Виконання іноземних судових рішень у Сполученому Королівстві

Марія Костицька, партнер Winston & Strawn LLP

 

* Переклад з англійської.
Оригінальна версія статті опублікована виданням Lexology:
Compare – Getting The Deal Through – Lexology

1. Застосовні режими

У Сполученому Королівстві існує кілька режимів визнання та виконання іноземних судових рішень: європейський, конвенційний, статутний і режим загального права, який застосовується у разі відсутності конвенцій або статутів. Застосування цих режимів залежить від країни, в якій було винесене іноземне судове рішення.

1.1. Конвенції / статути / загальне право

1.1.1. Чи є ваша країна учасницею будь-яких двосторонніх або багатосторонніх договорів про взаємне визнання та виконання іноземних судових рішень? Яким (у загальних рисах) є підхід вашої країни до укладення цих договорів і які поправки чи застереження ваша країна зробила до таких договорів, якщо такі є?

Режим ЄС

Режим ЄС застосовується до рішень, винесених у провадженнях щодо визнання та виконання судових рішень країн ЄС у Великій Британії, розпочатих до 31 грудня 2020 року, тобто до закінчення перехідного періоду після Brexit. Режим ЄС включає:

• змінений Регламент Брюссель І (Регламент Ради (ЄС) № 1215/2012 від 12 грудня 2012 року про юрисдикцію та визнання і виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах), який застосовується до рішень, винесених у країнах ЄС у провадженнях, розпочатих у період з 10 січня 2015 року до 31 грудня 2020 року;
• Регламент Брюссель І (Регламент Ради (ЄС) № 44/2001 від 22 грудня 2000 року про юрисдикцію та визнання і виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах), який застосовується до рішень, винесених у країнах ЄС у провадженнях, розпочатих між 1 березня 2002 року та 10 січня 2015 року;
• Брюссельську конвенцію 1968 року про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у цивільних та комерційних справах, яка застосовується до судових рішень, винесених у Гібралтарі та на деяких залежних територіях країн ЄС розпочатих до 31 грудня 2020;
• Конвенцію Лугано 2007 року про юрисдикцію та визнання і виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах, яка застосовується до судових рішень, винесених за результатами проваджень, розпочатих до 31 грудня 2020 року, у трьох країнах Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) (Ісландії, Норвегії та Швейцарії).

Конвенційні режими

Гаазька конвенція про угоди про вибір суду 2005 року

Велика Британія була стороною Гаазької конвенції про угоди про вибір суду 2005 року з 1 жовтня 2015 року з огляду на своє членство в ЄС і до 31 грудня 2020 року, тобто до кінця перехідного періоду, пов’язаного з Brexit. Велика Британія наразі є стороною Гаазької конвенції 2005 року, оскільки самостійно приєдналася до неї з 1 січня 2021 року. Велика Британія вважає, що вона є стороною Конвенції безперервно з 1 жовтня 2015 року. Гаазька конвенція 2005 року застосовується до рішень, винесених у країнах – членах ЄС та Мексиці (з 2015 року), Сінгапурі (з 2016 року), Данії та Чорногорії (з 2018 року), а також Україні (з 2023 року). США, Китай та Ізраїль підписали, але ще не ратифікували Конвенцію. Обов’язковою умовою застосування Гаазької конвенції 2005 року є винесення рішення судом, визначеним в виключній угоді про вибір суду, що стосується цивільної або комерційної справи. І навпаки, Конвенція не застосовується за відсутності такої вказівки в угоді про вибір суду.

Гаазька конвенція про визнання та виконання іноземних судових рішень 1971 та 2019 років

Великобританія не підписала Гаазьку конвенцію про виконання судових рішень 1971 року, яка діє лише між п’ятьма країнами: Албанією, Кіпром, Кувейтом, Нідерландами та Португалією. Вона застосовується до судових рішень у цивільних і комерційних справах, з урахуванням численних винятків, а також за винятком рішень про сплату будь-якого мита, податків або штрафів.

Велика Британія не підписала Гаазьку конвенцію про виконання судових рішень 2019 року, яка набуває чинності 1 вересня 2023 року для країн ЄС та України. Країни, що не є членами ЄС, які підписали, але ще не ратифікували Гаазьку конвенцію про виконання судових рішень 2019 року, такі: Коста-Рика, Ізраїль, Чорногорія, Північна Македонія, Росія, Сполучені Штати Америки та Уругвай. Ця Конвенція широко застосовується до судових рішень у цивільних та комерційних справах, за винятком податкових, митних та адміністративних справ.

Статутні режими

Статутні режими включають два закони: Закон про здійснення правосуддя 1920 року та Закон про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року.

Закон про здійснення правосуддя 1920 року застосовується до судових рішень країн Співдружності, перелічених у наказі Її Величності про взаємне виконання судових рішень (Закон про здійснення правосуддя 1920 року, частина II (поправка)) 1985 року.

Закон про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року застосовується до рішень з певних країн на основі принципу взаємності. Застосування Закону про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року було розширено відповідно до наказу (-ів) Її Величності, і він наразі застосовується до Австралії, Канади (крім Квебеку), Індії, Ізраїлю, Норвегії, Пакистану, Гернсі, Джерсі, острова Мен, Суринаму та Тонга, а також країн ЄС, як-от Австрія, Бельгія, Франція, Німеччина, Італія та Нідерланди. Його застосування може бути поширене і на інші країни на основі принципу взаємності.

Великобританія також є стороною конвенцій і прийняла закони, що передбачають визнання та виконання судових рішень у конкретних галузях. Як правило, вони розроблені за зразком Закону про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року. Прикладами таких законів є Закон про перевезення вантажів автомобільним транспортом 1965 року, Закон про цивільну авіацію 1982 року та Закон про морське торговельне судноплавство 1995 року.

Режим загального права

Режим загального права – це режим визнання та виконання іноземних судових рішень у Великій Британії, який застосовується за відсутності конвенцій або статутів. Режим загального права застосовується, зокрема, до рішень, винесених у США, Росії, Україні, Китаї та Бразилії. Відповідно до режиму загального права, англійський суд розглядає іноземне судове рішення як борг боржника перед кредитором, а потім визнає цей борг в судовому рішенні (за умови дотримання відповідних вимог). Кредитор за судовим рішенням повинен подати позов про стягнення цього боргу до англійського суду. Зазвичай це робиться в порядку спрощеного судочинства. Однією з ключових передумов визнання та виконання рішення є підтвердження юрисдикції іноземного суду щодо відповідача відповідно до англійського права. Англійський суд також перевіряє, чи є рішення остаточним і обов’язковим до виконання та чи має воно компенсаційний, а не каральний характер. Він також перевіряє, чи не суперечить рішення «природній справедливості», тобто належній правовій процедурі. Він також гарантує, що рішення не суперечить публічному порядку.

1.2. Різні внутрішньодержавні режими

1.2.1. Чи існує єдність у законодавстві щодо виконання іноземних судових рішень між різними юрисдикціями всередині країни?

Закон про визнання та виконання іноземних рішень практично однаковий у кожній з трьох юрисдикцій Великої Британії (Англія та Уельс, Шотландія та Північна Ірландія). Однак судова процедура і практика визнання та виконання іноземних рішень можуть відрізнятися в кожній юрисдикції. Ця глава присвячена процедурі, застосовній в Англії та Уельсі.

1.3. Джерела права

1.3.1. Якими є джерела права щодо виконання іноземних судових рішень (законодавство чи судова практика)?

Джерелами права щодо визнання та виконання іноземних судових рішень є договори ЄС, багатосторонні договори, національне законодавство та загальне право.

1.4. Вимоги Гаазької конвенції

1.4.1. Якщо країна, в якій запитується виконання рішення, підписала Гаазьку конвенцію про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних та комерційних справах, чи вимагатиме суд суворого дотримання її положень перед тим, як визнати іноземне рішення?

Як зазначалося вище, Великобританія не підписала Гаазькі конвенції 1971 і 2019 років.

2. Подання позову про виконання

2.1. Строки позовної давності

2.1.1. Який строк позовної давності для виконання іноземного рішення? Коли починається його перебіг? За яких обставин суд, який розглядає питання про виконання судового рішення, буде враховувати строк позовної давності іноземної юрисдикції?

Залежно від режиму застосовуються різні строки позовної давності.

Режим ЄС

Багато актів ЄС не встановлюють строку позовної давності, але рішення має все ще бути виконуваним в юрисдикції, в якій воно було винесене.

Гаазька конвенція про угоди про вибір суду 2005 року

Частина 3 статті 8 Гаазької конвенції про вибір суду 2005 року вимагає, щоб рішення підлягало виконанню в тій юрисдикції, де воно було винесене. Що стосується строків, то підготовчі матеріали до Конвенції передбачають, що рішення може бути виконане з моменту, коли воно починає вважатися виконуваним відповідно до права країни його винесення до моменту, поки воно перестає вважатися таким. Крім того, у частині 4 статті 8 Конвенції зазначено, що визнання або виконання рішення може бути відкладене або у ньому може бути відмовлено (з правом подальшого звернення), якщо судове рішення є предметом перегляду у державі його винесення або якщо не закінчився строк, протягом якого рішення може бути переглянуто у загальному порядку. Який вид перегляду є «переглядом у загальному порядку» на противагу «перегляду у спеціальному порядку», є питанням іноземного процесуального права, але «у загальному порядку» відповідно до загальної практики означає апеляційний перегляд, а «у спеціальному порядку» – касаційний.

