Суверенний імунітет: визнання і виконання рішень іноземних судів та міжнародних арбітражних трибуналів проти суверенних активів у Франції

Марія Костицька, партнер Winston & Strawn LLP

 

* Переклад з англійської.
Оригінальна версія статті опублікована виданням Lexology:
Compare – Getting The Deal Through – Lexology

1. Загальні відомості

1.1. Поняття суверенного імунітету

1.1.1. Який загальний підхід до поняття суверенного (або державного) імунітету у вашій юрисдикції (наприклад, обмежений або абсолютний імунітет)?

Французьке законодавство розрізняє імунітет держави від юрисдикції та імунітет державної власності від примусового стягнення.

Що стосується імунітету від юрисдикції, то сучасне французьке законодавство закріплює доктрину обмеженого імунітету.

Що стосується імунітету державної власності від примусового стягнення, то після прийняття 10 грудня 2016 року закону Sapin II (Sapin II), який вносить зміни до статей L 111-1-1 — L-111-1-3 Французького цивільного виконавчого кодексу (ЦВК), примусове виконання значно ускладнилося.

1.2. Правова основа

1.2.1. Яка правова основа доктрини суверенного імунітету у вашій юрисдикції (наприклад, міжнародне звичаєве право або прецедентне право; надайте детальну інформацію про будь-який окремий закон або законодавчі положення)?

Французьке право про суверенний імунітет від юрисдикції сформувалося під впливом судової практики Касаційного суду. Французька судова практика зазнала змін після історичної справи Gouvernement espagnol c/ Lambeze and Pujol, в якій Касаційний суд застосував доктрину абсолютного імунітету. Суд зазначив, що держава не може бути підпорядкована юрисдикції іншої держави щодо зобов’язань, які вона взяла на себе за договором (Кас. суд, палата цив. суду, 22 січня 1849 року) та скасував арешт іспанських державних активів в контексті комерційного спору. Одним із перших прикладів застосування доктрини обмежувального імунітету є справа USSR c/ Association France Export, в якій Касаційний суд постановив, що СРСР не користувався імунітетом, і зазначив, що принцип державного суверенітету жодним чином не стосується комерційних актів радянського торговельного представництва у Франції (Кас. суд, відділ з розгляду заяв, 19 лютого 1929 року).

Французьке законодавство про імунітет державної власності від примусового стягнення було кодифіковано законом Sapin II шляхом внесення змін до ЦВК. Закон Sapin II робить державну власність «такою, що не підлягає арешту», за винятком одного з дуже вузьких винятків. Запобіжні та виконавчі заходи можуть бути вжиті щодо державного майна лише за попереднім судовим рішенням у формі наказу.

1.3. Багатосторонні договори

1.3.1. Чи є ваша юрисдикція стороною будь-яких багатосторонніх договорів про суверенний імунітет (наприклад, Європейської конвенції про імунітет держав 1972 року, Конвенції Організації Об’єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності 2004 року)? Чи робила ваша юрисдикція застереження або заяви щодо цих договорів?

Франція не підписала Європейську конвенцію про імунітет держав, підписану в Базелі 16 травня 1972 року (Базельська конвенція), яка була першою спробою кодифікації доктрини обмежувального імунітету в Європі. Базельська конвенція є чинною для восьми країн: Австрії, Бельгії, Кіпру, Німеччини, Люксембургу, Нідерландів, Швейцарії та Великої Британії.

Франція є стороною Конвенції Організації Об’єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності, прийнятої 2 грудня 2004 року (Конвенція ООН), яка є сучасним втіленням доктрини обмежувального імунітету. Конвенцію ООН підписали 29 країн і ратифікували 23 країни. Франція підписала Конвенцію ООН 17 січня 2007 року та затвердила її 12 серпня 2011 року без будь-яких застережень чи заяв. Конвенція ООН ще не набула чинності, відповідно до статті 30 для набуття нею чинності необхідно 30 ратифікацій. Попри те що Конвенція ООН ще не набула чинності, як у Франції, так і в інших країнах, вона вважається відображенням звичаєвого міжнародного права щодо суверенних імунітетів держав та їхньої власності. Касаційний суд визнав, що Конвенція ООН відображає звичаєве міжнародне право щодо суверенних імунітетів (NML Capital c/ Air France, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 28 березня 2013 року, № 11-13.323; Кас. суд, соц. палата, 1 липня 2020 року, № 18-24.643; NML Capital c/ Argentina, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 28 березня 2013 року, № 11-10.450).

2. Юрисдикційний імунітет

2.1. Внутрішньодержавне право

2.1.1. Опишіть право вашої юрисдикції, що регулює межі юрисдикційного імунітету (тобто чи поширюється юрисдикційний імунітет на саму державу, чи на її різні політичні підрозділи, органи, установи та інституції під час розгляду справ у суді, а також на типи угод або проваджень, на які поширюватиметься такий імунітет).

Практика Касаційного суду вказує на те, що юрисдикційний імунітет залежить від характеру та мети діяльності, а не від ознак держави чи органу. Таким чином, держави та їх органи можуть скористатися юрисдикційним імунітетом, якщо оскаржувана діяльність була здійснена при виконанні державних повноважень (un acte de puissance publique) або в інтересах суспільної корисності (dans l’intérêt d’un service public) (Levant Express, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 25 лютого 1969 року, № 67-10.243; див. також Mme Soliman c/ École saoudienne de Paris, Кас. суд, змішана палата, 20 червня 2003 року, №№ 00-45.629 та 00-45.630). Комерційні контракти за своєю природою або метою не можуть виконуватися в рамках здійснення державного суверенітету (Business Network c/ Libya, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 12 січня 2022 року, № 20-20.516). З іншого боку, юридичні особи приватного права можуть мати право на юрисдикційний імунітет, коли вони діють від імені держави, виконуючи суверенні функції (American Bureau of Shipping et al. c/ State Judicial Agent, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 17 квітня 2019 року, № 17-18.286). Загалом, імунітет держави поширюється лише на акти суверенної влади (acta jure imperii), на відміну від приватних або комерційних актів (acta jure gestionis). Таким чином, зі сфери застосування юрисдикційного імунітету виключаються суто управлінські акти (Mme X c/ Germany, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 19 листопада 2008 року, № 07-10.570).

