Визнання і виконання рішень іноземних судів проти суверенних держав та їхніх активів: Сполучені Штати Америки (округ Колумбія та Нью-Йорк)

Марія Костицька, партнер Winston & Strawn LLP

* Переклад з англійської.
Оригінальна версія статті опублікована International Bar Association

Якими є основні критерії, за якими суди вашої юрисдикції можуть дозволити виконання іноземного судового рішення?

Визнання іноземних судових рішень регулюється правом штату (на відміну від федерального права) і тому може відрізнятися в залежності від юрисдикції. Для гармонізації права штатів щодо визнання іноземних судових рішень, Комісія з уніфікаціï права підготувала Уніфікований закон про визнання іноземних судових рішень щодо стягнення коштів (Типовий закон) в 1962 році та внесла в нього зміни в 2005 році. Типовий закон 2005 року було прийнято 29 штатами та округом Колумбія. Типовий закон 1962 року було прийнято ще 9 штатами та Віргінськими островами США. У 12 інших штатах визнання іноземних судових рішень регулюється загальним правом.

Прийняття Типового закону 2005 року округом Колумбія є важливим, оскільки він є належним місцем розгляду будь-якого цивільного позову «поданого проти іноземної держави або її політичного підрозділу» (див. 28 U.S.C. § 1391(f)(4). Прийняття Типового закону штатом Нью-Йорк є важливим, тому що Нью-Йорк може бути місцем, де “установа або інституція» іноземної держави «має ліцензію на ведення бізнесу або веде бізнес», чи де розташована «значна частина майна, що є предметом позову». Див. 28 U.S.C. § 1391(f)(3) та (1).

Відповідно до Типового закону, Кодексу округу Колумбія та Закону і правил цивільного процесу штату Нью-Йорк (ЗЦП Нью-Йорка – New York CPLR), сторона, яка звертається за визнанням іноземного судового рішення, має тягар доведення того, що закон застосовується (Модельний закон § 3(c); Кодекс округу Колумбія § 15-363(c); ЗЦП Нью-Йорка § 5302(c)). Закони застосовуються до іноземного судового рішення, що:

• «задовольняє вимогу про стягнення грошової суми або відмовляє у її стягненні»;
• є «фінальним», «остаточним» та « таким, що підлягає виконанню» відповідно до права країни, де його було винесено.

(Типовий закон § 3(a); ЗЦП Нью-Йорка § 5302(a); Кодекс округу Колумбія § 15-363).

---

Виконання іноземних судових
рішень у Сполученому Королівстві

---

Після того як кредитор за судовим рішенням довів, що закон застосовується, то визнання рішення набуває статусу презумпції, і тягар доказування підстав для невизнання переходить до боржника за судовим рішенням (Типовий закон § 4(a), (d); ЗЦП Нью-Йорка §§ 5303(a), 5304(c); Кодекс округу Колумбія § 15-364(a), (d).

Підстави для невизнання іноземних судових рішень обмежуються тими, що прямо передбачені в законі (Типовий закон § 4(a), (d); ЗЦП Нью-Йорка §§ 5303(a), 5304(c); Кодекс округу Колумбія § 15-364(a), (d)).

В обов’язковому порядку у визнанні буде відмовлено в таких випадках:

1. якщо рішення було винесено в рамках судової системи, яка не забезпечує неупередженого правосуддя або процедури, яка б відповідала принципу справедливого судочинства;
2. якщо іноземний суд не мав персональної юрисдикції щодо відповідача;
3. або якщо іноземний суд не мав предметної юрисдикції щодо предмету спору.

(Типовий закон § 4(b); Кодекс округу Колумбія § 15-364(b); ЗЦП Нью-Йорка § 5304(a).

Дискреційно у визнанні може бути відмовлено у таких випадках:

1. якщо відповідач у провадженні в іноземному суді не отримав повідомлення про розгляд справи у строк, достатній для підготовки захисту;
2. якщо рішення було отримано шляхом шахрайства, що позбавило сторону, яка програла справу, належної можливості представити свою позицію;
3. якщо рішення або підстава позову / позовної вимоги, на якій ґрунтується рішення, суперечить публічному порядку цього штату / округу Колумбія або Сполучених Штатів Америки;
4. якщо судове рішення суперечить іншому остаточному судовому рішенню;
5. якщо розгляд справи в іноземному суді суперечить угоді між сторонами, відповідно до якої спір мав бути вирішений в порядку, що відрізнявся від процедури у цьому іноземному суді;
6. якщо юрисдикція ґрунтувалася лише на особистому виклику до суду, іноземний суд був вкрай неналежним судом для судового розгляду справи;
7. якщо рішення було винесено за обставин, які викликають значний сумнів у доброчесності суду, що виніс рішення;
8. або якщо конкретне провадження в іноземному суді, що призвело до винесення рішення, не відповідало вимогам належної правової процедури.