Закон про здійснення правосуддя 1920 року

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону про здійснення правосуддя 1920 року кредитор за судовим рішенням повинен подати заяву про реєстрацію судового рішення протягом 12 місяців з дати винесення судового рішення. Частина 1 статті 9 Закону надає суду право на власний розсуд встановити більш тривалий строк. Наприклад, у справі Ogelegbanwei v President of the Federal Republic of Nigeria [2016] EWHC 8 (QB) провадження щодо виконання нігерійського судового рішення було помилково відкрито відповідно до Закону про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року замість Закону про здійснення правосуддя 1920 року, але Високий суд дозволив позивачам внести зміни до своєї заяви, щоби провадження здійснювалося відповідно до Закону про здійснення правосуддя 1920 року, незважаючи на те що 12-місячний строк подання заяви сплив.

Закон про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року кредитор за судовим рішенням повинен подати заяву про реєстрацію судового рішення протягом шести років з дати винесення судового рішення або, якщо рішення було предметом оскарження, з дати останнього судового рішення у цьому провадженні.

Режим загального права

Частина 1 статті 24 Закону про позовну давність 1980 року передбачає, що позов про виконання судового рішення має бути поданий протягом шести років з дня набрання судовим рішенням законної сили. Момент набрання рішенням іноземного суду законної сили є питанням іноземного процесуального права.

2.2. Типи виконавчих наказів

2.2.1. Які засоби правового захисту, встановлені іноземним судом, підлягають виконанню у вашій юрисдикції (рішення про стягнення коштів, тимчасові та безстрокові судові заборони, накази про виконання певних дій тощо)?

Режим загального права та законодавчі механізми, які існували раніше, передбачають виконання лише рішень про стягнення коштів або наказів, за винятком тимчасових або безстрокових судових заборон. Більш нові конвенційні механізми передбачають виконання не лише рішень чи наказів про стягнення грошових коштів, а й забезпечувальних (у тому числі захисних) заходів.

Режим ЄС

Частина а статті 2 зміненого Регламенту Брюссель І містить широке визначення поняття «судове рішення». Судове рішення підлягає виконанню незалежно від його точного найменування, чи то постанова, наказ, рішення, виконавчий лист, чи рішення про визначення витрат сторін або адміністративних витрат суду. До поняття «судове рішення» належить не тільки рішення про сплату грошових коштів, а й забезпечувальні, в тому числі захисні, заходи, призначені компетентним судом. Зокрема, воно включає накази щодо встановлення захисних заходів, спрямовані на отримання інформації або збереження доказів. Воно виключає заходи, які не є захисними за своєю природою, наприклад наказ про допит свідка.

Гаазька конвенція про угоди про вибір суду 2005 року

Частина 1 статті 4 Гаазької конвенції по угоди про вибір суду 2005 року визначає судове рішення більш вузько – як будь-яке рішення по суті справи, за винятком тимчасових запобіжних заходів. Незалежно від точного найменування, термін «судове рішення» охоплює постанову чи наказ, а також визначення видатків або витрат, здійснене судом, у тому числі посадовою особою суду, за умови, що таке визначення стосується рішення по суті. Стаття 7 також виключає тимчасові запобіжні заходи зі сфери дії Конвенції.

Закон про здійснення правосуддя 1920 року

Закон про здійснення правосуддя 1920 року застосовується до виконання будь-якого рішення про стягнення коштів або наказу, винесеного судом у будь-якій цивільній справі, за яким підлягає сплаті грошова сума. Він також застосовується до виконання арбітражних рішень, які набрали законної сили, так само як і судові рішення, винесені за місцем арбітражу, відповідно до законодавства місця арбітражу.

Закон про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року

Закон про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року застосовується до виконання рішень про стягнення грошових коштів у цивільних і кримінальних справах як стосовно компенсації, так і щодо відшкодування збитків, за винятком сум, що підлягають сплаті у зв’язку з податками, штрафами та іншими стягненнями. На додаток до остаточних судових рішень, він охоплює також проміжні платежі. Закон про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року також передбачає виконання арбітражних рішень, які набрали законної сили, у тому ж порядку, що застосовується до судових рішень винесених у місці проведення арбітражу.

Режим загального права

За загальним правом рішення суду повинно стосуватися конкретної грошової суми, щоб його можна було виконати у Великій Британії. Воно також має бути остаточним і обов’язковим до виконання в юрисдикції, де його було ухвалено. Тимчасові рішення та судові заборони не підлягають виконанню в загальному праві.

2.3. Компетентні суди

2.3.1. Чи повинні справи про виконання іноземних судових рішень подаватися до конкретного суду?

Справи про визнання та виконання іноземних судових рішень подаються до Високого суду Англії та Уельсу, Сесійного суду Шотландії або Високого суду Північної Ірландії, залежно від того, в якій юрисдикції запитується виконання судового рішення.

2.4. Відокремлення визнання та виконання судового рішення

2.4.1. Наскільки процес визнання іноземного судового рішення відокремлений від процесу його виконання?

Визнання та виконання судового рішення є окремими процесами у Великобританії. Оскільки іноземне судове рішення не має прямої дії у Великобританії, воно не може бути виконане доти, доки не буде визнане у Великобританії. Після визнання іноземного судового рішення в Англії та Уельсі воно може бути виконане так само, як і будь-яке судове рішення, винесене англійським судом. Визнання іноземного судового рішення надає кредитору доступ до всього спектру примусових заходів щодо його виконання, доступних в англійській правовій системі.

3. Заперечення

3.1. Підстави для заперечення проти визнання та виконання

3.1.1. Чи може відповідач висунути заперечення по суті проти своєї відповідальності або проти обсягу арбітражного рішення, винесеного в іноземній юрисдикції, або ж відповідач обмежений більш вузькими підставами для оскарження іноземного судового рішення?

Як правило, англійські суди не переглядають суть іноземного судового рішення і не з’ясовують наявність суттєвих помилок у фактах або праві.

Режим ЄС

Стаття 52 зміненого Регламенту Брюссель І однозначно стверджує, що за жодних обставин іноземне судове рішення не може бути переглянуте по суті. Важливо, що англійський суд не може переглядати юрисдикцію іноземного суду на вирішення справи. У своєму рішенні англійський суд обмежений висновками щодо фактичних обставин справи, на яких була заснована юрисдикція іноземного суду.

Відповідно до статті 45 зміненого Регламенту Брюссель І у визнанні іноземного судового рішення може бути відмовлено на обмежених підставах, зокрема якщо:

• визнання цього рішення явно суперечитиме публічному порядку Великої Британії;
• обвинуваченому не було вчасно вручено матеріали справи для підготовки належного захисту і рішення було винесено заочно;
• у Великій Британії та інших країнах – членах ЄС існують суперечливі судові рішення з цього питання.

Еквівалентні правила та підстави заперечення проти виконання судового рішення викладені в статтях 34-35 Регламенту Брюссель І, статтях 34-35 конвенції Лугано та статтях 27-28 Брюссельської конвенції.

Гаазька конвенція про угоди про вибір суду 2005 року

Стаття 8(2) Гаазької конвенції про угоди про вибір суду 2005 року встановлює, що не допускається перегляд по суті рішення, винесеного судом країни походження. Англійський суд зобов’язаний дотримуватися встановлених фактичних обставин, на яких іноземний суд обґрунтував свою юрисдикцію, за винятком заочних рішень.

Відповідно до статті 9 у визнанні іноземного судового рішення може бути відмовлено з обмежених підстав, зокрема якщо:

• угода про вибір суду була недійсною за законодавством держави винесення рішення, якщо тільки суд держави винесення рішення не визнав таку угоду дійсною;
• сторона не мала достатнього обсягу правоздатності для укладення угоди про вибір суду за англійським правом;
• відповідач не був повідомлений про розгляд справи у час необхідний для підготовки належного захисту, крім випадків, коли відповідач зрештою з’явився і представив свою позицію або повідомлення відповідача про розгляд справи було несумісне з основоположними принципами англійського права;
• рішення було отримано через зловживання пов’язані з процесуальними питаннями;
• визнання буде явно несумісним з публічним порядком Великої Британії, в тому числі, якщо іноземне провадження є несумісним з основоположними принципами процесуальної справедливості Великої Британії;
• у Великій Британії та інших країнах – членах ЄС існують суперечливі судові рішення з цього питання.

Закон про здійснення правосуддя 1920 року

Відповідно до Закону про здійснення правосуддя 1920 року повноваження суду щодо реєстрації іноземного судового рішення є дискреційними. Відповідно до цього частина 1 статті 9 Закону про здійснення правосуддя передбачає, що суд може зареєструвати іноземне судове рішення, якщо він вважає, що це буде справедливо і рішення підходить для виконання у Великій Британії. Частина 2 статті 9 Закону встановлює конкретні підстави, за яких у реєстрації іноземного судового рішення може бути відмовлено:

• іноземний суд не мав юрисдикції;
• боржник за судовим рішенням, який не є резидентом у юрисдикції іноземного суду і не здійснює там підприємницької діяльності, добровільно не з’явився або іншим чином не визнав юрисдикцію іноземного суду;
• рішення суду було отримано шляхом обману;
• триває апеляційне оскарження рішення або боржник має право і має намір подати апеляцію;
• обставини, що є підставою позову з міркувань публічного порядку або з аналогічних причин, не могли бути розглянуті англійським судом.