Ці принципи проявляються у трудових спорах. Наприклад, Касаційний суд вирішив, що відсутність декларування працівника у французькій службі соціального забезпечення представником (alter ego) Саудівської Аравії є актом адміністративного управління, а отже, на нього не поширюється імунітет від юрисдикції (Mme Soliman c/ École saoudienne de Paris, Кас. суд, змішана палата, 20 червня 2003 року, №№ 00-45.629 та 00-45.630). Касаційний суд дійшов аналогічного висновку, що звільнення журналіста пресагентством, яке було засноване в Кувейті, не підпадає під юрисдикційний імунітет (M.X c/ Kuwait News Agency, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 12 червня 1990 року, № 86-40.242).

Згідно з наявною судовою практикою злочинні діяння, навіть особливої тяжкості, не позбавляють державу або її суб’єктів юрисдикційного імунітету (Кас. суд, палата крим. суду, 13 січня 2021 року, № 20-80.511). Яскравою ілюстрацією цього принципу є справа, пов’язана з діями Німеччини (Третього Рейху) під час Другої світової війни. Апеляційний суд Парижа підтвердив, що не можна ігнорувати юрисдикційний імунітет Федеративної Республіки Німеччини стосовно міжнародних гуманітарних позовів за примусову працю, якою користувався Німецький Рейх (Апел. суд Парижа, 1-а палата, 14 січня 2020 року, № 18/09195).

2.2. Відмова держави від імунітету або згода

2.2.1. Як держава чи її різні політичні підрозділи, органи, установи та інституції можуть відмовитися від імунітету або дати згоду на здійснення юрисдикції (наприклад, через арбітражні угоди)?

Держава (включаючи підрозділи, органи, установи та інституції, що входять до визначення держави) може відмовитися від юрисдикційного імунітету, і, як сформулював Касаційний суд у 2011 році, така відмова має бути «визначеною, прямою та недвозначною» для того, щоб бути дійсною (GIE La RéUnion européenne c/ Jamahiriya Arabe Libyenne, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 9 березня 2011 року, № 09-14.743).

Відповідно до статті 7 Конвенції ООН така відмова може міститися в міжнародній угоді або письмовому договорі. Наприклад, підписавши договір оренди, який містив застереження про вибір суду, британський уряд відмовився від юрисдикційного імунітету від розгляду справи про розірвання такого договору оренди (Kroetly c/ Gouvernement de Sa Majesté britannique, Апел. суд Колмару, 7 травня 1958 року). Ця відмова також може міститися в арбітражному застереженні і поширюватиметься на арбітражний розгляд та пов’язані з ним судові розгляди. Наприклад, підписавши арбітражну угоду, Ізраїль відмовився від свого юрисдикційного імунітету в судових розглядах перед суддею за місцем арбітражу (juge d’appui), який допомагав у формуванні складу арбітражного трибуналу (NIOC c/ Israël, Апел. суд Парижа, 29 березня 2001 року, підтверджено в касації, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 1 лютого 2005 року, №№ 01-13.742 та 02-15.237). Аналогічно, підписавши арбітражну угоду, держава відмовилася від імунітету не тільки в арбітражному провадженні, а й у подальших процедурах із виконання (exequatur) для підтвердження отриманих арбітражних рішень у Франції (SEEE c/ Yugoslavia, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 18 листопада 1986 року, №№ 85-10.912 та 85-12.112; див. також Soabi c/ Senegal, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 11 червня 1991 року, № 90-11.282). Однак чітко встановлено, що відмова держави від імунітету від юрисдикції не означає відмови від імунітету від звернення стягнення на державне майно (France Telecom c/ Congo, Апел. суд Парижа, 16 січня 2014 року, № 12/22406).

Згідно зі статтями 8 і 9 Конвенції ООН така відмова може відбутися через вчинення процесуальних дій, в яких держава:

• порушує провадження;
• бере участь у розгляді справи по суті, не посилаючись на імунітет;
• або подає зустрічний позов.

Наприклад, Екваторіальна Гвінея відмовилася від імунітету, порушивши справу у французьких судах (État équatoguinéen c/ SA Gideppe, Апел. суд Парижа, 2 квітня 2003 року, № 2003-212324). В іншій справі (хоча і в кримінальному контексті) італійська компанія SpA Rina, діючи як контролювальний орган, призначений Мальтійською морською адміністрацією, відмовилася від імунітету (на який вона могла б посилатися в іншому випадку), взявши активну участь у розслідуванні (що було розцінено як несумісне з потенційним наміром скористатися імунітетом) (Кас. Кримінальний суд, 25 вересня 2012 року, № 10-82.938).

2.2.2. У яких видах угод або проваджень застосовуються винятки із суверенного імунітету, відповідно до яких держави не користуються імунітетом від юрисдикції та позовів (навіть без згоди або відмови держави) (наприклад, комерційні угоди, участь в іноземних компаніях, володіння нерухомим майном)? Як законодавство вашої юрисдикції оцінює, чи підпадає угода або провадження під одну з цих категорій?

У визначній справі Levant Express Касаційний суд підтвердив принцип, згідно з яким держава має право на імунітет, коли вона вчиняє:

• акт публічної влади (acte de puissance publique);
• або акт в інтересах суспільної корисності (dans l’intérêt d’un service public)

(Levant Express, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 25 лютого 1969 року, № 67-10.243). У своєму основоположному рішенні 1969 року Касаційний суд встановив критерій для розмежування: для того, щоб мати імунітет, акт мав бути вчинений або органом державної влади, або в інтересах суспільної корисності. У подальшій судовій практиці одне й те саме діяння іноді підпадає під обидві категорії, або ж розмежування між двома категоріями не є очевидним з аргументації суду.

Прикладами актів публічної влади, на які поширюється імунітет, є:

• перевезення зброї приватним суб’єктом на замовлення іноземної держави (Лівії) (General National Maritime Transport Co. c/ Marseille Fret, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 4 лютого 1986 року);
• націоналізація активів з подальшим присвоєнням націоналізованих активів третій особі (Sté internationale de plantations d’hévéas c/ Sté Lao Import Export et al., Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 20 жовтня 1987 року, № 85-18.608).