(Типовий закон § 4(c); Кодекс округу Колумбія § 15-364(c); ЗЦП Нью-Йорка §§ 5304(b).

---

Суверенний імунітет: визнання
і виконання рішень іноземних судів
та міжнародних арбітражних
трибуналів проти суверенних
активів у Франції

---

У штатах, які не прийняли Типовий закон, визнання іноземних судових рішень регулюється загальним правом штату, яке було чітко підсумовано Верховним судом у справі “Hilton v. Guyot”, 159 U.S. 113 (1895). У цій знаковій справі Верховний суд постановив, що іноземне судове рішення слід вважати обов’язковим, коли:

• «була забезпечена можливість повного та справедливого судового розгляду за кордоном;
• перед судом компетентної юрисдикції;
• який проводить судовий розгляд у звичайному порядку;
• після належного виклику або добровільної явки відповідача;
• відповідно до системи судочинства, яка може забезпечити неупереджене здійснення правосуддя між громадянами своєї країни та громадянами інших країн;
• нічого не свідчить про упередженість суду або системи законів, за якими суд розглядав справу;
• або про шахрайство при винесенні судового рішення;
• або про будь-яку іншу конкретну причину, чому принцип взаємності цього народу не повинна дозволяти йому діяти в повній мірі» (Id. в 202).

Крім того, деякі штати можуть продовжувати дотримуватися традиційної вимоги взаємності і відмовляти у визнанні рішення, винесеного судом країни, яка не визнає судові рішення США (id., 227-28). Однак ця вимога взаємності відсутня у Типовому законі та з часом стала все менш вживаною.

Як тільки іноземне судове рішення визнано в США, воно «підлягає виконанню в тому ж порядку і в тому ж обсязі, що й рішення, винесене в штаті [або окрузі Колумбія], який надав визнання» (див. ЗЦП Нью-Йорка § 5307(a)(2); Кодекс округу Колумбія § 15-367(2).

Слід зазначити, що Сполучені Штати підписали Конвенцію про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах 2019 року (Гаазька конвенція 2019 року). Однак Сполучені Штати ще не ратифікували Гаазьку конвенцію 2019 року. Конвенція набула чинності 1 вересня 2023 року для 28 держав, включаючи Україну. Доки Сполучені Штати не ратифікують Гаазьку конвенцію 2019 року, вона не буде застосовуватися до визнання рішень про стягнення коштів, винесених в Україні та інших іноземних державах. Навіть якщо Сполучені Штати ратифікують Гаазьку конвенцію 2019 року, її застосування буде залежати від винятків для «діяльності збройних сил, включаючи діяльність їхнього персоналу при виконанні службових обов’язків» або для «відповідальності за ядерне ураження» (Гаазька конвенція 2019 року, ст. 2.1(h), (n).

Які ще фактори слід враховувати для виконання іноземного судового рішення проти держави у вашій юрисдикції, наприклад положення про сповіщення?

Стаття 1608(а) Закону США про іноземні суверенні імунітети (FSIA) передбачає чотири методи вручення судової повістки іноземній державі або її політичному підрозділу в судовому провадженні в Сполучених Штатах (в тому числі у провадженнях про визнання іноземного судового рішення), перерахованих в обов’язковому порядку пріоритетності:

1. шляхом вручення копії повістки та заяви відповідно до будь-якої спеціальної домовленості про вручення між позивачем та органом або установою;
2. або за відсутності спеціальної домовленості – шляхом вручення копії повістки та заяви посадовій особі або керуючому чи генеральному представнику, або будь-якому іншому представнику, уповноваженому за посадою чи законом отримувати судові повістки в Сполучених Штатах; або відповідно до застосовної міжнародної конвенції про вручення судових документів;
3. або якщо вручення не може бути здійснене відповідно до пунктів (1) або (2), і якщо це необхідно для фактичного сповіщення, шляхом вручення копії повістки про виклик до суду та скарги разом з перекладом кожної з них на офіційну мову іноземної держави:

• • відповідно до інструкцій уповноваженого органу іноземної держави або політичного підрозділу у відповідь на судове доручення або запит,
  • або будь-яким поштовим відправленням, що передбачає наявність підписаної квитанції, яке має бути адресоване та надіслане секретарем суду органу чи установі, яким має бути вручено повідомлення,
  • або за вказівкою суду відповідно до законодавства місця, де має бути здійснене вручення.

Варто зазначити, що хоча Сполучені Штати та Російська Федерація підписали Гаазьку конвенцію про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року (Гаазька конвенція про вручення), Росія не застосовує цю конвенцію у відносинах зі Сполученими Штатами. Це нібито є відповіддю на вимогу Сполучених Штатів, згідно якої, заявники повинні відшкодовувати витрати урядової допомоги при здійсненні вручення, яку Російська Федерація вважає порушенням Конвенції.

Які особливості слід враховувати, коли відповідачем/боржником у виконавчому провадженні є держава, наприклад доктрину суверенного імунітету?

