Передбачена статтею 368² Кримінального кодексу (КК) України норма про відповідальність посадових осіб за незаконне збагачення не відповідає принципу правової визначеності та порушує презумпцію невинуватості. Такого висновку дійшов Конституційний Суд України (КСУ) у рішенні № 1-р/2019 від 26 лютого 2019 року у справі за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) зазначеної норми.

Суддя-доповідач у справі — Віктор Колісник. Окремі думки до рішення виклали судді — Сергій Головатий, Віктор Колісник, Станіслав Шевчук, Олег Первомайський, Василь Лемак, Віктор Городовенко та Ігор Сліденко.

Ірина ГОНЧАР

«Судовий вісник»

Суб’єкт законодавчої ініціативи поставив перед КСУ питання про те, що спірна норма статні 368² КК України не відповідає Конституції України, адже, на його думку, не узгоджується з приписами щодо верховенства права; відсутності зворотної дії в часі законів та інших нормативно–правових актів, які не пом’якшують або не скасовують відповідальності особи; заборони притягувати до відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення; заборони двічі притягувати особу до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; презумпції невинуватості особи; звільнення особи від обов’язку доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; неприпустимості обґрунтування обвинувачення на припущеннях; можливості особи не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів; рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

КСУ, у свою чергу, визнаючи зазначену норму неконституційною, наголосив, що, незважаючи на те, що корупція є однією з основних загроз національній безпеці України, протидія корупції має здійснюватися виключно правовими засобами з дотриманням конституційних принципів та приписів законодавства, ухваленого відповідно до Конституції України.

Зокрема, вказуючи на необхідність дотримання вимоги зрозумілості та недвозначності норм, які встановлюють кримінальну відповідальність, і презумпції невинуватості, КСУ пояснює зміст останньої. За положеннями частин 1—3 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

«Елементом принципу презумпції невинуватості є принцип in dubio pro reo, згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов’язок доведення вини особи покладається на державу» — йдеться у рішенні КСУ.

При цьому Суд вказує на те, що особливості формулювання диспозиції спірної норми, «законність підстав набуття яких не підтверджено доказами», зумовлюють потребу з’ясувати питання стосовно суб’єкта, який повинен підтвердити доказами законність підстав набуття у власність активів у значному розмірі особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а отже, й довести її невинуватість у вчиненні злочину, адже підтвердження доказами законності підстав набуття відповідних активів означає, що в діях особи немає складу злочину.

Далі КСУ відзначає, що таким суб’єктом не може бути особа, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, адже вона може надавати докази своєї невинуватості лише за власним бажанням або не надавати їх узагалі.

КСУ припускає, що законодавче визначення незаконного збагачення як злочину за умови, якщо сторона обвинувачення не виконує свого обов’язку збирати докази законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі, робить можливим перекладення цього обов’язку на сторону захисту (підозрюваного або обвинуваченого), що є неприпустимим з огляду на конституційний принцип презумпції невинуватості. Проте відсутність доказів законності набуття активів не свідчить про їх злочинне походження, проте саме це припущення, на думку КСУ, покладене в диспозицію спірної статті. У результаті така конструкція допускає, що деякі обвинувачення за спірною нормою ґрунтуватимуться на цьому припущенні про незаконність джерел походження, що, як вважає КСУ, є неприпустимим.

З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 368² Кодексу не відповідає вимогам чіткості, точності й однозначності, а тому суперечить юридичній визначеності як складовій принципу верховенства права, закріпленого у статті 8 Конституції України.

Проте з таким поясненням мотивів ухваленого рішення погодилися не всі судді. Так, суддя–доповідач у справі Віктор Колісник у своїй окремій думці вказав на те, що мотивація рішення КСУ спирається переважно на припущення щодо неефективної роботи органів слідства, тоді як загрози містяться у нечіткості формулювання самої статті. Зокрема, після останніх законодавчих поправок її диспозиції. Пан Колісник вважає, що КСУ доречно було повернутися до попередньої редакції або відстрочити набуття чинності рішенням, і дати шанс парламенту відкоригувати норму.

У той же час суддя КСУ Сергій Головатий вважає, що спірна норма не є неконституційною з підстав, про які зазначається у рішенні КСУ. Так, у його розбіжній думці йдеться про неправильне розуміння КСУ принципу юридичної визначеності та презумпції невинуватості. Зокрема, суддя стверджує, що спірна норма не вимагала від підозрюваного доводити законність походження його майна — це функція слідчих органів, так само як і надавати пояснення щодо джерел походження активів, себто свідчити проти себе. Та навіть якби така вимога й висувалася — це відповідає європейській практиці, зокрема позиціям Європейського суду з прав людини, який допускає застосування принципу спростування у разі обвинувачення осіб, уповноважених на виконання функцій держави у корупційних діяннях.

Що ж стосується тверджень щодо недостатньої правової визначеності, то суддя Сергій Головатий упевнений, що для людини належного рівня знань для зайняття посад, пов’язаних з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, суть приписів спірної статті повинна бути зрозумілою. Якщо така особа не може самотужки зрозуміти зміст діянь, за які може наставати відповідальність, то це може пояснити адвокат такої особи. Власне, суддя так само як і колега зазначає, що рішення КСУ ґрунтується на припущеннях про неналежну роботу слідчих органів, однак це його не переконує у неконституційності спірної норми.

Зрештою, пан Головатий вказує на те, що принцип правовладдя (верховенства права) означає, що у випадках, коли є якась законодавча незрозумілість або суперечність, обов’язок судової влади усунути їх шляхом прикладного тлумачення,
щоб спірна норма стала чіткою й зрозумілою. Тобто у суддів, які розглядали б кримінальні провадження за
спірною статтею, є достатньо можливостей усунути всі питання, які могли б виникнути.

На завершення суддя викладає значний коментар щодо термінологічних проблем українського законодавства та засилля зросійщених правничих термінів, які заважають адекватному розумінню суті.