На відміну від режиму ЄС, англійський суд може переглянути юрисдикцію іноземного суду і відмовити у визнанні, якщо він вважає, що іноземний суд не мав юрисдикції. Крім того, невиконання вимог англійського права щодо перебування в юрисдикції або визнання юрисдикції може призвести до невизнання іноземного судового рішення. Існує можливість перегляду рішення по суті, особливо під час розгляду питання про те, чи було рішення отримано шляхом обману. Питання пов’язане з англійським публічним порядком полягає не в тому, чи іноземне судове рішення його порушує, а в тому, чи була підстава позову такою, що англійський суд не міг його розглядати з міркувань публічного порядку.

Закон про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року

Закон про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року передбачає спрощену процедуру реєстрації іноземного судового рішення, за якою реєстрація повинна або може бути скасована. Відповідно до пункту (а) частини 1 статті 4, реєстрація судового рішення скасовується, якщо:

• рішення не було належним чином зареєстровано відповідно до Закону про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року;
• іноземний суд не мав юрисдикції;
• боржник за судовим рішенням не отримав повідомлення про іноземне провадження вчасно для підготовки належного захисту і не з’явився (незважаючи на те, що процесуальні документи могли бути вручені відповідно до іноземного законодавства);
• рішення суду було отримано шляхом обману;
• виконання рішення суперечило би публічному порядку Великої Британії;
• особа, яка подає заяву про реєстрацію рішення, не наділена правами, передбаченими судовим рішенням.

Відповідно до пункту (b) частини 1 статті 4 Закону реєстрація може бути скасована, якщо рішення щодо того ж питання вже було предметом остаточного рішення суду, який має юрисдикцію у цій справі.

Як і в Законі про здійснення правосуддя 1920 року, існує можливість для перегляду справи по суті, особливо при розгляді питання про те, чи не було рішення отримано шляхом обману. Частина 2 статті 4 Закону про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року передбачає можливість обмеженого перегляду юрисдикції іноземного суду відповідно до принципів англійського права.

Режим загального права

У загальному праві визнання боргу за іноземним судовим рішенням є дискреційним. Як правило, англійські суди не будуть визнавати рішення, де:

• іноземний суд не мав юрисдикції відповідно до англійського права;
• рішення суперечить вимогам природної або матеріальної справедливості (яке в інших юрисдикціях називають «належною правовою процедурою»), що включає в себе належне повідомлення та можливість представити свою позицію;
• рішення суду було отримано шляхом обману;
• рішення суперечить публічному порядку Великої Британії;
• рішення має не компенсаційний, а каральний характер (щодо податків, штрафів чи інших стягнень).

Розглядаючи вимогу щодо природної або матеріальної справедливості, англійський суд застосовує принципи справедливості, а не суворі процесуальні правила. Суд не обмежується відсутністю повідомлення або відмовою в належній можливості представити свою позицію і може розглянути інші процесуальні порушення, які порушують право на справедливий судовий розгляд. Однак наявність суто технічних або формальних процесуальних порушень може бути недостатньо для того, щоб скасувати іноземне судове рішення.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 32 Закону про цивільну юрисдикцію та судові рішення 1982 року, іноземне судове рішення не може бути визнане, якщо воно було винесене з порушенням дійсного юрисдикційного застереження або арбітражного застереження, за винятком випадків, коли боржник за судовим рішенням добровільно визнав юрисдикцію іноземного суду.

3.2. Судові заборони

3.2.1. Чи може сторона отримати судову заборону для запобігання виконанню іноземного судового рішення у вашій юрисдикції?

Режим загального права

Англійські суди мають право та широкі межі розсуду щодо винесення судових заборон, що перешкоджають кредитору виконати іноземне рішення в Англії та інших країнах (судові заборони на виконання). Як зазначено у книзі Dicey, Morris & Collins on the Conflict of Laws, англійські суди можуть заборонити стороні, над якою вони мають персональну юрисдикцію, порушувати або продовжувати провадження в іноземних судах або виконувати іноземні судові рішення. На практиці судові заборони на виконання, на відміну від судових заборон на подання позовів, зустрічаються рідко. Спільною рисою справ, у яких були винесені судові заборони на виконання, була наявність застереження про виключну англійську юрисдикцію (або арбітраж у Лондоні), яке не бралося до уваги під час іноземних проваджень.

У фундаментальній справі Ellerman Lines Ltd v Read [1928] 2 KB 144 суд наклав заборону на виконання турецького судового рішення, отриманого з порушенням договору та шляхом обману турецького суду. Хоча судова заборона, винесена судом першої інстанції обмежувалася лише Англією, апеляційний суд вирішив, що оскільки англійський суд має особисту юрисдикцію щодо відповідача, він має право видати судову заборону, яка поширюється на увесь світ.

У справі Bank St Petersburg v Arkhangelsky [2014] EWCA Civ 593 суд наклав заборону на виконання судових рішень, отриманих в Росії, у справі, де сторони домовилися вирішувати свій спір виключно в Англії, до завершення англійського провадження.

Справа Ecobank Transnational Inc v Tanoh [2015] EWHC 1874 (Comm) ілюструє, що заяви про заборону на виконання судових рішень повинні подаватися оперативно і у формі заборони на подання позову. Чим довше іноземне провадження триває без подання заяви про його зупинення, тим менша ймовірність того, що англійський суд винесе судову заборону. У цій справі Високий суд скасував міжнародну судову заборону, що обмежувала виконання рішень, винесених у Того та Кот-д’Івуарі, на підставі того, що заявник повинен був звернутися із заявою про винесення заборони на подання позову на більш ранній стадії провадження.

У справі SAS Institute Inc v World Programming Ltd [2020] EWCA Civ 599 Апеляційний суд встановив заборону на виконання, яка перешкоджала виконанню рішення суду США за допомогою американських заходів примусового виконання (наказ про передачу права вимоги та наказ про звернення стягнення), оскільки вони стосувалися активів у Великобританії та втручалися в юрисдикцію Великобританії. У цій справі позивач спочатку подав позов у Великобританії, але зазнав невдачі, а потім подав позов у США і домігся виконання американського судового рішення. Потім кредитор за судовим рішенням спробував виконати у Великій Британії ті частини американського рішення, які не були заборонені естоппелем у Великій Британії. Ця складна справа ставить під сумнів конкуруючу юрисдикцію та несумісні заходи примусового виконання рішень у США та Великобританії.

Режим ЄС

Режим ЄС обмежує можливості боржника за судовим рішенням блокувати виконання судового рішення за допомогою судової заборони у Великій Британії. У справі Allianz SpA проти West Tankers [2007] UKHL 4 Палата лордів скерувала до Європейського суду питання про те, чи може бути видана судова заборона на подання позову відповідно до Регламенту Брюссель І для обмеження провадження у справі, що порушує арбітражну угоду. Відповідь полягала в тому, що така судова заборона на подання позову суперечила б Регламенту Брюссель І. У справі Nori Holdings Ltd v Bank Otkritie Financial Corporation [2018] EWHC 1343 (Comm) англійський суд повторно розглянув це питання відповідно до зміненого Регламенту Брюссель І і встановив, що позиція залишилася незмінною. У цій справі Комерційний суд відмовився видати судову заборону на подання позову, щоб обмежити судовий розгляд у кіпрському суді, розпочатий з порушенням арбітражного застереження. Ці випадки загалом тлумачаться як неможливість видання судових заборон на виконання відповідно до режиму ЄС.

Однак частина 1 статті 44 зміненого Регламенту Брюссель І дозволяє боржнику, який подає заяву про визнання та виконання іноземного судового рішення до англійських судів, одночасно подати заяву про:

• обмеження виконавчого провадження захисними заходами;
• встановлення забезпечення кредитора для виконання рішення;
• зупинення виконавчого провадження повністю або частково.

Ці заходи можуть розглядатися як функціональні еквіваленти заборони на виконання на час оскарження визнання та виконання рішення.

4. Вимоги для визнання судового рішення

4.1. Основні вимоги для визнання

4.1.1. Які основні обов’язкові вимоги для визнання іноземного судового рішення (наприклад, судова система в країні, де було винесено рішення, повинна відповідати вимогам належної правової процедури країни виконання, іноземний суд повинен мати персональну юрисдикцію щодо відповідача та предметну юрисдикцію щодо спору) ?

Суттєвими вимогами для визнання іноземного судового рішення є відсутність підстав для заперечення проти його визнання. Формальні вимоги описуються нижче.

Режим ЄС

Відповідно до режиму ЄС іноземне судове рішення визнається за спрощеною процедурою, якщо немає підстав для відмови у визнанні. Згідно зі статтею 36 зміненого Регламенту Брюссель І іноземне судове рішення визнається без будь-яких спеціальних процедур, а зацікавлена сторона може подати клопотання про винесення рішення про відсутність підстав для відмови у визнанні. Відповідно до статті 37, зацікавлена сторона повинна надати:

• копію судового рішення, яка відповідає умовам автентичності;
• довідку з іноземного суду, який виніс рішення, що містить стандартну інформацію про рішення (Додаток I).

Англійський суд може вимагати переклад довідки або переклад рішення. Згідно зі статтею 61 легалізація або виконання подібних формальностей не вимагається.

Аналогічні положення містяться в статтях 33 та 53-56 Регламенту Брюссель І, статтях 33 та 53-56 конвенції Лугано та статтях 26 та 46-49 Брюссельської конвенції.

Гаазька конвенція про угоди про вибір суду 2005 року

Частина 1 статті 8 Гаазької конвенції про угоди про вибір суду 2005 року передбачає, що рішення, винесене судом договірної держави, визначеним у виключній угоді про вибір суду, визнається та виконується в інших договірних державах, якщо тільки Конвенція не містить підстав для відмови у визнанні.