Позивач, який ініціює справу про визнання та виконання іноземного судового рішення проти іноземної держави в США, повинен буде подолати суверенний імунітет і встановити предметну юрисдикцію над іноземною державою відповідно до Закону про іноземні суверенні імунітети (FSIA). FSIA, прийнятий у 1976 році, втілює теорію обмеженого суверенного імунітету.

«Іноземна держава» на яку поширюється суверенний імунітет відповідно до FSIA, за визначенням статті 1603(а), включає в себе «політичний підрозділ іноземної держави або агентство чи установу іноземної держави». Стаття 1603(b), у свою чергу, визначає «агентство або установу іноземної держави» як «будь-яку особу:

• яка є окремою юридичною особою, корпоративного або іншого типу;
• яка є органом іноземної держави або її політичним підрозділом, або більшість акцій чи інших часток якої належать іноземній державі або її політичному підрозділу;
• яка не є громадянином штату США, як визначено в статті 1332 (c) і (e) цього розділу, і не створена відповідно до законодавства будь-якої третьої країни».

Ці умови викликають складні питання тлумачення, які розглядаються нижче в контексті виконання судових рішень, винесених проти іноземних держав, з використанням активів їхніх агентств або установ.

FSIA розрізняє два види суверенного імунітету: (1) юрисдикційний імунітет іноземної держави; та (2) імунітет майна від арешту, вилучення та стягнення. По-перше, стаття 1604 FSIA містить загальне правило, згідно з яким «іноземна держава має імунітет від юрисдикції судів Сполучених Штатів та штатів», за винятком певних міжнародних угод та випадків, перелічених у статтях 1605 та 1607 FSIA (28 U.S.C. § 1604). По-друге, стаття 1609 FSIA містить загальні правила, згідно з якими «майно іноземної держави в Сполучених Штатах має імунітет від арешту[,] вилучення та стягнення», за винятком певних міжнародних угод та випадків, перелічених у статтях 1610 і 1611 FSIA.

FSIA є законом щодо юрисдикції. Федеральні суди США мають предметну юрисдикцію у справах, лише якщо застосовується один з перелічених винятків з імунітету, передбачених FSIA. За словами Верховного суду США, FSIA є «єдиною підставою для отримання юрисдикції над іноземною державою в наших судах» (“Argentine Republic v. Amerada Hess Shipping Corp.”, 488 U.S. 428, 434 (1989). Суверенний імунітет іноземної держави від юрисдикції є похідним явищем судової юрисдикції США. Якщо іноземна держава має право на імунітет відповідно до FSIA, то суд США не має юрисдикції; і навпаки, якщо іноземна держава не має права на юрисдикційний імунітет відповідно до FSIA (через застосування одного з перелічених винятків), суд США має юрисдикцію.

Оскільки питання суверенного імунітету є юрисдикційним, суд Сполучених Штатів «повинен переконатися, що застосовується один із винятків [з імунітету]»— «навіть якщо іноземна держава не з’являється, щоб заявити про свій імунітет» (“Verlinden B.V. проти Cent. Bank of Nigeria”, 461 U.S. 480, 493-94 & n.20 (1983). Таким чином, на практиці тягар доказування та переконання щодо застосовності винятків з імунітету, передбачених FSIA, може лягти на заявника (див., наприклад, “Sheafen Kuo v. Taiwan”, 802 F. App’x 594, 596-97 (2d Cir. 2020) (зазначаючи, що, хоча відповідач, зазвичай, доводить наявність імунітету prima facie до того, як позивач несе тягар його заперечення, окружний суд належним чином порушив питання імунітету sua sponte, і відповідачі «не змогли подолати [свій] тягар»). Нещодавньою демонстрацією цього принципу (в контексті безпосереднього позовного провадження, на противагу провадженню про визнання іноземного судового рішення) є справа “Namystiuk v. Russian Federation et al.”, 2022 WL 17092578 (D.D.C. Nov. 17, 2022). У цій справі Окружний суд округу Колумбія відхилив скаргу, подану українським позивачем pro se на підставі винятку «тероризму» в статті 1605A FSIA (більш детально розглядається нижче). Хоча Російська Федерація не брала участі у розгляді справи, суд відхилив позов sua sponte, оскільки він повинен був перевірити предметну юрисдикцію щодо позову проти іноземної держави відповідно до FSIA.

