Історично склалося, що ділова репутація будь-якої компанії є невід’ємною та визначальною складовою успішності її діяльності.

Усі без винятку успішні компанії та бізнес-проекти пройшли тривалий і неймовірно складний шлях до моменту, коли їхній бренд або комерційне найменування почали викликати повагу та стали впізнаваними для широкої громадськості.

Якщо на здобуття надійної ділової репутації йдуть роки клопіткої праці, то руйнується вона у значно коротший строк, і зазвичай така деструктивна діяльність не вимагає ані серйозної кваліфікації, ані наявності реальних підстав.

Останнім часом у нашій країні, у зв’язку з відомими загалу політичними перипетіями, безперервним декларуванням політиками та громадськими діячами різних рівнів заходів щодо боротьби з корупцією, російською агресією, фінансуванням тероризму тощо, почастішали випадки розповсюдження негативної, недостовірної інформації про компанії, що мають визнану репутацію у своїх сферах діяльності.

Причому задля уникнення будь-якої відповідальності така інформація зазвичай розповсюджується шляхом викладення її у зверненні до органу державної влади чи окремої посадової особи. Вказану інформацію переважно поширюють окремі особи або громадські організації, які насправді не володіють жодними доказами щодо правдивості та реальності інформації, яка негативно впливає на ділову репутацію окремих осіб, подекуди призводячи до значних як репутаційних, так і матеріальних збитків.

Наперекір стандартам

У багатьох розвинених країнах передбачено дуже сувору відповідальність за поширення недостовірної інформації, яка може завдати шкоди діловій репутації, крім того, тягар доказування відповідних відомостей покладається на сторону, що її поширює.

Натомість судова практика українських судів з цього питання склалася таким чином, що особі, потерпілій від поширення про неї недостовірної інформації, яка завдає шкоди її діловій репутації, досить складно довести як понесені репутаційні втрати, так і наявність порушення з боку поширювача відповідної інформації.

По-перше, у подібних справах позивач завжди перебуває у складнішому становищі, оскільки на нього покладено тягар доказування того, що окремі негативні та недостовірні відомості, поширені про нього, викладені у формі тверджень про факти, а не у формі оціночних суджень, оскільки відповідно до статті 277 Цивільного кодексу України саме твердження про факти можуть бути предметом судового захисту.

По-друге, судовий захист позивача ускладнений ще й дуже загальним трактуванням та спрощеним застосуванням судовими органами положень статті 40 Конституції України, відповідно до якої всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Керуючись цим положенням Основного Закону, судові органи у більшості випадків доходять висновку, що оскільки особа, поширюючи недостовірну інформацію, реалізовувала своє право на звернення до державного органу, то такі дії не можуть кваліфікуватися як поширення недостовірної інформації, що завдає шкоди діловій репутації.

Так, наприклад, у постановах від 15 серпня 2018 року та від 21 березня 2019 року Верховний Суд вказував, що у разі, якщо особа звертається до органів державної влади, органів місцевого самоврядування із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і у разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте у ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації.

Тут варто відзначити, що сам висновок суду цілком прийнятний і обґрунтований, однак на практиці суди зазвичай детально не досліджують, чи звернувся відповідач саме до компетентного органу, а фактично резюмують, що будь-яке звернення до державного органу вважається здійсненим до компетентного органу.

Позитивним винятком із правила стала постанова від 22 травня 2019 року у справі № 910/16360/17, в якій Верховний Суд, скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, звернув увагу не те, що формально зазначити про те, що вказані листи є запитами, чи про те, що викладена в них інформація є оціночними судженнями, недостатньо. У контексті викладеного суди мали встановити, чи є особи, яким було адресовано вказані листи, компетентними для перевірки інформації, що містилася у них.

Така позиція Верховного Суду цілком відповідає усталеній практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Європейська практика

Зокрема, подібна позиція висловлена у рішенні Європейського суду з прав людини від 2 травня 2019 року у справі № 3157/16 «Case of Vesselinov v. Bulgaria». За обставинами цієї справи, заявник поширив про іншу особу недостовірну інформацію, фактично звинувачуючи її у шахрайстві, при цьому поширив таку інформацію заявник шляхом надіслання звернення до муніципалітету (тобто, аналогічна ситуація, коли особа звернулася фактично із заявою про вчинення правопорушення до органу, який не уповноважений перевіряти таку інформацію та приймати на підставі відповідної перевірки будь-які рішення). Місцеві суди, у зв’язку з недостовірністю відповідної інформації, зобов’язали заявника сплатити моральну шкоду особі, щодо якої було поширено таку інформацію.

Заявник звернувся до ЄСПЛ, посилаючись на порушення рішенням національного суду статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тобто заявник так само, як відповідач у справі, що переглядається, вважав, що він може писати листи про іншу особу щодо вчинення нею правопорушення до будь-яких органів, і це має розцінюватися як реалізація права, гарантованого статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Однак ЄСПЛ дійшов висновку про відсутність порушення статті 10 Конвенції рішенням суду з огляду на те, що заявник направляв недостовірну інформацію та звертався до органу, який не уповноважений вирішувати питання, порушені у зверненні, чи притягати до відповідальності особу, якої стосувалися такі відомості.

Тобто очевидно, що ЄСПЛ дотримується позиції, що будь-яке звернення до державного органу не буде поширенням недостовірної інформації лише з тієї підстави, що державний орган повинен надати відповідь на звернення особи.

Подібна позиція ґрунтовніше описана в рішенні Європейського суду з прав людини від 17 червня 2017 року за заявою № 17224/11 у справі «Відділ ісламської громади в Брчко та інші проти Боснії та Герцеговини». Таким чином, не можна не відзначити, що хоча захист ділової репутації компанії у судовому порядку має низку труднощів, однак, враховуючи адаптацію та приведення судової практики національних судів у відповідність до практики Європейського суду з прав людини, компанії мають досить непогані можливості для захисту власної ділової репутації у суді. І насамкінець відзначимо: чим частіше компанії використовуватимуть такий механізм захисту порушеного права, тим швидше він почне працювати належним чином.

Ігор ПУГАЙКО, голова практики адміністративного і податкового права Hillmont Partners, адвокат