Стаття 13 визначає, що сторона, яка звертається з клопотанням про визнання, повинна надати:

• повну та засвідчену копію судового рішення;
• виключну угоду про вибір суду, її засвідчену копію або інші докази її існування;
• якщо судове рішення ухвалено заочно – оригінал або засвідчену копію документа, що підтверджує вручення відповідачу судового рішення;
• будь-які документи, необхідні для підтвердження того, що судове рішення набрало законної сили або у відповідних випадках є таким, що підлягає виконанню в державі його винесення;
• у разі затвердження судом мирової угоди – довідку з іноземного суду про те, що судова угода підлягає виконанню у такий самий спосіб, що й судове рішення у державі його винесення.

Ці документи повинні супроводжуватися завіреним перекладом на англійську мову. Згідно зі статтею 18 легалізація або аналогічна формальність, така як апостиль, не вимагається.

Загальні правила

За загальним правилом сторона, яка подає клопотання про визнання іноземного судового рішення в рамках будь-якого режиму, повинна подати заяву про реєстрацію відповідно до процедур, викладених у частинах 74 і 7 Цивільного процесуального кодексу. Заява про реєстрацію подається до Високого суду і може бути подана без попередження. Заява повинна бути підкріплена письмовими доказами, що підтверджують:

• рішення або його перевірену, завірену або автентичну копію;
• або переклад судового рішення англійською мовою (якщо рішення викладено не англійською мовою), засвідчений нотаріусом або іншою кваліфікованою особою, або супроводжуваний письмовими доказами, що підтверджують точність перекладу.

Процедура спрощеного судового розгляду, передбачена частиною 24 Цивільного процесуального кодексу, як правило, є доступною. Клопотання про спрощене провадження повинно бути підкріплене письмовими доказами. Такі докази, як правило, можуть бути подані у формі показань свідків, наданих адвокатом.

4.2. Інші фактори

4.2.1. Чи можуть бути враховані інші необов’язкові фактори для визнання іноземного судового рішення і якщо так, то які саме (наприклад, взаємність)?

Хоча взаємність сама по собі не є фактором для визнання іноземного судового рішення, вона є основою системи визнання та виконання іноземних судових рішень відповідно до Закону про здійснення правосуддя 1920 року та Закону про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року. Взаємність враховується в указах Його Величності, в яких перераховані країни, на які поширюється дія цих законодавчих режимів.

Взаємність також лежить в основі конвенційних режимів, оскільки конвенції застосовуються лише до визнання судових рішень між державами-членами.

Як підтвердив Верховний Суд у справі Rubin & Anor v Eurofinance SA & Ors [2012] UKSC 46, взаємність не є критерієм для визнання та виконання іноземних судових рішень в рамках режиму загального права.

4.3. Процесуальна еквівалентність

4.3.1. Чи існує у вашій юрисдикції вимога, щоб судове провадження, в якому було винесено рішення, відповідало належній правовій процедурі, і якщо так, то як оцінюється ця вимога? (Наприклад, чи підлягає виконанню іноземне судове рішення, якщо відповідач не мав можливості ознайомитися з матеріалами справи до початку судового розгляду або мав обмежений доступ до них?)

Процесуальна еквівалентність не є окремою вимогою для визнання або виконання іноземного судового рішення. Однак процесуальна справедливість є важливою в контексті різних заперечень проти визнання або виконання судових рішень, таких як природна справедливість у загальному праві, публічний порядок у сфері надання права на справедливий суд відповідно до статті 6 Європейської конвенції з прав людини, публічний порядок у сфері дотримання основоположних принципів процесуальної справедливості відповідно до Гаазької конвенції про угоди про вибір суду 2005 року, своєчасне повідомлення для підготовки належного захисту відповідно до встановлених законодавством режимів тощо.

Як видно з рішення у справі Maronier v Larmer [2003] QB 620, існує презумпція, що судові процедури держав – учасниць Європейської конвенції з прав людини відповідають статті 6. Однак така презумпція може бути спростована, і у такому випадку виконання судового рішення суперечитиме публічному порядку.

5. Юрисдикція іноземного суду

Чи буде англійський суд переглядати рішення іноземного суду щодо юрисдикції, і якщо так, то якою мірою залежить від застосовного режиму.

5.1. Персональна юрисдикція

5.1.1. Чи буде суд, який розглядає питання про виконання судового рішення, перевіряти, чи мав суд, який виніс рішення, персональну юрисдикцію щодо відповідача, і якщо так, то як ця вимога виконується?

У загальному праві та відповідно до статутних режимів персональна юрисдикція іноземного суду над відповідачем є необхідною умовою для визнання та виконання іноземного судового рішення у Великій Британії. На противагу цьому європейський та конвенційний режими мають обмежені можливості для перегляду персональної юрисдикції.

Режим загального права

У системі загального права англійський суд перевіряє, чи мав іноземний суд персональну юрисдикцію відповідно до англійських правил, які вимагають або перебування в межах юрисдикції, або підпорядкування юрисдикції. Відповідно до Правила 47 книги Dicey, Morris & Collins on the Conflict of Laws іноземний суд має персональну юрисдикцію виносити рішення, яке може бути визнане або виконане проти боржника за судовим рішенням, у таких випадках:

• боржник за судовим рішенням був присутній на території іноземної держави: для фізичних осіб це вимагає фізичної присутності, а для юридичних осіб – наявності постійного місця здійснення діяльності на території іноземної держави;
• або боржник добровільно визнав юрисдикцію іноземного суду: добровільно з’явився на слухання чи подав позов, або зустрічний позов у провадженні, чи погодився визнати юрисдикцію до початку провадження у справі.

Статутні режими

Пункт (а) частини 2 статті 9 Закону про здійснення правосуддя 1920 року прямо передбачає, що в реєстрації іноземного судового рішення буде відмовлено, якщо іноземний суд діяв без юрисдикції.

Аналогічно пункт (а) частини 1 статті 4 Закону про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року передбачає, що реєстрація має бути скасована, якщо іноземний суд не мав юрисдикції. Як і в загальному праві, у частині 2 статті 4 Закону визначено випадки, в яких іноземний суд вважається таким, що має персональну юрисдикцію:

• боржник за судовим рішенням підкорився юрисдикції іноземного суду, добровільно з’явившись або подавши позовну заяву чи зустрічний позов у провадженні, або погодившись підкоритися юрисдикції до початку провадження;
• або боржник за судовим рішенням був резидентом, був зареєстрований чи мав основне місце діяльності в країні іноземного суду тощо.

5.2. Предметна юрисдикція

5.2.1. Чи буде суд, який розглядає питання про виконання судового рішення, перевіряти, чи мав суд, в якому було винесено рішення, предметну юрисдикцію щодо спору, і якщо так, то яким чином виконується ця вимога?

За загальним правилом англійський суд не переглядає предметну юрисдикцію іноземного суду у справі і зобов’язаний дотримуватися фактичних обставин щодо юрисдикції, які встановив іноземний суд. Відповідно, у визнанні іноземного судового рішення не може бути відмовлено, якщо іноземний суд помилково встановив свою юрисдикцію у справі. Проте предмет судового рішення та юрисдикція іноземного суду щодо нього можуть мати вирішальне значення відповідно до режиму ЄС та Гаазької судової конвенції 2005 року.

Режим ЄС

Якщо іноземне судове рішення не підпадає під дію європейських актів, воно не буде визнане за правилами, які містяться в них. Стаття 1(2) зміненого Регламенту Брюссель І виключає зі сфери його застосування питання щодо:

• статусу або правоздатності фізичних осіб;
• майнових прав, що виникають зі шлюбу або прирівняні до нього;
• банкрутства, ліквідації або судової адміністрації;
• соціального забезпечення;
• арбітражу;
• аліментів;
• заповітів та правонаступництва.

Аналогічні положення, що окреслюють сферу їх застосування, містяться і в інших європейських актах.

З цього випливає, що іноземне судове рішення з питання, що виходять за межі предметної сфери застосування європейського акту, не буде визнаватися відповідно до нього, водночас воно може бути визнане відповідно до режиму загального права, що застосовується за замовчуванням.

Гаазька конвенція про угоди про вибір суду 2005 року

Відповідно до статті 1 Гаазька конвенція 2005 року застосовується лише за наявності виключних угод про вибір суду, укладених у цивільних чи комерційних справах. Стаття 2 виключає зі сфери застосування Конвенції такі питання:

• особисті, сімейні або домашні справи;
• трудові договори;
• статус та дієздатність фізичних осіб;
• аліменти;
• майнові права, що випливають зі шлюбних чи подібних відносин;
• заповіти та спадкування;
• неплатоспроможність і подібні питання;
• перевезення пасажирів і товарів;
• забруднення морів, обмеження відповідальності у позовах, пов’язаних з морським правом; загальною аварією та аварійним буксируванням і рятувальними операціями;
• справи у сфері антимонопольного законодавства;
• відповідальність за ядерну шкоду;
• тілесні ушкодження;
• делікт;
• речові права на нерухоме майно;
• юридичну дійсність, нікчемність або ліквідацію юридичних осіб та чинність рішень їхніх органів;
• порушення прав інтелектуальної власності, відмінних від авторського права і суміжних прав;
• дійсність записів у державних реєстрах.

З цього випливає, що за відсутності угоди про виключний вибір суду або якщо справа виходить за межі предметної сфери застосування Конвенції, іноземне судове рішення не буде визнаватися відповідно до неї, хоча воно може бути визнане відповідно до режиму загального права, який застосовується за замовчуванням.