Якщо коротко, FSIA містить такі винятки з юрисдикційного імунітету:

• відмова від юрисдикційного імунітету (стаття 1605(а)(1);
• комерційна діяльність (стаття 1605(a)(2);
• експропріація (стаття 1605(а)(3);
• нерухоме майно (стаття 1605(a)(4);
• делікт (стаття 1605(а)(5);
• арбітраж (стаття 1605(а)(6);
• морська застава або звернення стягнення на іпотечне судно (стаття 1605(b)-(d);
• тероризм (стаття 1605A);
• зустрічний позов (стаття 1607);
• FSIA також містить наступний виняток з імунітету від арешту або стягнення майна іноземної держави в США, що використовується для комерційної діяльності в США;
• відмова від імунітету від арешту або стягнення (стаття 1610(а)(1);
• використання майна для комерційної діяльності, на якій ґрунтується позов (стаття 1610(a)(2);
• судове рішення про експропріацію майна (стаття 1610(а)(3);
• судове рішення щодо майна, отриманого в порядку спадкування чи дарування, або нерухомого майна (стаття 1610(a)(4);
• судове рішення щодо страхових надходжень (стаття 1610(а)(5);
• судове рішення, що визнає арбітражне рішення (стаття 1610(а)(6);
• судове рішення за відсутності юрисдикційного імунітету відповідно до винятку щодо тероризму (стаття 1610(а)(7).

FSIA також містить конкретні винятки з імунітету майна установи або інституції іноземної держави (стаття 1610(b).

Які винятки можуть застосовуватись, коли позов є наслідком неналежних дій держави-відповідача, наприклад загарбницької війни?

FSIA не містить конкретного винятку з імунітету на підставі загарбницької війни. Порушення міжнародного права, незалежно від того, наскільки серйозним воно є (наприклад, порушення норм jus cogens), також не є підставою для відмови в імунітеті відповідно до FSIA. Винятки з суверенного імунітету відповідно до FSIA, які є найбільш актуальними в контексті загарбницької та пов’язаних з нею подій, є такими: (1) виняток щодо тероризму; (2) деліктний виняток; (3) виняток щодо експропріації.

Виняток щодо тероризму

Виняток щодо тероризму застосовується до юрисдикційного імунітету іноземної держави, коли «грошова компенсація вимагається від іноземної держави за тілесні ушкодження або смерть, спричинені катуванням, позасудовим вбивством, саботажем повітряного судна, захопленням заручників або наданням матеріальної підтримки чи ресурсів для такого акту, якщо такий акт або надання матеріальної підтримки чи ресурсів було здійснено посадовою особою, працівником або представником такої іноземної держави, діючи в межах своїх службових повноважень, трудових відносин або за дорученням» (28 U.S.C. § 1605A(a)(1). Терористичні акти не обов’язково повинні відбутися на території США, а також не обов’язково, щоб їх наслідки були відчутні на території США.

У пункті (а)(2) зазначено, що суд США «розглядає позов відповідно до цієї статті, якщо» виконуються дві ключові вимоги:

1. «іноземна держава була визнана державою-спонсором тероризму на момент вчинення діяння, описаного в пункті (1), або була визнана такою в результаті такого діяння, і <…> або залишається такою на момент подання позову за цією статтею, або була визнана такою протягом 6-місячного періоду до подання позову за цією статтею»;
2. «позивач або жертва на момент вчинення діяння, описаного в пункті 1, була (1) громадянином Сполучених Штатів; (2) військовослужбовцем збройних сил [США]; або (3) іншим чином працівником уряду Сполучених Штатів або особою, яка виконувала контракт, укладений з урядом Сполучених Штатів, діючи в межах своїх службових обов’язків».

По суті, виняток щодо тероризму застосовується за умови дотримання двох ключових вимог. По-перше, іноземна держава має бути визнана Державним секретарем США державою-спонсором тероризму у відповідний момент часу. Наразі чотири держави визнані державами-спонсорами тероризму: Куба, Північна Корея, Іран та Сирія (https://www.state.gov/state-sponsors-of-terrorism/). По-друге, позивач або жертва має бути громадянином США, військовослужбовцем збройних сил США або працівником уряду США. У згаданій вище справі “Namystyuk v. Russian Federation et al.” суд відхилив скаргу, подану українським позивачем pro se на підставі «терористичного» винятку в статті 1605A FSIA, оскільки: (1) Російська Федерація не була визнана державним спонсором тероризму Державним секретарем США; і (2) позивачем був громадянин України, а не громадянин США, військовослужбовець збройних сил США або працівник уряду США, як того вимагає «терористичний» виняток.

Деліктний виняток

Деліктний виняток щодо юрисдикційного імунітету іноземної держави застосовується, коли «грошове відшкодування вимагається від іноземної держави за тілесні ушкодження або смерть, пошкодження або втрату майна, що сталися в Сполучених Штатах і були спричинені деліктною дією або бездіяльністю цієї іноземної держави або будь-якої посадової особи чи працівника цієї іноземної держави під час виконання ним своїх службових або трудових обов’язків[.]» (28 U.S.C. § 1605(a)(5)). Відповідно до тексту закону, деліктний виняток вимагає, щоб (1) «тілесні ушкодження або смерть, або пошкодження чи втрата майна» сталися в Сполучених Штатах, і (2) вони були «спричинені протиправною дією чи бездіяльністю цієї іноземної держави». Хоча цей текст, найбільш ймовірно, вимагає лише того, щоб наслідки делікту були відчутні в Сполучених Штатах, а не щоб сам делікт мав місце в Сполучених Штатах, Верховний Суд постановив, що «виняток у § 1605(a)(5) охоплює лише делікти, вчинені в межах територіальної юрисдикції Сполучених Штатів» (“Argentine Republic v. Amerada Hess Shipping Corp.”, 488 U.S. 428, 441 (1989). Це запобігає застосуванню деліктного винятку до деліктної поведінки, яка є частиною військової агресії, що відбувається за межами території США.