Прикладами актів, що здійснюються в інтересах суспільної корисності, на які поширюється імунітет, є:

• стягнення зборів за проліт над державною територією державною авіакомпанією (République Socialiste de Yougoslavie c/ SEEE, BFCE, BNP, Société Générale, Crédit Lyonnais, Air France et al., Суд 1-ї інстанції Парижа, 3 липня 1985 року, Журнал міжнародного права (JDI) 1985);
• постачання та встановлення катодного захисту для газопроводів приватним підприємством (Sté Nationale Algérienne du Gaz c/ Sté Pipeline Service et al., Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 2 травня 1990 року, № 88-14.363).

У центрі уваги статті 10 Конвенції ООН — питання про те, чи брала держава участь у «комерційній угоді», внаслідок якої держава не користується імунітетом. Стаття 2, своєю чергою, визначає «комерційну угоду», посилаючись насамперед на характер договору або угоди, а також беручи до уваги «її мету», якщо «мета» погоджена сторонами договору або якщо практика держави суду вважає «мету» релевантною. Це багатосторонній компроміс, в якому французька точка зору полягає у врахуванні «мети» на додаток до «характеру» угоди. Дійсно, підготовчі матеріали Конвенції ООН підтверджують, що хоча спочатку «критерій мети» викликав заперечення, але згодом було визнано, що «природу діяння нелегко відокремити від мети діяння», і тому «критерій мети» був врешті-решт включений до тексту (Доповідь Комісії Генеральній асамблеї про роботу її п’ятдесят першої сесії, Щорічник Комісії міжнародного права 1999, A/CN.4/SER.A/1999/Add.l (Ч. 2), стор. 158–162)).

Відповідно до статті 10 Конвенції ООН деякі французькі судові рішення також розглядають питання про те, чи є діяльність, про яку йдеться, комерційною (acte de gestion) і, відповідно, чи поширюється на неї імунітет. Коментатори зазначають, що французька судова практика напрацювала критерії для визначення того, чи є діяльність «комерційною», а отже, такою, на яку поширюється імунітет:

• комерційний або приватний характер і мета договору;
• приватний характер правовідносин;
• відсутність положень, що виходять за межі норм загального права (clauses exorbitantes du droit commun) (цей термін стосується застережень, які можна знайти в «адміністративних контрактах», за якими суб’єкт господарювання зобов’язаний виконувати акти органів державної влади);
• наявність арбітражного застереження (Катрін Кеседжян, Immunités, Répertoire de Droit International, Dalloz, 2017, п. 88).
• Відповідно до таких критеріїв наступні дії були визнані комерційними, а отже, такими, на які не поширюється імунітет:
• ремонтні роботи на об’єктах державної власності (Mme X c/ Germany, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 19 листопада 2008 року, № 07-10.570);
• оренда нерухомості державою (Sté Euroéquipement c/ Centre européen de la Caisse de stabilisation et de soutien des productions agricoles de la Côte-d’Ivoire et la Sté de conseil et de gestion, Суд 1-ї інстанції Парижа, 7 лютого 1991 року);
• іпотечний договір, укладений з державним банком (Passelaigues c/ Banque hypothécaire de Norvège, Цивільний трибунал Сени, 16 червня 1955 року);
• договір оренди, укладений між державою та готелем (État espagnol c/ SA Hôtel George-V, Суд 1-ї інстанції Парижа, 14 травня 1970 року).

2.2.3. У разі застосування одного з винятків із суверенного імунітету, викладених вище, чи існує якийсь пов’язаний з ним принцип, який може перешкодити суду мати юрисдикцію над державою (наприклад, принцип непідсудності та доктрина актів держави)?

Коротко кажучи, у Франції, якщо держава не має права на суверенний імунітет щодо оспорюваної діяльності, не існує жодного іншого принципу, який би перешкоджав суду здійснювати юрисдикцію або іншим чином розглядати справу проти держави. Доктрина актів держави або принцип непідсудності у Франції не існують у такій формі, як у країнах загального права (зокрема, у Великій Британії та США). Утім, для належного порівняння з юрисдикціями загального права необхідні додаткові пояснення.

По-перше, у Великій Британії та США суверенний імунітет є питанням юрисдикції (тобто, якщо держава має право на імунітет, суд не має юрисдикції, і навпаки). Для порівняння, у Франції суверенний імунітет є питанням допустимості (fin de non-recevoir) у значенні статті 122 Цивільного процесуального кодексу Франції (ЦПК) (Picasso de Oyague, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 15 квітня 1986 року, № 84-13.422). Як зазначив Касаційний суд, імунітет від юрисдикції є підставою для недопустимості, а не підставою для відсутності юрисдикції, оскільки заборона, накладена на суддю розглядати справу, є не питанням юрисдикції судді, а питанням юрисдикційних повноважень (Picasso de Oyague, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 15 квітня 1986 року, № 84-13.422).

По-друге, можна говорити про те, що французькі суди застосовують елементи доктрини акту держави під час аналізу питання суверенного імунітету. Коли французькі суди аналізують юрисдикційний імунітет — або шляхом застосування двох критеріїв Levant Express (тобто, чи був акт органу публічної влади, чи здійснювався він в інтересах суспільної корисності), або шляхом застосування принципів acta jure gestionis проти acta jure imperii, — вони вдаються до аналізу, що нагадує застосування доктрини акту держави. Зрештою, французькі суди аналізують, чи були оспорювані дії — за своїм характером або метою — вчинені в рамках здійснення державного суверенітету (Mme Soliman c/ École saoudienne de Paris, Кас. суд, змішана палата, 20 червня 2003 року, №№ 00-45.629, 00-45.630). Відповідно, можна стверджувати, що прийняті рішення враховують як суверенний імунітет, так і доктрину державного акту, як її розуміють у країнах загального права.

Показовим прикладом того, як ці принципи діють на практиці, є нещодавній випадок, пов’язаний з поводженням з ув’язненими у в’язниці Гуантанамо. Касаційний суд вирішив, хоч і в кримінальному контексті, що заявлені акти насильства, в яких звинувачувалися військовослужбовці збройних сил США і державні службовці, були здійснені в рамках реалізації суверенітету держави (Кас. крим. суд, 13 січня 2021 року, № 20-80.511). Відповідно, міжнародне звичаєве право, як його застосовують французькі суди, унеможливлювало притягнення до відповідальності державних агентів США за дії, що підпадають під цю категорію.