5.3. Належне повідомлення

5.3.1. Чи повинен відповідач бути технічно або офіційно повідомлений про подання основного позову в іноземній юрисдикції, чи достатньо фактичного повідомлення про заяву про визнання винесеного у основному позові судового рішення? Який строк для повідомлення зазвичай вважається достатнім?

Режим загального права

Як зазначалося вище, порушення природної справедливості в іноземному судовому процесі, особливо у формі ненадання відповідачу повідомлення про розгляд справи та справедливої можливості бути заслуханим і представити свою позицію, є підставою для заперечення проти визнання та виконання іноземного судового рішення в Англії. Визначення того, чи був відповідач належним чином повідомлений про іноземне провадження, є двоетапним процесом.

По-перше, англійський суд розглядає, чи відповідало вручення повідомлення іноземним процесуальним нормам. Що стосується першого пункту, то англійські суди не будуть оцінювати дійсність повідомлення про іноземне провадження за власними процесуальними нормами. Це буде питанням іноземного права, а також будь-яких застосовних міжнародних конвенцій (наприклад, Гаазької конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах) або двосторонніх домовленостей між державою позивача та державою відповідача.

По-друге, англійський суд розглядатиме питання про те, чи відповідало повідомлення поняттю природної справедливості в англійському праві. Що стосується другого пункту, то англійський суд розгляне, чи дійсно відповідачу було повідомлено про іноземне провадження. Історичною ілюстрацією цього принципу є справа Buchanan v Rucker (1808) 9 East 192, де прибивання копії повістки до дверей суду не вважалося належним повідомленням, хоча це і могло бути поширеною практикою в Тобаго, тому рішення, отримане в Тобаго, не могло бути виконане в Англії.

На практиці позивачам радять вичерпати або принаймні спробувати використати всі доступні способи повідомлення про іноземне провадження (повідомлення через центральний орган відповідно до Гаазької конвенції, дипломатичними каналами, поштовими каналами, електронною поштою, месенджером, соціальними мережами, такими як Telegram або Facebook, тощо) і бути готовими надати англійському суду докази такого повідомлення або спроби повідомлення. Хоча вручення позовної заяви (або її еквівалента) є найбільш важливим, позивачі також повинні проявляти добросовісність під час вручення відповідачу і наступних документів з огляду на необхідність надання йому можливості бути заслуханим і представити свою позицію протягом усього судового розгляду. У зв’язку з цим англійський суд розглядатиме, чи був проміжок часу між врученням позовної заяви (або еквівалентного документа) та наступними повідомленнями про слухання достатнім для того, щоб відповідач мав можливість підготувати належний захист.

У загальному праві не має значення, чи мав відповідач за іноземними процесуальними нормами можливість оскаржити належність повідомлення, але не скористався такою можливістю. На стадії визнання та виконання рішення в Англії відповідач або боржник за судовим рішенням все одно зможе посилатися на відсутність належного повідомлення як на підставу заперечення проти визнання та виконання.

Відсутність повідомлення та можливості бути заслуханим і представити справу є підставою для відмови у визнанні та виконанні іноземного судового рішення також за всіма іншими режимами, що застосовуються в Англії, як зазначено вище і нижче.

Режим ЄС

Відповідно до статті 45 зміненого Регламенту Брюссель І у визнанні іноземного судового рішення може бути відмовлено, якщо відповідачу не було своєчасно повідомлено про розгляд справи для підготовки належного захисту, а також якщо рішення було винесено заочно. Стаття 34 Регламенту Брюссель І додатково вимагає, щоб відповідач оскаржив рішення в державі винесення рішення у зв’язку з неналежним врученням, щоб мати можливість заперечувати проти визнання та виконання рішення іноземної держави на цій підставі. Справа Reeve and others v Plummer [2014] EWHC 4695 (QB) ілюструє застосування статті 34 Регламенту Брюссель І в тому, що бельгійське заочне рішення було зареєстровано проти двох з трьох відповідачів, які не оскаржили дійсність заочного рішення, як того вимагає Регламент Брюссель І.

Аналогічні заперечення, пов’язані з повідомленням, викладені в статті 27 Брюссельської конвенції та статті 34 Конвенції Лугано.

Гаазька конвенція про угоди про вибір суду 2005 року

Відповідно до статті 9 Гаазької конвенції про вибір суду 2005 року у визнанні іноземного судового рішення може бути відмовлено, якщо відповідачу не було своєчасно вручено повідомлення про провадження для підготовки належного захисту, за винятком випадків, коли відповідач з’явився в судове засідання і представив свою позицію або коли вручення було несумісним з основоположними принципами англійського права.

Статутні режими

Як Закон про здійснення правосуддя 1920 року, так і Закон про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року містять положення, що передбачають відмову в реєстрації іноземного судового рішення, яке було винесене у зв’язку з неявкою відповідача або якщо відповідачу не було належним чином вручено процесуальні документи. Відповідно до частини 2 статті 9 Закону про здійснення правосуддя 1920 року у реєстрації іноземного рішення відмовляється, якщо боржник не є резидентом юрисдикції іноземного суду, не веде там підприємницької діяльності, не з’явився добровільно або іншим чином не визнав юрисдикцію іноземного суду. Відповідно до пункту (а) частини 1 статті 4 Закону про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року реєстрація скасовується, якщо боржник не отримав повідомлення про іноземне провадження завчасно, щоб мати можливість підготувати належний захист, і не з’явився (незважаючи на те що судове повідомлення могло бути вручено відповідно до іноземного законодавства).

5.4. Неналежність іноземного форуму

5.4.1. Чи розглядатиме суд відносну незручність іноземної юрисдикції для відповідача як підставу для відмови у виконанні іноземного рішення?

Неналежність суду для вирішення спору не є підставою для відмови у визнанні або виконанні іноземного судового рішення в рамках жодного з режимів. Англійські суди не беруть до уваги фактичний зв’язок між іноземною юрисдикцією, яка ухвалила рішення, та основним спором, а також зв’язок зі сторонами, свідками чи експертами при вирішенні питання про визнання та виконання іноземного рішення.

6. Дослідження іноземного судового рішення

6.1. Недійсність внаслідок обману

6.1.1. Чи розглядатиме суд іноземне судове рішення на предмет звинувачень в обмані чи зловживаннях щодо відповідача або суду?

Режим загального права

У загальному праві обман є підставою заперечення проти визнання, виконання та реєстрації іноземного судового рішення. Цей принцип загального права викладений у правилі 53 книги Dicey, Morris & Collins on the Conflict of Laws: у виконанні іноземного судового рішення може бути відмовлено у зв’язку з допущеним обманом. Такий обман може виражатися у формі обману з боку кредитора за судовим рішенням або зловживання з боку іноземного суду, який виніс рішення. Як зазначено у справі Royal Bank of Scotland plc v Highland Financial Partners LP та інші [2013] EWCA Civ 328, обман повинен бути свідомим і навмисним, а також мати істотне значення для розгляду доказів і вплинути на оскаржуване судове рішення.

Боржник за судовим рішенням має право посилатися на обман для заперечення проти визнання та виконання рішення, навіть якщо факти, на які він посилається, були йому відомі і могли бути використані в іноземному провадженні, і навіть якщо іноземний суд їх відхилив (Vadala v Lawes (1890) 25 QBD 310 (CA). Однак посилання на обман не матиме успіху, якщо питання обману вже розглядалося в іноземному провадженні, а боржник не надав жодних нових доказів, які б виправдовували розгляд питання щодо обману англійським судом (House of Spring Gardens Ltd v Waite [1991] 1 QB 241; Owens Bank v Etoile [1992] 2 AC 43). У такому випадку англійський суд може відхилити вимоги щодо обману на підставі відмови від позову або зловживання процесуальними правами.

Європейський режим

Європейські акти не визначають обман як окрему підставу для заперечення проти визнання та виконання. Однак визнано, що у визнанні або виконанні іноземного судового рішення, заплямованого обманом, може бути відмовлено у зв’язку з порушенням публічного порядку (Smith v Huertas [2015] EWHC 3745 (Comm).

Гаазька конвенція про угоди про вибір суду 2005 року

Відповідно до статті 9 Гаазької конвенції про угоди про вибір суду 2005 року у визнанні іноземного судового рішення може бути відмовлено, якщо воно було отримане внаслідок обману стосовно процесуальних питань. У Пояснювальній доповіді до Гаазької конвенції наводяться приклади процесуального обману: коли позивач навмисно надсилає судову повістку за неправильною адресою; коли позивач надає відповідачу невірну інформацію про час і місце слухання; або коли одна зі сторін намагається підкупити суддю, присяжного чи свідка або навмисно приховує ключові докази.

Статутні режими

Статутні режими Закону про здійснення правосуддя 1920 року та Закону про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року закріплюють принципи загального права. Пункт (d) частини 2 статті 9 Закону про здійснення правосуддя 1920 року передбачає, що в реєстрації іноземного судового рішення буде відмовлено, якщо воно було отримано шляхом обману. Аналогічно пункт (а) частини 1 статті 4 Закону передбачає, що реєстрація скасовується, якщо рішення було отримано шляхом обману. У справі Owens Bank v Etoile [1992] 2 AC 443 було встановлено, що посилання на обман в Законі про здійснення правосуддя 1920 року слід тлумачити з урахуванням принципів загального права. Закон про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року застосовується таким самим чином, як встановлено у Syal v Heyward [1948] 2 KB 443.