Крім того, деліктний виняток не застосовується до:

1. «будь-якого позову, що ґрунтується на здійсненні, виконанні або нездійсненні чи невиконанні дискреційних функцій, незалежно від того, чи було зловживання дискреційними повноваженнями;
2. або будь-якого позову, що виникає внаслідок зловмисного кримінального переслідування, зловживання процесуальними правами, наклепу (письмового), наклепу (усного), введення в оману, обману або порушення договірних прав».

Виняток щодо експропріації

Виняток щодо експропріації із юрисдикційного імунітету іноземної держави застосовується, коли «предметом спору є права на майно, отримане з порушенням міжнародного права, і це майно або будь-яке майно, обміняне на таке майно, знаходиться в Сполучених Штатах у зв’язку з комерційною діяльністю, яку іноземна держава здійснює в Сполучених Штатах; або це майно або будь-яке майно, обміняне на таке майно, перебуває у власності або під управлінням агентства або установи іноземної держави, і це агентство або установа здійснює комерційну діяльність у Сполучених Штатах» (28 U.S.C. § 1605(a)(5). Виняток щодо експропріації вимагає подвійного територіального зв’язку зі Сполученими Штатами у формі: (1) вилученого майна (або майна, обміняного на таке майно), що знаходиться на території Сполучених Штатів (2) «у зв’язку з комерційною діяльністю, що здійснюється іноземною державою в Сполучених Штатах». Хоча експропріація може відбуватися в рамках військової агресії, коли держава-агресор (включаючи її окупаційну владу) експропріює власність на території окупованої держави, така поведінка не підпадає під виняток щодо експропріації за відсутності подвійного територіального зв’язку зі Сполученими Штатами.

Отже, виняток щодо тероризму не вимагає територіального зв’язку з США ratione materiae (за винятком того, що позивач повинен бути громадянином США, військовослужбовцем збройних сил США або працівником уряду США ratione personae), а отже, він охоплює терористичні акти, що відбуваються за межами території США, і дозволяє їх переслідування в американських судах, адже нема обмеження суверенним імунітетом. На відміну від цього, деліктний виняток і виняток щодо експропріації вимагають такого територіального зв’язку зі Сполученими Штатами ratione materiae і, відповідно, дозволяють «переслідування» лише тих деліктних і експропріаційних діянь, які мають зв’язок з територією США. Такий територіальний зв’язок зі Сполученими Штатами обмежує категорію позовів, які можуть бути подані до американських судів у зв’язку з загарбницькими війнами, що відбуваються за кордоном.

Які стандарти належної правової процедури та можливі винятки можуть застосовуватися у провадженнях щодо виконання судових рішень проти держави?

Суд США перевірятиме дотримання загальних понять належної правової процедури в рамках аналізу відповідно до Закону про уніфіковане виконання іноземних судових рішень про стягнення грошових коштів (Uniform Enforcement of Foreign Money Judgments Act). Звернення до понять належної правової процедури можна спостерігати серед обов’язкових підстав для відмови у визнанні:

• рішення було винесено в рамках судової системи, яка не забезпечує неупередженого правосуддя або процедури, яка б відповідала принципу справедливого судочинства;
• іноземний суд не мав персональної юрисдикції щодо відповідача.

(Типовий закон § 4(b); Кодекс округу Колумбія § 15-364(b); ЗЦП Нью-Йорка §§ 5304(a).

Дискреційні підстави для відмови у визнанні також містять посилання на поняття належної правової процедури:

• відповідач у провадженні в іноземному суді не отримав повідомлення про розгляд справи у строк, достатній для підготовки захисту;
• рішення було отримано шляхом шахрайства, що позбавило сторону, яка програла справу, належної можливості представити свою позицію;
• рішення було винесено за обставин, які викликають значний сумнів у доброчесності суду, який виніс рішення; або
• конкретне провадження в іноземному суді, що призвело до винесення рішення, не відповідало вимогам належної правової процедури.

(Типовий закон § 4(c); Кодекс округу Колумбія § 15-364(c); ЗЦП Нью-Йорка §§ 5304(b).