2.3. Провадження проти державного підприємства

2.3.1. Якою мірою провадження проти державного підприємства або подібного суб’єкта впливає на імунітет, яким користується держава? Чи існують прецеденти зняття корпоративної завіси (piercing the corporate veil) для того, щоб залучити саму державу до цих проваджень?

Перше питання полягає в тому, чи може державне підприємство або подібний суб’єкт мати право на юрисдикційний імунітет. Відповідь на це питання залежить від того: чи підпадає державне підприємство під визначення «держави» та діяльності, якою займається державне підприємство.

Стаття 2(1)(b) Конвенції ООН, яка є відображенням міжнародного звичаєвого права, що застосовується французькими судами, визначає поняття «держава» як таке, що включає в себе «державу та її різні органи влади», «суб’єкти федеративної держави або політичні підрозділи держави», «установи або органи держави або інші суб’єкти» та «представників держави, які діють у цій якості». Але відповідності визначенню «держави» недостатньо для того, щоб користуватися юрисдикційним імунітетом.

Як зазначалося вище, державне підприємство користуватиметься юрисдикційним імунітетом, якщо спірна поведінка становитиме:

• акт публічної влади (acte de puissance publique);
• або акт в інтересах суспільної корисності (dans l’intérêt d’un service public)

(Levant Express, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 25 лютого 1969 року, № 67-10.243). Згідно з іншим формулюванням державне підприємство матиме право на імунітет щодо acta jure imperii, на відміну від acta jure gestionis (American Bureau of Shipping et al. c/ State Judicial Agent, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 17 квітня 2019 року, № 17-18.286).

Друге питання полягає в тому, чи може позивач і за яких обставин виконати рішення, винесене проти держави (боржника за судовим рішенням), за рахунок активів державного підприємства (третьої сторони у спорі) (або навпаки, виконати рішення, винесене проти державного підприємства, за рахунок активів самої держави). Відповідь на це питання залежить від кваліфікації державного підприємства як «еманації держави» (alter ego) (Benvenutti et Bonfant c/ Banque commerciale congolaise, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 21 липня 1987 року, № 85-14.843). Якщо державне підприємство є «еманацією» (alter ego) держави, то можна виконати судове рішення, винесене проти держави, використовуючи активи державного підприємства.

Касаційний суд застосував два кумулятивні критерії для визначення того, чи можна вважати державне підприємство з окремою правосуб’єктністю еманацією держави, що дозволяє кредиторам держави за судовим рішенням виконати рішення суду за рахунок активів державного підприємства:

• повна функціональна залежність державного підприємства від держави, що означає, що держава здійснює контроль над управлінням державним підприємством;
• змішування активів, що означає, що державне підприємство не володіє активами, які б дійсно були відокремлені від активів держави

(Société nationale des pétroles du Congo c/ Walker International, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 6 лютого 2007 року, № 04-13.108; Société national des hydrocarbures du Cameroun c/ Winslow, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 14 листопада 2007 року, № 04-15.388; див. також Société Central Bank of Irak c/ Société Hochtieff Aktiengesellschaft et autres, Апел. суд Парижа, 1 вересня 2005 року, № 04/14837).

В одній справі, що розглядалася до прийняття закону Sapin II, Société Nationale des pétroles du Congo с/ Walker International, Касаційний суд дозволив виконання арбітражного рішення, винесеного проти Республіки Конго, шляхом накладення арешту на активи, що належали конголезькій державній нафтовій компанії (Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 6 лютого 2007 року, № 04-13.108). Кредитор за судовим рішенням отримав право на виконання (exequatur) судового рішення Великобританії у Франції, а потім наклав арешт на французькі банківські рахунки Société Nationale des Pétroles du Congo (SNPC). Банківські рахунки SNPC були арештовані, незважаючи на те, що вона була наділена окремою правосуб’єктністю. Надаючи дозвіл на накладення арешту, суд зазначив, що SNPC повністю фінансується за рахунок державних субсидій, працює без власної бухгалтерської системи та надає публічні послуги. Крім того, суд постановив, що цей суб’єкт господарювання перебував під контролем держави, оскільки його діяльність контролювало міністерство, а всі доходи, отримані ним, виплачувалися державі протягом восьми днів з моменту їх отримання.

В іншій справі, що передувала прийняттю закону Sapin II, Société Nationale des hydrocarbures du Cameroun c/ Winslow, Касаційний суд дозволив виконання рішення, винесеного у Великобританії проти Республіки Камерун, із використанням активів камерунської державної нафтової компанії (Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 14 листопада 2007 року, № 04-15.388). Як і в першому випадку, кредитори за рішенням суду домоглися виконання (exequatur) рішення суду Великобританії у Франції, а потім наклали арешт на французькі банківські рахунки Société Nationale des Hydocarbures (SNH). Знову ж таки, арешт банківських рахунків SNH був дозволений, незважаючи на те, що він був наділений окремою правосуб’єктністю. Надаючи дозвіл на накладення арешту, суд зазначив, що SNH підпорядковується генеральному секретаріату президента і що його рада директорів складається з представників президента, прем’єр-міністра та кількох інших міністерств. Крім того, суд покладався на той факт, що за послуги, надані SNH державі, не виплачувалася винагорода, а також на те, що SNH не було фінансово автономним, тобто не мало власного бюджету.

Хоча закон Sapin II змінив процесуальні рамки виконання рішень про стягнення державного майна, він не вплинув на матеріальне право щодо кваліфікації державного підприємства як «еманації держави». Той самий аналіз був застосований у справах, що розглядалися після прийняття закону Sapin II (Rasheed Bank c/ Citibank, Апел. суд Парижа, 19 May 2022, № 21/109197; SNPC c/ Commisimpex, Апел. суд Версалю, 14 січня 2021 року, № 19/06572; Veteran Petroleum c/ Roscosmos, Апел. суд Парижа, 27 червня 2017 року, № 16/08522; Hulley Enterprises c/ Roscosmos, Апел. суд Парижа, 27 червня 2017 року, № 16/01314; SNH c/ Winslow, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 14 листопада 2007 року, № 04-15.388; SNPC c/ Connecticut Bank, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 6 лютого 2007 року, №№ 04-13.108, 04-16.889).

