Визнавати свою слабкість або неспроможність нелегко, зважаючи на доволі високий рівень егоїстичності людей. Це природно для людини, та згубно для учасників цивільного обороту. Беручи на себе обов’язки, завжди доречно зважати на реальність їх виконання та бути готовим до відповідальності у разі порушення.

І до цього сторони спонукає не тільки цивільне законодавство, а й норми, які регулюють питання банкрутства.

Так, ще поки чинним Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачено обов’язок боржника звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство у разі виникнення таких обставин:

— задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами (загроза неплатоспроможності);

— під час ліквідації боржника не у зв’язку з процедурою банкрутства встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі;

— в інших випадках, передбачених цим Законом.

Прикметно, що перший пункт цієї норми дозволяє боржнику самостійно визначати ступінь критичності перевищення боргових зобов’язань над доходами або капіталом. Це, з одного боку, можливість перейняти ініціативу невідворотного банкрутства, і поставити питання до того, як його ініціювали кредитори. З іншого — дозволяло боржникам зловживати «правом на банкрутство» і надумувати борги, аби ухилятися від відповідальності за реальними зобов’язаннями.

З цієї причини відповідні положення частини 5 статті 11 Закону про банкрутство було запропоновано перевірити на відповідність Конституції України. Конституційну скаргу — щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини 5 статті 11 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» — до Конституційного Суду України подало ПАТ «Діамантбанк» у січні 2019 року. На думку скаржника, встановлення оспорюваними положеннями обов’язку звернення до господарського суду без визначення передумов такого звернення нівелює сутність права на здійснення підприємницької діяльності, позбавляючи власника правомочності щодо розпорядження власним майном (корпоративними правами), та обмежує можливість реалізації громадянами права, закріпленого у статті 42 Конституції України, — кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Ухвалою колегії суддів КСУ від 12 лютого 2019 року відмовлено у відкритті конституційного провадження у цій справі з формальних підстав — скаргу було подано уповноваженою особою на ліквідацію ПАТ «Діамантбанк» Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, тобто фактично представником юридичної особи публічного права — державного органу, а Закон
«Про Конституційний Суд України» не допускає подачі конс­титуційних скарг такими юридичними особами.

Але питання про співвідношення обов’язку подати заяву про визнання банкрутом проти себе залишиться актуальним і після втрати чинності Законом про банкрутство. Так, Кодекс України з процедур банкрутства (КУПБ), який набуває чинності з 21 жовтня 2019 року, містить аналогічну вимогу. Більше того, встановлено строки подачі такої заяви, а за ігнорування вимоги передбачено відповідальність для посадових осіб боржника.

Так, за приписами частини 6 статті 34 «Заява про відкриття провадження у справі про банкрутство» КУПБ, боржник зобов’язаний у місячний строк звернутися до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі у разі, якщо задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами (загроза неплатоспроможності), та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

При цьому далі зазначена норма визначає: якщо керівник боржника допустив порушення цих вимог, він несе солідарну відповідальність за незадоволення вимог кредиторів. Питання порушення керівником боржника зазначених вимог підлягає розгляду господарським судом під час здійснення провадження у справі. У разі виявлення такого порушення про це зазначається в ухвалі господарського суду, що є підставою для подальшого звернення кредиторів своїх вимог до зазначеної особи.

Йдеть­­ся про те, що боржник, тобто особа, яка має будь-яке фінансове чи матеріальне зобов’язання перед іншою стороною (сторонами) за будь-якими оплатними договорами (купівлі-продажу, поставки, підряду, надання пос­луг чи навіть трудовими) або перед бюджетом (за податками чи обов’язковими зборами), зобов’язана постійно контролювати баланс своїх зобов’язань та вимог і належним чином реагувати, якщо вони збільшаться настільки, що виникне ризик неплато­спроможності.

Тобто, з одного боку, юридична особа, підприємство має свободу комерційної діяльності: обирати сферу і вид, визначати обсяги, способи і методи, обирати контрагентів, тобто діяти на власний розсуд. З іншого — у разі ризику неплатоспроможності вона обмежена у діях, а точніше — зобов’язана перестати діяти на власний розсуд, а вчиняти так, як передбачено законом — подавати заяву про ініціювання справи про банкрутство.

Видається, що із запровадженням такого правила законодавець намагається не стільки обмежити свободу підприємництва, скільки захистити третіх осіб від надмірної ризикованості контрагентів. І у такому сенсі обмеження приватного права може видаватися вип­равданим.

Ще одним аргументом на захист такого законодавчого унормування може бути те, що подача заяви про банкрутство не означає обов’язкового відкриття провадження у такій справі або заборони припинити у разі, якщо відпадуть підстави, що стали основою для порушення. Щоправда, це може обернутися тим, що щоразу коли у зв’язку, наприклад, із сезонними коливаннями платоспроможність боржника буде піддаватися ризикам, боржники подаватимуть заяви, а суди після перевірки обґрунтованості та у разі зміни обставин — відмовляти. Деякі особи будуть ініціювати питання за найменших підстав під страхом ризику бути покараними у майбутньому. Тобто суди будуть змушені систематично перевіряти фінансовий стан юридичних осіб. Це також створює дискомфорт і ризики вже для судової влади.

Ці норми стосуються юридичних осіб. Що ж стосується банкрутства фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб — підприємців), то ініціювання процедур неплатоспроможності щодо них можливе винятково за заявою самої особи.

Відтак, питання про баланс свободи підприємницької діяльності та її здійснення на власний ризик і відповідальності за порушення зобов’язань, у тому числі за незвернення із заявою про банк­рутство у разі накопичення боргів буде актуальним для судової практики, і, видається, що у кожному випадку цей баланс треба буде шукати, виходячи з обставин конкретної справи.

Авторка: Ірина ГОНЧАР
«Український адвокат»