Типовий закон, ЗЦП Нью-Йорка та Кодекс округу Колумбія вимагають лише, щоби процедури, які застосовуються в іноземних судах, були сумісними з належною правовою процедурою, а не того, щоб іноземні суди дотримувалися тих самих правил судочинства, які застосовуються в США. Як пояснюється в Коментарі 5 до статті 4 Типового закону, «звичайна відмінність у процесуальній системі не є достатньою підставою для відмови у визнанні. Мова йдеться про випадок серйозної несправедливості… Фокусом дослідження суду є не те, чи схожа процедура в країні, що виносить рішення, на процедуру в США, а те, наскільки справедливою є процедура в іноземній країні».

У зв’язку з цим Типовий закон прямо не розмежовує іноземні судові рішення, винесені проти приватних чи державних відповідачів. Однак слід зазначити, що американське конституційне поняття належної правової процедури, закріплене в положенні про належну правову процедуру П’ятої поправки до Конституції США, згідно з яким «жодна особа не може бути <…> позбавлена життя, свободи або власності без належної правової процедури», не поширюється на іноземні держави. Окружний суд округу Колумбія встановив, що «іноземна держава не є «особою» в значенні положення про належну правову процедуру» (“TMR Energy Ltd. v. State Property Fund of Ukraine”, 411 F.3d 296, 300 (D.C. Cir. 2005). Таким чином, “мінімальний контакт” з судом для визначення персональної юрисдикції відповідно до положення про належну правову процедуру не вимагався для визнання арбітражного рішення проти України та її Фонду державного майна в Окрузі Колумбія відповідно до Нью-Йоркської конвенції (id. iноземна держава, тим не менш, може посилатися на захист за принципом «взаємності між державами»).

Підсумуємо: у провадженнях США про визнання іноземних судових рішень держави-відповідачі можуть скористатися конкретними положеннями Типового закону, що стосуються загальних понять належної правової процедури, але не конституційного поняття належної правової процедури США. Вони також можуть піднімати питання суверенного імунітету та міжнародної взаємності, якщо вони підпадають під категорію публічного порядку або юрисдикції відповідно до Типового закону.

Який стандарт застосовуватиметься судом у виконавчому провадженні для оцінки дотримання вимог про вручення документів у первинному провадженні в іноземній державі?

В рамках аналізу за Законом про уніфіковане виконання іноземних судових рішень про стягнення грошових коштів суд США розглядає дотримання іноземних процесуальних норм щодо вручення процесуальних документів в іноземному провадженні. Наприклад, у справі “DeJoria v. Maghreb Petrol. Expl., S.A.” П’ятий окружний суд застосував право Марокко для визначення того, чи було вручення процесуальних документів належним, і постановив, що вимоги щодо вручення були дотримані в марокканському провадженні (804 F.3d 373, 378 (5th Cir. 2015). У справі “Nat’l Union Fire Ins. Co. of Pittsburgh v. People’s Republic of the Congo” (729 F. Supp. 936, 941 (S.D.N.Y. 1989) суд застосував англійські вручення судових документів для оцінки вручення судової повістки Конго в англійському провадженні і дійшов висновку, що вручення відповідало вимогам англійського права та угоді сторін. У справі “Commissions Imp. Exp., S.A. v. Republic of Congo” (118 F. Supp. 3d 220, 227 (D.D.C. 2015) компанія Commisimpex представила аргументи та докази, які переконливо засвідчили, що англійське законодавство дозволяє вручення процесуальних документів через дипломатичні канали, зокрема, Міністерству закордонних справ та співробітництва уряду Республіки Конго в Браззавілі через британське посольство в Кіншасі.

Суд США також може оцінити, чи (1) позивач в іноземному провадженні вичерпав усі розумно доступні засоби для повідомлення відповідача про позов; та (2) чи був відповідач в іноземному провадженні фактично повідомлений про позов (див. “Cassouto-Noff & Co. v. Diamond”, 170 N.E.3d 319, 322 (Mass. 2021): «Питання про те, чи є повідомлення належним, зрештою є практичним, а не формальним. Відсутність вручення судової повістки не є вирішальним. Відповідач отримав належне повідомлення» (внутрішні посилання пропущені).

Які винятки можуть застосовуватись у випадках, коли звичайні форми вручення процесуальних документів державі є недоступними, наприклад через відсутність дипломатичних відносин?

Як зазначалося вище, суди США оцінюватимуть достатність повідомлення відповідача в іноземному провадженні, покладаючись на (1) дотримання іноземних процесуальних норм та (2) фактичне повідомлення відповідача. Судова практика США не встановила жодних інших винятків для «звичайних» форм вручення судових повісток в іноземному провадженні.

Який стандарт застосовуватиме суд у виконавчому провадженні під час оцінювання того, чи були дотримані вимоги щодо забезпечення права на представництво у первинному провадженні проти держави?