Рішення про те, що державне підприємство є «еманацією держави», означає, що активи державного підприємства є державними активами. Принцип «послуга за послугу» (quid pro quo) добре підсумував Ж-Б. Донньє: еманація «несе відповідальність за борги держави в обмін на державний імунітет» (Ж-Б. Доньє, Immunités d’exécution — Droit International, JCL Voies d’Exécution, п. 36, LexisNexis 2017). Отже, щоб мати можливість звернути стягнення на такі активи, кредитор за судовим рішенням також повинен довести, що активи відповідають вимогам закону Sapin II (включаючи, але не обмежуючись використанням активів у комерційній діяльності), як зазначено нижче.

2.4. Правоздатність

2.4.1. Що повинен довести позивач, щоб мати право на подання позову проти держави у вашій юрисдикції?

Відповідно до французького законодавства право позивача на подання позову не залежить від того, чи є відповідач державним або приватним суб’єктом. Згідно зі статтею 31 ЦПК позивач має процесуальну правоздатність, якщо він «має правомірну зацікавленість в задоволенні або відхиленні позову».

2.5. Зв’язок суду з місцевим судом

2.5.1. Якого зв’язку з вашою юрисдикцією вимагає суд за місцем розгляду справи для здійснення юрисдикції над державою, якщо майно або діяння, що є предметом позову, є за межами території вашої юрисдикції?

Необхідність доведення територіального зв’язку з французьким судом залежить, з одного боку, від застосовності режиму ЄС, режиму Нью-Йоркської конвенції або загального режиму, а з іншого боку, від типу провадження (тобто, позову, поданого до французьких судів, виконання (exequatur) іноземного судового рішення або виконання іноземного арбітражного рішення).

Режим ЄС

Регламент ЄС № 1214/2012 від 12 грудня 2012 року про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у цивільних та комерційних справах (Брюссельський регламент у новій редакції) застосовується між державами – членами ЄС у цивільних та комерційних справах, за винятком податкових, митних та адміністративних справ, «відповідальності держави за дії та бездіяльність при здійсненні державної влади (acta iure imperii)» або справ, виключених зі статті 1(2). Він не застосовується в арбітражних справах, як це передбачено в статті 1(2)(d).

Якщо застосовується Брюссельський регламент у новій редакції, то для того, щоби французькі суди визнали юрисдикцію над спором — незалежно від того, за участю держави чи ні, — необхідно виконати одну з умов, викладених у главі II. Щоб французькі суди могли встановити свою юрисдикцію у справах про виконання (exequatur) судового рішення, винесеного в іншій державі – члені ЄС, не потрібно демонструвати особливий територіальний зв’язок із французьким судом, як це передбачено главою III.

Режим Нью-Йоркської конвенції

Франція є учасницею Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йоркська конвенція). Якщо іноземне арбітражне рішення винесено в іншій державі-учасниці Нью-Йоркської конвенції і до нього застосовується Нью-Йоркська конвенція, то для отримання визнання іноземного арбітражного рішення у Франції не потрібно демонструвати територіальний зв’язок з французьким судом.

Загальний режим

Якщо режим ЄС або режим Нью-Йоркської конвенції не застосовуються, то діє загальний режим ЦПК. Відповідно до статей 42-48 ЦПК французька територіальна юрисдикція над спором існує, зокрема:

• якщо відповідач має місце перебування, місце проживання або розташування у Франції (що не має значення для самої іноземної держави, але може мати значення для французьких дочірніх компаній, що належать іноземній державі);
• у справах, пов’язаних з нерухомістю, якщо нерухомість розташована у Франції;
• у питаннях, пов’язаних з договорами, якщо місце фактичної поставки товару або місце надання послуги – на території Франції;
• у справах, пов’язаних з деліктами, якщо місце настання шкоди або місце, де було завдано шкоди, – у Франції, тощо.

Окрім того, стаття 14 Цивільного кодексу Франції (ЦК) передбачає, що проти іноземця (незалежно від того, чи є він громадянином іноземної держави, чи ні) можна подати позов до французьких судів за порушення зобов’язань, укладених з громадянином Франції, як у Франції, так і за її межами.

У виняткових випадках французькі суди також можуть встановити свою юрисдикцію, якщо існує ризик відмови у правосудді у розумінні статті 6 Європейської конвенції з прав людини та існує зв’язок з Францією (окрім зв’язків, передбачених статтями 42-48 ЦПК) (NIOC c/ Israël, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 1 лютого 2005 року, №№ 01-13.742 та 02-15.237; Épx Moukarim c/ Isopehi, Кас. соц. суд, 10 травня 2006 року, № 03-46.593).

У процедурі exequatur не потрібно демонструвати територіальний зв’язок з Францією для підтвердження іноземного судового рішення, винесеного за межами ЄС.

2.6. Заходи забезпечення позову або судова заборона

2.6.1. Якщо держава є стороною судового розгляду в суді або іншому трибуналі у вашій юрисдикції, які заходи забезпечення позову або судової заборони доступні? (Поясніть, у яких випадках можливе застосування заходів забезпечення позову та чи може договірне положення про передання справи під юрисдикцію суду або трибуналу вважатися згодою на застосування заходів забезпечення позову.)

Стаття 18 Конвенції ООН, яка відображає міжнародне звичаєве право, що застосовується французькими судами, передбачає імунітет держави від запобіжних заходів, що застосовуються до винесення судового рішення. Відповідно до статті 18, жодні запобіжні заходи до винесення судового рішення, такі як накладення арешту на державне майно, не можуть бути застосовані у зв’язку з судовим розглядом, за винятком випадків, коли:

• держава прямо погодилася на такі заходи в міжнародній угоді, арбітражній угоді, письмовому договорі, заяві до суду або письмовому повідомленні після виникнення спору;
• або держава виділила майно для задоволення вимоги, яка є предметом цього провадження.

Крім того, коли забезпечувальні заходи вживаються щодо державного майна, застосовуються аналогічні вимоги закону Sapin II, про що йдеться нижче.