6.2. Публічний порядок

6.2.1. Чи розглядатиме суд іноземне рішення на предмет його відповідності публічному порядку та матеріальному праву юрисдикції, в якій воно виконується?

Порушення публічного порядку Великої Британії є підставою для відмови у визнанні, виконанні або реєстрації іноземного судового рішення відповідно до усіх режимів. Однак застосування публічного порядку як підстави для заперечення проти визнання та виконання іноземного судового рішення відрізняється у всіх режимах.

Режим загального права

У загальному праві порушення публічного порядку Великої Британії є підставою для відмови у визнанні, виконанні або реєстрації іноземного судового рішення. Відповідно до Правила 54 книги Dicey, Morris & Collins on the Conflict of Laws у визнанні або виконанні іноземного судового рішення може бути відмовлено на тій підставі, що його визнання або виконання суперечитиме публічному порядку. У справі Lenkor Energy Trading DMCC v Puri [2020] EWHC 1432 (QB) роз’яснюється, що саме визнання або виконання іноземного судового рішення має порушувати публічний порядок Англії, а не правочин, на якому таке рішення ґрунтується. У цій справі Апеляційний суд постановив, що рішення Дубайського суду щодо чеків, які були визнані недійсними, може бути виконане в Англії, незважаючи на той факт, що основна операція з купівлі дизельного палива, за якою було надано чеки, була незаконною.

Випадки, коли іноземні судові рішення не визнавалися або не виконувалися через порушення англійського публічного порядку, включають випадки, коли:

• підстава позову в іноземному провадженні не існує в англійському праві (Re Macartney (No. 2) [1921] 1 Ch 522);
• відсоткова ставка за іноземним судовим рішенням була настільки явно завищеною, що прирівнювалася до штрафу (JSC VTB Bank v Skurikhin and others [2014] EWHC 271 (Comm);
• іноземне рішення було отримано з порушенням арбітражної угоди або судової заборони (AK Investment CJSC v Kyrgyz Mobil Tel Ltd [2011] UKPC 7);
• виконання іноземного рішення порушить принцип res judicata, оскільки воно суперечить попередньому рішенню компетентного англійського суду у справі між тими самими сторонами або зацікавленими особами (ED & F Man (Sugar) Ltd v Haryanto (No. 2) [1991] 1 Lloyd’s Rep 429).

Режим ЄС

Відповідно до європейських актів у визнанні та виконанні іноземного судового рішення може бути відмовлено, якщо воно явно суперечить публічному порядку Великої Британії. Відповідно до статті 45 зміненого Регламенту Брюссель І у визнанні іноземного судового рішення може бути відмовлено на обмежених підставах, якщо визнання рішення явно суперечитиме публічному порядку Сполученого Королівства. Еквівалентні підстави для заперечення проти визнання та виконання рішення викладені в статті 34 Регламенту Брюссель І, статті 34 Конвенції Лугано та статті 27 Брюссельської конвенції. Ця підстава для заперечення тлумачиться обмежено і застосовується лише у виняткових випадках, коли визнання чи виконання буде неприйнятно суперечити правовому порядку Великої Британії або якщо має місце явне порушення верховенства права або іншого права, яке вважається важливим у правовому порядку ЄС.

Відповідно до режиму ЄС позбавлення права на справедливий судовий розгляд відповідно до статті 6 Європейської конвенції з прав людини може також порушувати публічний порядок Великої Британії у сфері визнання та виконання судових рішень. Хоча вважається, що процедури інших держав – учасниць Конвенції відповідають статті 6, ця презумпція може бути спростована в деяких випадках. Приклади справ, у яких було відмовлено у визнанні та виконанні іноземних судових рішень через порушення публічного порядку Великої Британії, спрямованого на захист права на справедливий судовий розгляд відповідно до статті 6 Європейської конвенції з прав людини, включають випадки, коли:

• виконання українського судового рішення становило грубе порушення принципу остаточності та правової визначеності (Merchant International Co Ltd v Natsionalna Aktsionerna Kompaniya Naftogaz Ukrayiny [2012] EWCA Civ 196; див. також Joint Stock Co Aeroflot-Russian Airlines v Berezovsky [2014] EWCA Civ 20);
• виконання мальтійського рішення явно суперечило би публічному порядку через 26-річну затримку, неповідомлення відповідача про подальше поновлення провадження та неотримання інструкцій призначеними судом представниками (Laserpoint Ltd v Prime Minister of Malta and others [2016] EWHC 1820 (QB).

Гаазька конвенція про угоди про вибір суду 2005 року

Аналогічно відповідно до статті 9 Гаазької конвенції про угоди вибір суду 2005 року у визнанні іноземного судового рішення може бути відмовлено, якщо воно буде очевидно несумісним з публічним порядком Великої Британії, зокрема якщо іноземне провадження несумісне з основоположними принципами процесуальної справедливості Великої Британії.

Статутні режими

Як Закон про здійснення правосуддя 1920 року, так і Закон про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року містять положення, що передбачають відмову в реєстрації іноземного судового рішення за порушення публічного порядку. Відповідно до пункту (f) частини 2 статті 9 Закону про здійснення правосуддя 1920 року в реєстрації іноземного судового рішення може бути відмовлено, якщо судове рішення було винесено на підставі, яка з огляду на публічний порядок або з аналогічних причин не могла бути розглянута англійським судом. Відповідно до пункту (а) частини 1 статті 4 Закону про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року, у реєстрації має бути відмовлено, якщо виконання рішення суперечитиме публічному порядку Великої Британії.

6.3. Суперечливі рішення

6.3.1. Що робитиме суд, якщо іноземне рішення, виконання якого запитується, суперечить іншому остаточному рішенню за участю тих самих сторін (або в країні, де було винесено іноземне рішення, або в країні, в якій запитується виконання, або в третій країні) ?

Відповідно до всіх режимів у виконанні іноземного судового рішення може бути відмовлено, якщо воно суперечить іншому остаточному рішенню, що стосується тих самих сторін або зацікавлених осіб. Існують незначні відмінності у формулюванні цього заперечення в різних режимах.

Режим ЄС

Відповідно до пункту (с) частини 1 статті 45 зміненого Регламенту Брюссель І у визнанні іноземного судового рішення може бути відмовлено, якщо у Великій Британії або інших державах-членах ЄС існують рішення, що суперечать йому. Аналогічні підстави заперечення проти визнання та виконання іноземного судового рішення викладені в частині 3 статті 34 Регламенту Брюссель І, частині 3 статті 34 Конвенції Лугано та статті 27 Брюссельської конвенції.

Гаазька конвенція про угоди про вибір суду 2005 року

Відповідно до статті 9 Гаазької конвенції про угоди про вибір суду 2005 року у визнанні іноземного судового рішення може бути відмовлено, якщо у Великобританії або інших державах – членах ЄС існують суперечливі рішення.

Статутні режими

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року реєстрація іноземного судового рішення може бути скасована, якщо спірне питання раніше було предметом остаточного рішення суду, що має юрисдикцію у даній справі. Хоча частина 2 статті 9 Закону про здійснення правосуддя 1920 року і не містить конкретного формулювання цього заперечення, такий самий результат може бути отриманий внаслідок застосування заперечення, що стосується «публічного порядку або з інших аналогічних причин».

Режим загального права

У загальному праві існування попереднього суперечливого англійського судового рішення між тими самими сторонами або зацікавленими особами є підставою для заперечення проти визнання та виконання іноземного судового рішення з посиланням на публічний порядок.

6.4. Виконання судових рішень проти третіх осіб

6.4.1. Чи буде суд застосовувати принципи представництва або альтер-его для виконання судового рішення проти іншої особи, ніж боржник за судовим рішенням?

Як правило, іноземне судове рішення створює борг між боржником і кредитором, і як таке може бути виконане лише проти особи, проти якої воно винесене. Лише в окремих випадках англійські суди можуть вийти за межі правосуб’єктності боржника за судовим рішенням і стягнути борг з третьої особи на підставі принципів підняття корпоративної завіси, представництва, альтер-его або доктрини групи компаній. У справі Prest v Petrodel Resources Limited [2013] UKSC 34 Верховний Суд підняв корпоративну завісу, коли особа:

• мала наявні юридичні зобов’язання, відповідальність або обмеження;
• і навмисно ухилялася від виконання цього зобов’язання, відповідальності або обмеження;
• або навмисно перешкоджала виконанню цього зобов’язання, відповідальності або обмеження шляхом створення підконтрольної їй компанії.

Цей принцип був застосований у справі Kensington International Ltd v Congo [2005] EWHC 2684 (Comm) в контексті визнання та виконання іноземного судового рішення проти держави. У цій справі суд підняв корпоративну завісу і дозволив виконати рішення, винесене проти Конго, щодо активів державної компанії Конго, видавши наказ про стягнення боргу третьої особи за рахунок арешту платежів, які одержувачі нафти заборгували перед цією компанією. Суд постановив, що компанії з Конго були фіктивними або маріонетковими, не мали юридичної основи та не існували окремо від держави Конго, натомість вони були лише частиною держави і були створені для того, щоб унеможливити задоволення претензій кредиторів до держави.

6.5. Альтернативне вирішення спорів

6.5.1. Що робитиме суд, якщо сторони уклали угоду про застосування альтернативного вирішення спорів, яка підлягає примусовому виконанню, а відповідач стверджує, що ця вимога не була дотримана стороною, яка звертається до суду з позовом про примусове виконання?