Суд США перевіряє дотримання загальних понять належної правової процедури в рамках аналізу, відповідно до Закону про уніфіковане виконання іноземних судових рішень про стягнення грошових коштів. В рамках цього аналізу, суд США може розглянути, чи мав відповідач можливість бути представленим адвокатом в іноземному судовому процесі. Див., наприклад, “LG Display Co. проти Obayashi Seikou Co.”, 919 F. Supp. 2d 17, 31 (D.D.C. 2013) (зазначаючи, що відповідачі «були представлені адвокатом» на кожному етапі корейського судового розгляду). Але в судовiй практиці США немає суворих вимог щодо представництва в іноземних провадженнях як для приватних, так і для державних відповідачів.

Які винятки можуть застосовуватись у випадках, коли держава-відповідач не може знайти юридичного представника або вирішує не бути представленою?

Оскільки американські суди не розробили жодних чітких правил, які вимагали б представництво в іноземних провадженнях, чітко окреслених винятків немає. З огляду на поточний стан розвитку американської судової практики, видається, що питання юридичного представництва або його відсутності буде розглядатися в світлі всієї сукупності обставин.

Які активи можуть бути предметом виконання, якщо позов поданий проти держави, та які існують вимоги, наприклад, щодо стягнення активів державних підприємств?

Як зазначалося вище, стаття 1610 FSIA зазначає, що «майно іноземної держави в Сполучених Штатах <…> яке використовується для комерційної діяльності в Сполучених Штатах, не має імунітету від арешту в порядку забезпечення виконання або від виконання за рішенням, винесеним судом Сполучених Штатів або штату» в одній з таких ситуацій:

• відмова від імунітету від арешту або виконання (стаття 1610(а)(1);
• використання майна для комерційної діяльності, на якій ґрунтується позов (стаття 1610(a)(2);
• судове рішення про експропріацію майна (стаття 1610(а)(3);
• судове рішення щодо майна, отриманого в порядку спадкування чи дарування, або нерухомого майна (стаття 1610(a)(4);
• судове рішення щодо страхових надходжень (стаття 1610(а)(5);
• судове рішення, що визнає арбітражне рішення (стаття 1610(а)(6);
• судове рішення за відсутності юрисдикційного імунітету відповідно до винятку щодо тероризму (стаття 1610(а)(7).

Базова вимога «рішення суду Сполучених Штатів або штату» вважається виконаною після визнання іноземного судового рішення в Сполучених Штатах, як зазначено вище.

Що стосується винятку про відмову від імунітету, передбаченого у статті 1610(а)(1), загально встановлено, що відмова іноземної держави від імунітету від юрисдикції не означає відмови від імунітету державного майна від арешту або стягнення (“TIG Ins. Co. v. Republic of Argentina”, 967 F.3d 778, 781 (D.C. Cir. 2020) – розмежування «юрисдикційного імунітету» та «виконавчого імунітету»; “Vera v. Banco Bilbao Vizcaya Argentaria, S.A.”, 946 F.3d 120, 135 (2 Cir. 2019) – те саме). Відмова від імунітету державної власності може бути передбачена міжнародними договорами та державними контрактами або бути наслідком поведінки, але на практиці це трапляється рідко. Див. “Preble-Rish Haiti, S.A. v. Republic of Haiti”, 40 F.4 368, 374 (5th Cir. 2022) (зазначаючи, що § 1610(d) дозволяє пряму відмову від імунітету від арешту або стягнення, але визнає арбітражне застереження недостатнім).

На практиці, виконання судових рішень щодо державного майна зазвичай відбувається відповідно до статті 1610(a)(2), якщо таке майно розташоване в США і використовується для комерційної діяльності в США, на якій ґрунтується позовна вимога (“TIG Ins. Co. v. Republic of Argentina”, 967 F.3d 778, 785 (D.C. Cir. 2020) – прийняття «сукупності обставин» як критерію для визначення комерційної діяльності; “Aurelius Cap. Partners, LP v. Republic of Argentina”, 584 F.3d 120, 131 (2 Cir. 2009) – суд взяв до уваги виняток щодо комерційної діяльності, передбачений § 1610(a)(2), але прийшов до висновку, що відповідач ще не використав арештовані кошти для комерційної діяльності; “Af-Cap Inc. v. Republic of Congo”, 383 F.3d 361, 371 (5th Cir.), рішення, роз’яснене при повторному розгляді, 389 F.3d 503 (5th Cir. 2004) – суд постановив, що оскільки певні податкові зобов’язання та роялті були використані для сплати комерційних боргів, вони були використані для комерційної діяльності).

Стаття 1610(а)(7) також визнає виняток з імунітету від арешту та стягнення, який пов’язаний з виключенням щодо тероризму з юрисдикційного імунітету. Якщо судове рішення винесено проти іноземної держави на підставі винятку щодо тероризму, то не має значення, чи майно було або є пов’язаним з терористичним актом, і воно не має імунітету від арешту та виконання. Див. “Rubin v. Islamic Republic of Iran”, 830 F.3d 470, 484 (7th Cir. 2016), переглянуте, 138 S. Ct. 816 (2018).