В іншому випадку, якщо імунітет держави від застосування примусових заходів до винесення судового рішення не застосовується, позивач може скористатися забезпечувальними заходами, передбаченими ЦПК та ЦВК (наприклад, забезпечення позову з приєднанням до справи, проміжний платіж або виконання зобов’язань, тощо).

2.7. Остаточні судові заходи

2.7.1. Коли держава є стороною судового розгляду в суді або іншому трибуналі у вашій юрисдикції, які види остаточних заходів правового захисту доступні (наприклад, конкретне виконання зобов’язань, відшкодування збитків)?

Стаття 19 Конвенції ООН, яка відображає міжнародне звичаєве право, що застосовується французькими судами, передбачає імунітет держави від післясудових обмежувальних заходів. Відповідно до статті 19 жодні запобіжні заходи після винесення судового рішення, такі як накладення арешту, вилучення або примусове виконання щодо державного майна, не можуть бути вжиті у зв’язку з судовим розглядом, за винятком випадків, коли:

• держава прямо погодилася на такі заходи в міжнародній угоді, арбітражній угоді, письмовому договорі, заяві до суду або письмовому повідомленні після виникнення спору;
• або держава виділила майно для задоволення вимоги, яка є предметом цього провадження;
• або було встановлено, що майно спеціально використовується або призначене для використання державою в інших, ніж державних некомерційних цілях, знаходиться на території держави суду та має зв’язок із суб’єктом, проти якого здійснювалося провадження.

Таким чином, після винесення судового рішення обмежувальні заходи можуть бути застосовані лише щодо майна, розташованого на території держави суду; в цьому випадку — Франції.

Відповідно до статті 20 згода держави на юрисдикцію не означає згоди на застосування обмежувальних заходів до або після винесення судового рішення (так само, як і згода на застосування заходів примусового стягнення щодо державного майна).

Крім того, коли виконавчі заходи вживаються щодо державного майна, застосовуються аналогічні вимоги закону Sapin II, про що йдеться нижче.

В іншому випадку, якщо імунітет держави від обмежувальних заходів після винесення судового рішення не застосовується, позивач може скористатися повним спектром остаточних засобів правового захисту, доступних відповідно до ЦПК та ЦВК (наприклад, грошові відшкодування, реституція, конкретне виконання тощо), щоб відновити позивача в тому положенні, в якому він перебував би, якби не протиправна поведінка відповідача.

2.8. Судові повістки

2.8.1. Визначте особу або організацію, якій необхідно вручити процесуальні документи, перш ніж будь-яке провадження проти держави (або її політичних підрозділів, органів, агенцій та інституцій) може бути розпочато у вашій юрисдикції.

Умови вручення судових документів іноземній державі залежать від застосовності режиму ЄС, режиму Гаазької конвенції про вручення судових документів або загального режиму.

Режим ЄС

Регламент ЄС № 2020/1784 від 25 листопада 2020 року про вручення в державах-членах судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах (вручення документів) (нова редакція) (Регламент ЄС про вручення документів) застосовується між державами – членами ЄС у цивільних та комерційних справах, за винятком податкових, митних або адміністративних справ або «відповідальності держави за дії та бездіяльність під час здійснення державної влади (acta iure imperii)».

По суті, Регламент ЄС про вручення документів передбачає вручення документів через «установи, що передають» та «установи, що приймають» за сприяння «центрального органу», призначеного кожною державою-членом. Потім «установа, що приймає» передає документи відповідно до законодавства країни – члена ЄС. У Франції «установами, що передають» є судові комісари (нова назва судових виконавців) і судові реєстратори (greffes), «установами, що приймають» — судові комісари, а «центральним органом» — Département de l’entraide, du droit international privé et européen (департамент з питань взаємодопомоги, міжнародного приватного права та права ЄС) Міністерства юстиції. Регламент ЄС про вручення документів передбачає, що кожна країна-член може вільно здійснювати вручення документів дипломатичними або консульськими каналами, а також рекомендованим листом з повідомленням про вручення або еквівалентним засобом зв’язку. Регламент ЄС про вручення документів не містить спеціальних положень щодо вручення документів державі як відповідачу у провадженні.

Режим Гаазької конвенції про вручення судових документів

Франція є стороною Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних і комерційних справах (Гаазька конвенція про вручення). По суті, Гаазька конвенція про вручення передбачає вручення документів через «центральний орган», створений кожною договірною державою. «Центральний орган» отримує запити про вручення та здійснює вручення відповідно до свого внутрішнього законодавства. У Франції «центральним органом» є Département de l’entraide, du droit international privé et européen (Департамент з питань взаємодопомоги, міжнародного приватного права та права ЄС) Міністерства юстиції.

Гаазька конвенція про вручення передбачає, що кожна договірна держава може вільно здійснювати вручення дипломатичними або консульськими каналами, а також поштовими каналами — за умови відсутності заперечень з боку окремих договірних держав. Дійсно, окремі держави-члени можуть вказати у своїх застереженнях та деклараціях свої вимоги або переваги щодо вручення державі-відповідачу. Наприклад, США заявили, що «запити про вручення документів, що стосуються самого уряду Сполучених Штатів, включаючи його посадових осіб (коли вони згадуються в офіційній якості), департаментів, агентств або інституцій, слід надсилати безпосередньо до Управління міжнародної правової допомоги Департаменту юстиції США». Наприклад, російська федерація заявила, що «вкрай бажано, щоб документи, призначені для вручення російській федерації, президенту російської федерації, уряду російської федерації, міністерству закордонних справ російської федерації, передавалися дипломатичними каналами». Аналогічну заяву зробив Азербайджан.

Загальний режим

Стаття 684 ЦПК загалом передбачає, що документи, призначені для вручення іноземному резиденту, вручаються прокурору (remis au parquet), якщо тільки європейський регламент або міжнародний договір не уповноважує судового виконавця (commissaire de justice, раніше huissier) або реєстратора (greffe) передати документи безпосередньо адресату або компетентному органу держави отримання. Стаття 684(2) містить конкретне положення щодо вручення іноземній державі: «документ, призначений для вручення іноземній державі, іноземному дипломатичному агенту у Франції або будь-якій іншій особі, яка користується імунітетом від юрисдикції, повинен бути доставлений до прокуратури і переданий через міністра юстиції для вручення дипломатичними каналами», якщо тільки європейський регламент або міжнародний договір не передбачає іншого способу вручення. На практиці позивач передає документ судовому виконавцю (huissier), який передає документи прокурору (remis au parquet) для подальшого вручення дипломатичними каналами.