Режим загального права

Відповідно до норм загального права у поєднанні з частиною 1 статті 32 Закону про цивільну юрисдикцію та судові рішення 1982 року іноземне судове рішення не буде визнаним та виконаним у Великій Британії, якщо воно було винесене всупереч угоді про врегулювання спору в іншій країні. Виняток становлять випадки, коли боржник за судовим рішенням подав зустрічний позов у провадженні або іншим чином погодився на юрисдикцію цього суду. Частина 1 статті 32 Закону також не застосовується, якщо угода про врегулювання спору в іншому місці була незаконною, нікчемною, такою, що не підлягає виконанню, або такою, що не може бути виконана з причин, що не залежать від кредитора за судовим рішенням. У зв’язку з цим англійський суд не зв’язаний будь-якими попередніми рішеннями іноземного суду.

Якщо англійський суд раніше виніс заборону на подання позову, яка не дозволяє кредитору отримати іноземне рішення всупереч арбітражній угоді, отримання такого рішення буде неповагою до англійського суду і не підлягатиме виконанню через порушення публічного порядку.

Режим ЄС

Режим ЄС не містить положень, еквівалентних частині 1 статті 32 Закону про цивільну юрисдикцію та судові рішення 1982 року, і нічого не говорить про вплив застереження про альтернативне вирішення спорів на можливість виконання судового рішення.

Гаазька конвенція про угоди про вибір суду 2005 року

Правило, що міститься в частині 1 статті 32 Закону про цивільну юрисдикцію та судові рішення 1982 року, не застосовується до рішень, винесених відповідно до Гаазької конвенції про угоди про вибір суду 2005 року.

Важливо, що Конвенція застосовується лише за наявності виключної угоди про вибір суду. Статті 8 та 9 Конвенції обмежують (але не виключають) можливість англійських судів розглядати заяви про те, що іноземне судове рішення було винесене з порушенням арбітражної угоди, і навпаки, на підставі угоди про виключний вибір суду, яка є нікчемною за іноземним правом, якщо сам іноземний суд не встановив цього.

6.6. Юрисдикції зі сприятливим режимом

6.6.1. Чи ставляться до судових рішень одних іноземних юрисдикцій з більшою повагою, ніж до судових рішень інших? Якщо так, то чому?

Формально англійські суди не надають більшої поваги рішенням з одних юрисдикцій, ніж з інших. Водночас режим ЄС, який має чіткі критерії застосування та уніфіковані процедури, полегшує виконання судових рішень, враховуючи його основні політичні цілі, такі як гармонізований підхід до юрисдикції, визнання та виконання судових рішень держав – членів ЄС. Крім того, критерії визнання та виконання, що містяться у статутних режимах Закону про здійснення правосуддя 1920 року та Закону про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року, ґрунтуються на взаємності. Що стосується режиму загального права, то відсутні будь-які емпіричні дослідження, які б демонстрували, що судовим рішенням з інших англомовних країн загального права надається більше авторитету. З іншого боку, можна припустити, що закони і процедури інших англомовних країн загального права є більш зрозумілими, тимчасом як закони і процедури інших країн вимагають більш детального пояснення і, можливо, свідчень експертів або свідків.

6.7. Зміна арбітражних рішень

6.7.1. Чи може суд визнати лише частину рішення, змінити або обмежити розмір відшкодування збитків за рішенням (наприклад, зменшити суму або відмовити у визнанні рішення щодо штрафних санкцій або присудження гонорару адвокату)?

Англійські суди можуть відокремлювати частини судових рішень, які мають каральний, а не компенсаційний характер або суперечать публічному порядку, і виконувати лише ті частини, що залишилися. Частини судових рішень, що стосуються штрафних, каральних або надмірних збитків, штрафів, пені, податків тощо, не підлягають виконанню відповідно до усіх режимів. Існують також конкретні положення про подільність судових рішень. Наприклад, стаття 48 Регламенту Брюссель І прямо передбачає відокремлення частин судового рішення, які не можуть бути виконані. Аналогічно стаття 15 Гаазької конвенції про угоди про вибір суду 2005 року прямо передбачає подільність судового рішення, якщо тільки його частина може бути визнана або виконана.

6.8. Вплив санкцій

6.8.1. Який вплив (якщо такий є) мають іноземні або внутрішні санкції на виконання іноземних судових рішень у вашій юрисдикції? Чи може суд відмовити у виконанні рішення проти або на користь юридичної чи фізичної особи, щодо якої застосовано санкції? Якщо так, то які режими санкцій (наприклад, США, ЄС) визнають суди вашої юрисдикції?

Санкції Великої Британії, США та Європи запроваджуються регулярно, особливо після вторгнення Росії в Україну. Вплив санкцій на виконання іноземних судових рішень є сферою права, що постійно розвивається. У кожному конкретному випадку необхідний детальний аналіз санкційного законодавства, його застосовності, операційних положень та визначення поняття «контроль». Підходячи до питання санкцій у контексті визнання та виконання іноземних судових рішень, необхідно враховувати, чи є підсанкційна фізична або юридична особа кредитором або боржником за судовим рішенням, чи є вона «визначеною» фізичною або юридичною особою, на яку поширюються «блокувальні» санкції, яка країна накладає санкції та який орган надає ліцензії.

У справі PJSC National Bank Trust & Anor v Boris Mints & Ors [2023] EWHC 118 (Comm) Високий суд нещодавно роз’яснив, що санкції не перешкоджають англійському суду виносити рішення за позовом, поданим підсанкційною особою до введення санкцій, і що санкції не вимагають отримання ліцензії від Управління з імплементації фінансових санкцій.

У справі Ministry of Defence and Support for Armed Forces of the Islamic Republic of Iran v International Military Services Ltd [2019] 1 WLR 6409 іранське міністерство намагалося виконати арбітражне рішення, винесене на його користь в Англії. Суд виконав арбітражне рішення в тій частині, в якій воно було винесене до запровадження санкцій, але постановив, що рішення щодо відсотків, нарахованих із моменту запровадження санкцій, не підлягає примусовому виконанню. Санкції були запроваджені ЄС, тому питання про отримання ліцензії від Управління з імплементації фінансових санкцій не виникало.

Застосовуючи це міркування до процесу визнання іноземних судових рішень, можна припустити, що санкції не перешкоджатимуть англійському суду визнати іноземне судове рішення, що є заборгованістю, яка виникла до запровадження санкцій, перед кредитором, на якого накладено санкції. Однак на етапі виконання рішення можуть виникнути перешкоди. В іншому випадку санкції не повинні стати перешкодою для визнання іноземного судового рішення проти боржника, на якого накладено санкції. Однак зрозуміло, що для того, щоб розпочати виконання рішення щодо активів боржника, до якого застосовано санкції, необхідно отримати ліцензію Управління з імплементації фінансових санкцій.

7. Арбітражні рішення та забезпечення апеляцій

7.1. Валюта, відсотки, витрати

7.1.1. Чи конвертує суд при визнанні іноземного рішення суму відшкодування шкоди в національну валюту та чи враховує такі фактори, як відсотки, судові витрати та валютний контроль? Якщо вимоги про стягнення відсотків дозволяються, яким законом регулюється розмір відсоткової ставки?

Як правило, іноземне судове рішення являє собою борг, який боржник за судовим рішенням винен кредитору за судовим рішенням. Якщо іноземне судове рішення виражене в іноземній валюті, то після реєстрації в Англії воно так залишиться вираженим в іноземній валюті. Але якщо після реєстрації рішення в Англії суми, що підлягають сплаті за рішенням в іноземній валюті, не будуть виплачені, то датою конвертації в фунт стерлінгів для цілей виконання рішення в Англії, як правило, буде дата, коли кредитору за рішенням буде надано дозвіл на примусове виконання рішення (Miliangos v George Frank Ltd [1977] QB 489).

Якщо іноземне судове рішення передбачає нарахування відсотків або надає таке право відповідно до іноземного законодавства, то такі відсотки можуть бути стягнуті в Англії як частина боргу після реєстрації судового рішення. У малоймовірному випадку, коли іноземне судове рішення та іноземне право нічого не говорять про відсотки, слід пам’ятати, що стаття 17 Закону про судові рішення 1838 року та Наказ про борги за судовими рішеннями (щодо відсоткової ставки) 1993 року передбачають стандартну відсоткову ставку в розмірі 8%, яка застосовується до англійських судових рішень, потенційно включаючи англійські судові рішення, винесені за іноземними заборгованостями.

Якщо іноземне судове рішення передбачає стягнення іноземних судових витрат, то вони можуть бути стягнуті як частина боргу в Англії після реєстрації судового рішення. Що стосується витрат на реєстрацію судового рішення в Англії, то вони будуть оцінюватися відповідно до звичайних витрат, що застосовуються до англійських судових процедур.

7.2. Апеляція та забезпечення виконання рішення

7.2.1. Чи існує право на апеляційне оскарження рішення про визнання та виконання іноземного судового рішення? Якщо так, то які процедури, якщо такі є, доступні для забезпечення виконання рішення проти відповідача, якщо і коли воно буде підтверджене?

Порядок апеляційного оскарження та необхідність надання забезпечення виконання рішення залежатиме від режиму відповідно до якого здійснюється виконання іноземного судового рішення та застосовних процедур.