Незважаючи на вищезазначені положення статті 1610 та прецедентне право, що дозволяє накладати арешт та стягнення щодо майна іноземної держави або її агентств чи установ,певні види майна користуються додатковим захистом відповідно до статті 1611 та міжнародних договорів, стороною яких є Сполучені Штати:

• власність міжнародних організацій (стаття 1611(а) FSIA та Закон про імунітети міжнародних організацій);
• майно іноземного центрального банку, що зберігається на його власному рахунку (стаття 1611(b)(1);
• військове майно, що використовується або призначене для використання у військовій діяльності (стаття 1611(b)(2);
• дипломатичне або консульське майно, що використовується для дипломатичних або консульських цілей (Віденські конвенції про дипломатичні та консульські зносини);
• культурні артефакти (Програма взаємного освітнього та культурного обміну).

Виконання судових рішень, винесених проти іноземних держав, також відбувається щодо майна їхніх установ та інституцій або альтер-его, відповідно до статті 1610.

Агентства та установи іноземних держав вважаються окремими юридичними особами від самих іноземних держав, за винятком випадків, коли порушуються справи про тероризм відповідно до статті 1605A (“First Nat. City Bank v. Banco Para El Comercio Exterior de Cuba”, 462 U.S. 611, 626-27 (1983) (Bancec); див. також 28 U.S.C. § 1610(g)(1); “Rubin v. Islamic Republic of Iran”, 138 S.Ct. 816, 827 (2018) – постановив, що § 1610(g) скасував «Bancec щодо рішень, винесених за § 1605A»). Відповідно, якщо кредитор за судовим рішенням отримує рішення проти іноземної держави, а не проти агентства чи установи іноземної держави, він, як правило, не може накласти арешт або звернути стягнення на майно такого органу чи установи для виконання рішення (“De Letelier v. Republic of Chile”, 748 F.2d 790, 798-99 (2 Cir. 1984). Для накладення арешту або звернення стягнення на майно агентства чи установи іноземної держави при виконанні рішення проти іноземного суверена у справі, що не підпадає під дію § 1605A, кредитор за судовим рішенням повинен заявити і довести, що агентство чи установа є «альтер-его» іноземної держави – тобто, що іноземна держава та її агентства чи установи складають одну юридичну особою (Bancec, 462 U.S. at 1095). Щоб подолати презумпцію відокремленості та встановити, що установа або інституція іноземної держави насправді є альтер-его іноземної держави, кредитор за судовим рішенням повинен встановити:

• що інституція настільки сильно контролюється його власником, що виникають відносини принципала та агента;
• або що визнання окремого правового статусу установи може призвести до обману або несправедливості.

(“EM Ltd. v. Banco Cent. De La Republica Argentina”, 800 F.3d 78, 89–90 (2d Cir. 2015).

Суди розробили декілька критеріїв для визначення того, чи існують відносини принципала та агента між іноземною державою та її агентством чи установою. Апеляційний суд другого округу розглянув питання про те, чи іноземна держава:

• використовує власність установи як свою власну;
• ігнорує окремий статус установи або звичайні корпоративні формальності;
• позбавляє установу незалежності від ретельного політичного контролю, яким зазвичай користуються державні органи;
• потребує від установи отримувати від політичного учасника схвалення звичайних бізнес-рішень;
• розробляє політику або директиви, які змушують установу діяти безпосередньо від імені суверенної держави (EM Ltd., 800 F.3d at 91).

Альтернативно, щоб визначити, чи призведе визнання окремого юридичного статусу агентства чи установи держави до «обману або несправедливості», суди розглядають, чи використовує іноземна держава агентство чи установу для зловживання корпоративною формою. Див. “Bridas S.A.P.I.C. v. Gov’t of Turkmenistan”, 447 F.3d 411, 417 (5th Cir. 2006).

У справі “Crystallex International Corp. v. Bolivarian Republic of Venezuela” Апеляційний суд США Третього округу нещодавно дозволив кредитору задовольнити рішення проти іноземної держави, Венесуели, шляхом накладення арешту на активи її установи, PDVSA (932 F.3d 126, 133, 146-47 (3rd Cir. 2019). Суд встановив, що фактичні обставини справи підтверджують висновок, що нафтова компанія, яка перебуває у повній власності Венесуели, «настільки сильно контролюється її власником [Венесуелою], що виникають відносини принципала та агента», які є достатніми для подолання презумпції відокремленості, яка в іншому випадку надається державним інституціям (Id. 140, 148-52 (цитуючи Bancec, 363 U.S. at 629). Рішення у справі Crystallex є важливим через те, що воно ґрунтується виключно на ступені контролю, а не на обмані чи несправедливості (Id. с. 148-52). Таким чином, Crystallex підкреслює, що Rubin і Bancec представляють «значний контроль» та «обман або несправедливість» як справді альтернативні підстави для спростування відокремлення іноземної держави та її агентства чи установи (Id. Rubin, 138 S. Ct. at 822-23; Bancec, 462 U.S. at 629).