2.8.2. Які вимоги щодо вручення документів державам та їхнім політичним підрозділам, органам, установам та інституціям у вашій юрисдикції? (Див., наприклад, розділ 12(1) Закону Великобританії про державний імунітет 1978 року; розділ 14 Закону Сінгапуру про державний імунітет.)

Якщо режим ЄС та режим Гаазької конвенції про вручення не застосовуються, або за відсутності спеціальних обов’язкових положень щодо вручення іноземній державі, то застосовуються спеціальні правила частини 2 статті 684 щодо вручення іноземній державі. Позивач передає документ судовому виконавцю (huissier), який передає документи прокурору (remis au parquet) для подальшого вручення дипломатичними каналами.

2.9. Судове рішення за відсутності участі держави

2.9.1. За яких умов буде винесено судове рішення проти держави, яка не з’являється або не бере участі у розгляді справи в суді чи іншому трибуналі у вашій юрисдикції?

Що стосується юрисдикційного імунітету, то судове рішення може бути винесене проти держави, яка не з’являється або не бере участі в судовому розгляді. У Франції юрисдикційний імунітет є питанням допустимості відповідно до статті 122 ЦПК. Відповідно до статті 125 ЦПК, суд повинен за власною ініціативою вирішити питання допустимості позову, якщо вони стосуються публічного порядку; вони можуть бути висунуті sua sponte у разі відсутності зацікавленості, відсутності процесуальної правоздатності або res judicata. У знаковій справі Général National Maritime Transport Company c/ Marseille Fret Касаційний суд зазначив:

Як тільки виконуються умови, необхідні для імунітету від юрисдикції іноземної держави, французький суддя втрачає — якщо тільки від цього привілею не відмовляється — свої повноваження судити, і заперечення, що ґрунтується на цьому імунітеті, повинно бути висунуте sua sponte, навіть у Касаційному суді.

Таким чином, незважаючи на різницю у кваліфікації юрисдикційного імунітету у Франції (як питання допустимості стосовно публічного порядку) та країнах загального права (як питання юрисдикції), підхід є однаковим: суддя повинен порушити питання юрисдикційного імунітету sua sponte і вирішити його до ухвалення заочного судового рішення проти держави.

Загалом, заочне рішення може бути винесене проти будь-якої сторони, незалежно від того, чи є вона державою, чи ні, відповідно до положень статей 471-479 ЦПК. Згідно зі статтею 471, якщо відповідач не з’явився, суд може здійснити повторний виклик (привід). Суд також може повідомити відповідача про наслідки неявки звичайною поштою. Відповідно до статті 472, якщо відповідач не з’являється, суд виносить рішення по суті і задовольняє позов, якщо вважає його «належним, допустимим і обґрунтованим».

Цікаво, що відповідно до статті 473, судове рішення вважається «змагальним» (а не «заочним»), якщо воно: підлягає оскарженню, або якщо повістка про виклик до суду була вручена відповідачу особисто. Обидва критерії пов’язані з нюансами французького цивільного процесу. Кваліфікація судового рішення як такого, що «вважається змагальним» або «заочним», має наслідки для можливості оскарження такого рішення відповідно до статей 476-477, які розглядаються нижче. Незалежно від кваліфікації, в «заочному» рішенні та рішенні, що «вважається змагальним», винесеному проти відповідача, який проживає за кордоном (у тому числі в іноземній державі), має бути чітко зазначено, які процесуальні заходи були вжиті для інформування відповідача про відкриття провадження, відповідно до статті 479.

2.9.2. За яких обставин держава може оскаржити таке заочне судове рішення у вашій юрисдикції?

Згідно зі статтею 476 для «заочного» судового рішення засобом оскарження є «заперечення» (opposition), за винятком випадків, коли від нього прямо відмовляються. Згідно зі статтею 477, для судового рішення, яке «вважається змагальним», засоби оскарження є такими ж, як і для змагальних судових рішень загалом. Процесуальні норми, що застосовуються в обох ситуаціях, викладені у відповідних главах розділу XVI ЦПК, присвячених засобам оскарження судових рішень (voies de recours). Важливим порівняльним моментом є те, що у Франції, на відміну від Великої Британії та США, апеляція подається «по праву» і не вимагає подання «заяви про дозвіл на апеляцію» до суду першої або апеляційної інстанції.

3. Імунітет від примусового виконання

3.1. Національне законодавство

3.1.1. Опишіть законодавство вашої юрисдикції, що регулює сферу дії виконавчого імунітету (тобто чи може майно держави бути використане для примусового виконання судового або арбітражного рішення або, у випадку речового позову, для його арешту, затримання або продажу).

10 грудня 2016 року французький законодавець прийняв закон Sapin II, який вносить зміни до положень цивільного виконавчого кодексу щодо заходів примусового стягнення державної власності. Прийняття закону Sapin II значно ускладнило можливість здійснення запобіжних та виконавчих заходів щодо державної власності.

Відповідно до статті L 111-1-1 ЦВК, запобіжні заходи (mesures conservatoires) та заходи примусового виконання (mesures d’exécution forcée) щодо майна держави вимагають попереднього судового дозволу, який запитується без попередження держави (sur requête). Відповідно до статті L 111-1-2, такий судовий дозвіл може бути наданий лише за наявності однієї з трьох умов:

• держава дала пряму згоду на застосування цього заходу;
• держава зарезервувала або виділила відповідне майно для задоволення вимоги, що є предметом судового розгляду;
• якщо судове або арбітражне рішення винесено проти держави, і відповідне майно спеціально використовується або призначене для використання цією державою, окрім як для некомерційних цілей публічної служби, і має зв’язок із суб’єктом, проти якого було порушено провадження.
• Стаття L 111-1-2 також надає невичерпний перелік активів, які вважаються такими, що використовуються або призначені для використання в цілях, відмінних від некомерційних державних (тобто в державних цілях):
• активи, включаючи банківські рахунки, що використовуються або призначені для використання при виконанні функцій дипломатичних і консульських представництв, спеціальних місій, представництв при міжнародних організаціях;
• активи військового характеру, що використовуються або призначені для використання у здійсненні військових функцій;
• активи, що становлять частину культурної спадщини держави або її архівів, які не виставлені або не призначені для продажу;
• активи, що становлять частину експозиції об’єктів, які становлять науковий, культурний або історичний інтерес, які не виставлені або не призначені для продажу;
• податкова заборгованість або заборгованість із соціального страхування.