Режим загального права

У системі загального права процес визнання іноземного судового рішення веде до відкриття нового провадження, за допомогою якого іноземний борг конвертується в англійське судове рішення. Отримане англійське рішення може бути оскаржене будь-якою зі сторін за звичайними правилами англійської судової процедури. Як правило, відповідно до частини 52 Цивільного процесуального кодексу подання апеляції не є вільним і вимагає отримання дозволу Високого суду або Апеляційного суду. Апеляційний суд може зобов’язати сторону, яка подала апеляцію (або сторону, що подала зустрічну апеляцію), надати забезпечення як попередню умову для подання апеляції відповідно до правил, викладених у частині 25 Цивільного процесуального кодексу. Відповідні випадки включають ситуації, коли:

• сторона, що подала апеляцію є нерезидентом;
• є підстави вважати, що компанія, яка подала апеляцію, не зможе оплатити витрати відповідача, якщо таке рішення буде ухвалено;
• сторона, що подала апеляцію, не вказала свою адресу в позовній заяві, вказала неправильну адресу або змінила її з метою ухилення від наслідків судового розгляду;
• сторона, що подала апеляцію вчинила дії, спрямовані на розтрату своїх активів, тощо.

Статутні режими

Відповідно до Закону про здійснення правосуддя 1920 року та Закону про взаємне виконання іноземних судових рішень 1933 року заява про реєстрацію іноземного судового рішення може бути подана без повідомлення боржника відповідно до частини 74 Цивільного процесуального кодексу. Після цього боржник може подати заяву про скасування ухвали про реєстрацію іноземного судового рішення протягом строку, визначеного в ухвалі. Тоді будь-яка сторона може звернутися за дозволом на оскарження наказу про скасування реєстрації (або нескасування) відповідно до звичайних правил англійської процедури, викладених у частині 52 Цивільного процесуального кодексу.

Гаазька конвенція про угоди про вибір суду 2005 року

Конвенція про угоди про вибір суду 2005 року, положення якої інкорпоровані у Законі про цивільну юрисдикцію та судові рішення 1982 року, дозволяє подавати заяву на реєстрацію судового рішення без повідомлення боржника за судовим рішенням. Після цього боржник може подати заяву про скасування наказу про реєстрацію.

Європейський режим

Змінений Регламент Брюссель І передбачає майже автоматичне визнання іноземних судових рішень після надання документів, перелічених у статті 42, відповідно до частини 74 Цивільного процесуального кодексу. Боржник за судовим рішенням зобов’язаний подати заяву про відмову від виконання відповідно до статей 45–47. Стаття 49, системно розтлумачена з частинами 74 і 52 Цивільного процесуального кодексу, передбачає, що прийняте рішення може бути оскаржене будь-якою стороною.

8. Виконання рішення та потенційні нюанси

8.1. Процес виконання рішення

8.1.1. Після визнання іноземного судового рішення яким є процес його виконання у вашій юрисдикції?

Після визнання іноземного судового рішення в Англії воно може бути виконане так само, як і англійське судове рішення. Визнання надає кредитору доступ до всього спектра механізмів примусового розкриття інформації, накладення арешту та стягнення, доступних в англійській правовій системі. Ці механізми включають: накази про розкриття інформації, які зобов’язують боржника за судовим рішенням або його банки розкрити інформацію про фінансову активність боржника за судовим рішенням; накази про «заборону розголошення», які забороняють банкам розголошувати інформацію про заходи примусового виконання судового рішення боржнику за судовим рішенням; накази про заморожування коштів у всьому світі; накази про стягнення коштів з банківських рахунків, нерухомого та рухомого майна; накази про стягнення боргу з третіх осіб, які вимагають від третіх осіб сплатити кредитору за судовим рішенням суми, які вони заборгували боржнику за судовим рішенням. Ці механізми примусового виконання не обмежуються територією Великобританії. Після визнання судового рішення кредитор за ним може звернутися до англійських судів з проханням видати екстериторіальні накази про розкриття інформації та накладення арешту, а також накази про заморожування активів по всьому світу. Відомими прикладами застосування англійських заходів примусового виконання є справи JSC BTA Bank v Ablyazov та JSC Mezhdunarodniy Promyshlenniy Bank and State Corporation “Deposit Insurance Agency” v Pugachev, в яких використовувалися накази про екстериторіальне розкриття інформації (у поєднанні з наказами про неповагу до суду та наказами про «заборону розголошення»), накази про обшук, накази про заморожування активів по всьому світу, накази про накладення арешту на активи та накази про продаж активів.

8.2. Нюанси

8.2.1. Якими є основні нюанси під час звернення за визнанням або виконанням іноземного судового рішення у вашій юрисдикції?

Іноземні заявники, які прагнуть визнати та виконати іноземні судові рішення в Англії, повинні забезпечити дотримання належної правової процедури або природного правосуддя в іноземному провадженні, що в основному вимагає належного повідомлення відповідача та надання йому можливості бути заслуханим. Слід з обережністю ставитися до прискорення або скорочення термінів в іноземному провадженні. Іноземним заявникам слід зібрати докази дотримання належної правової процедури або природного правосуддя для використання в англійських процедурах визнання та виконання рішень, що буде особливо корисно у випадку невиконання судових рішень.

Іноземним заявникам також слід пам’ятати, що в Англії можуть бути виконані лише компенсаційні, але не каральні частини іноземних судових рішень. Відповідно, їм варто намагатися отримати іноземне рішення, яке присуджує лише компенсаційні збитки, або уникати двозначності між частинами рішення, які присуджують компенсаційні та некомпенсаційні збитки, щоб забезпечити можливість подільності та виконуваності компенсаційної частини рішення в Англії.

9. Останні зміни та тенденції

9.1. Актуальні теми

9.1.1. Чи існують у вашій юрисдикції нові тенденції або актуальні теми у сфері виконання іноземних судових рішень?

Юрисдикція Великої Британії опинилася в центрі уваги після проведення порівняльних досліджень щодо визнання та виконання іноземних судових рішень проти іноземних держав. Особливості правової системи Великої Британії дають змогу обійти імунітет держави від юрисдикції англійських судів, зокрема, відповідно до деліктного винятку, навіть якщо дії чи бездіяльність мали місце за межами Великої Британії. Так, Закон Великобританії про державний імунітет (SIA) 1978 року, як і аналогічні закони в інших країнах, втілює загальний принцип, згідно з яким іноземні держави мають імунітет від юрисдикції англійських судів, за винятком випадків, коли застосовується один із перелічених винятків. У Великій Британії, на відміну від інших країн, також існує процесуальний акт – Закон про цивільну юрисдикцію та судові рішення (CJJA) 1982 року, який містить вказівки щодо застосування Закону про державний імунітет (SIA) 1978 року та його винятків із державного імунітету в контексті визнання та виконання іноземних судових рішень. Частина 1 статті 31 Закону про цивільну юрисдикцію та судові рішення (CJJA) 1982 року передбачає, що іноземне судове рішення, винесене проти іноземної держави, визнається та виконується у Великій Британії тоді і тільки тоді, коли воно відповідає вимогам визнання та виконання, якби воно не було винесене проти держави, та іноземний суд мав би юрисдикцію, якби застосував винятки з державного імунітету, що відповідають тим, які містяться в статтях 2 до 11 Закону про державний імунітет (SIA) 1978 року. Таким чином, частина 1 статті 31 дає змогу англійському суду поставити себе на місце іноземного суду, який ухвалив рішення, і припустити, що факти мали місце на його території (справа NML v Argentina [2011]).

UKSC 31 підтверджує застосування винятку mutatis mutandis з імунітету держави відповідно до частини 1 статті 31 та пояснює, що воно не створює додаткову перешкоду для імунітету держави, а скоріше дає змогу скоротити шлях до нього. Таке застосування винятків з імунітету mutatis mutandis, і особливо деліктного винятку, є унікальним. Порівняно з іншими країнами, відсутність територіальної прив’язки до суду приводить до того, що винятки з імунітету, зокрема деліктний виняток, не можуть бути застосовані, а отже, іноземне судове рішення проти іноземної держави не може бути визнане та виконане в цій державі.

У справі Heiser v Iran [2019] EWHC 2074 (QB) також роз’яснюється, що для того, щоб іноземне судове рішення могло бути виконане у Великій Британії, має бути відповідність (або еквівалентність) між винятками з імунітету, застосованими іноземним судом, і тими, що існують відповідно до Закону про державний імунітет (SIA) 1978 року. У цій справі англійський суд дійшов висновку, що імунітет держави не є перешкодою для виконання рішення суду США у Великій Британії, оскільки воно ґрунтувалося на деліктному винятку, відображеному як в Законі США про імунітет іноземних держав (FSIA) 1976 року, так і в Законі про державний імунітет (SIA) 1978 року (застосовному до справи про теракт у Нью-Йорку), та що імунітет держави є перешкодою для виконання рішення суду США у Великій Британії, оскільки воно ґрунтувалося на винятку, пов’язаному з тероризмом, який був унікальним для Закону США про імунітет іноземних держав (FSIA) 1976 року, але не існував у Законі Великій Британії про державний імунітет (SIA) 1978 року (застосовному до терористичних атак на Близькому Сході). Зрештою рішення суду США було неможливо виконати через труднощі зі встановленням присутності Ірану на території США, через посольство за відсутності дипломатичних відносин між країнами або іншим чином з огляду на процесуальні та доказові особливості цієї справи.

У нинішньому геополітичному контексті можна зробити висновок, що Велика Британія може бути перспективною юрисдикцією для визнання та виконання іноземних судових рішень проти іноземних суверенних держав відповідно до одночасного застосування Закону про державний імунітет (SIA) 1978 року та Закону про цивільну юрисдикцію та судові рішення (CJJA) 1982 року.