалах КАС ВС від 24 лютого 2020 року у справах № 640/7664/19 та № 320/6308/18.

За таких обставин вбачається, що у зв’язку з відсутністю вичерпного переліку документів, які можуть підтверджувати пов­новаження самопредставників, суди касаційних інстанцій мають різні підходи до вирішення питання самопредставництва.

Тож якими документами треба підтверджувати повноваження щодо самопредставництва?

З цього питання позиції судів касаційної інстанції також не відрізняються системністю та єдністю. Так, КАС ВС в ухвалі від 5 березня 2020 року у справі № 360/2854/19 зазначив, що на підтвердження повноважень щодо самопредставництва достатньо надати до суду положення державного органу, яким встановлюються повноваження представника.

В ухвалі від 7 лютого 2020 року у справі № 17/495-08 КГС ВС дійшов висновку, що для підтвердження повноважень у порядку самопредставництва необхідно надати суду такі документи: докази перебування представника на посаді в органі державної влади, а також докази, які дозволяють встановити обсяг повноважень такої посадової особи (статут, положення, трудовий договір (контракт).

За таких обставин на рівні судів касаційної інстанції вбачається відсутність єдиного підходу до вирішення питання стосовно встановлення документів, які можуть підтверджувати повноваження в порядку самопредставництва. У такому випадку є ризики подальшого недопущення самопредставників до судового процесу та залишення їхніх процесуальних документів без розгляду. Крім того, така різниця позицій дещо не узгоджується з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в контексті права особи на судовий захист. Неоднаковість застосування судами одних і тих самих норм права з питань самопредставництва може призвести до неналежного захисту інтересів держави, яка діє через систему державних органів.

Водночас питання самопредставництва неодноразово було предметом обговорення серед суддів. Зокрема, на спільній нараді голів судів апеляційної та касаційної інстанцій уже було констатовано наявність неоднакового застосування судами процесуальних норм з питань самопредставництва. У разі якщо позиції судів касаційної інстанції й далі не матимуть системності та єдності, питання самопредставництва набуде ознак виключної правової проблеми та буде передане на розгляд ВП ВС, яка зможе вирішити спірні питання в контексті допуску самопредставників до судового процесу.