Перша категорія активів у переліку — банківські рахунки дипломатичних і консульських представництв, спеціальних місій, представництв при міжнародних організаціях — має особливий захисто. Відповідно до L 111-1-3, запобіжні та виконавчі заходи можуть бути застосовані до таких активів лише за умови «прямої та спеціальної» згоди на це держави.

Власність центрального банку не включена до переліку. Імунітет майна центрального банку від примусового виконання вже регулюється статтею L 153-1 Валютно-фінансового кодексу (ВФК). Стаття L 153-1 передбачає, що на майно іноземних центральних банків та органів грошово-кредитного регулювання, якими вони володіють та управляють від свого імені або від імені своєї держави (держав), не може бути накладено арешт. Виняток у параграфі 2 застосовується, коли кредитор, який має «виконавчий документ» на ліквідний та оплачуваний борг, звертається до судді-виконавця за дозволом на примусове виконання і демонструє, що майно центрального банку призначене для діяльності, яка регулюється приватним правом. У цьому контексті «виконавчий документ» (titre exécutoire) означає французьке судове рішення, затверджене іноземне судове рішення або затверджене арбітражне рішення, що підлягає виконанню у Франції, як описано нижче.

3.1.2. Опишіть будь-які відмінності у законодавстві вашої юрисдикції між сферою дії імунітету до та після винесення судового рішення.

Французьким еквівалентом терміну «заходи примусового виконання до винесення судового рішення» є «запобіжні заходи» (mesures conservatoires). Французьким еквівалентом терміну «заходи примусового виконання після винесення судового рішення» є «заходи примусового виконання» (mesures d’exécution forcée). Закон Sapin II, про який йшлося вище, застосовується до обох. Правила, що регулюють імунітет державних активів, відповідно, однакові для заходів примусового виконання до і після винесення судового рішення. Це пояснюється тим, що суверенний імунітет може бути порушений примусовими заходами як до, так і після винесення судового рішення. Термін «знерухомлення» (immobilisation), однак, не відрізняється і не вважається примусовим заходом до або після винесення судового рішення, здатним порушити суверенний імунітет.

3.2. Застосування цивільних процесуальних кодексів

3.2.1. Під час виконання судового рішення проти держави у вашій юрисдикції чи застосовуються також закони про стягнення заборгованості та розділи у національних цивільних процесуальних кодексах або подібних кодексах, що стосуються виконання рішень (наприклад, накази про стягнення заборгованості або заборгованості третіх осіб, накази про накладення арешту)?

Під час виконання рішення проти держави застосовуються французькі процесуальні норми, передбачені ЦПК, ЦВК та іншими кодексами.

Французькі процесуальні правила посилаються на термін «виконавчий документ» (titre exécutoire): для застосування заходів примусового виконання, передбачених ЦПК, ЦВК та іншими кодексами, кредитор повинен мати «виконавчий документ». Стаття L 111-3 містить перелік «виконавчих документів» і, що стосується даного випадку, включає французькі судові рішення, затверджені іноземні судові рішення та затверджені арбітражні рішення, що підлягають виконанню у Франції.

Процедура затвердження іноземних судових рішень у Франції регулюється режимом ЄС, режимом Гаазької конвенції про виконання судових рішень, режимом Гаазької конвенції про вибір суду або загальним режимом. Якщо не вдаватись у деталі, іноземні судові рішення, винесені в європейських країнах (і деяких третіх країнах), можуть бути визнані у Франції відповідно до наступних регламентів ЄС і конвенцій, в залежності від дати відкриття іноземного провадження:

• Змінений Регламент Брюссель (Регламент Ради (ЄС) № 1215/2012 від 12 грудня 2012 року про юрисдикцію та визнання і виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах);
• Регламент Брюссель (Регламент Ради (ЄС) № 44/2001 від 22 грудня 2000 року про юрисдикцію та визнання і виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах);
• Брюссельська конвенція 1968 року про юрисдикцію та визнання і виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах; та
• Конвенція Лугано 2007 року про юрисдикцію та визнання і виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах.

Франція є стороною Гаазької конвенції про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах (Гаазька конвенція про виконання судових рішень 2019 року), яка набуде чинності 1 вересня 2023 року. Ця Конвенція широко застосовується до визнання та виконання судових рішень у цивільних та комерційних справах, за винятком податкових, митних та адміністративних справ.

Франція також є стороною Гаазької конвенції про угоди про вибір суду 2005 року (Гаазька конвенція про вибір суду 2005). Обов’язковою умовою застосування Гаазької конвенції 2005 року є винесення рішення судом, зазначеним в угоді про виключний вибір суду, укладеній у цивільній або комерційній справі. Без такої угоди про вибір суду Конвенція не застосовується.

За відсутності будь-якого застосовного регламенту або конвенції ЄС застосовується загальний режим. Стаття 509 ЦПК передбачає, що іноземні судові рішення підлягають виконанню у Франції «у порядку та у випадках, передбачених законом». Беручи до уваги статтю R 212-8 Кодексу про судоустрій, кредитор повинен звернутися до голови компетентного суду першої інстанції в рамках змагального процесу, і суддя визнає рішення після перевірки того, що:

• іноземний суд мав юрисдикцію;
• іноземне судове рішення відповідало міжнародному публічному порядку з французької точки зору;
• було відсутнє шахрайство.

(Cornelissen, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 20 лютого 2007 року, № 05-14.082).

Незалежно від застосовного режиму, після завершення процесу визнання кредитор отримує «виконавчий документ» (titre exécutoire), що дозволяє виконати іноземне рішення у Франції, використовуючи заходи примусового виконання, передбачені французьким законодавством.

Визнання та виконання іноземних арбітражних рішень регулюється Нью-Йоркською конвенцією, стороною якої є Франція. Відповідно до статті 1516 ЦПК, виконання (exequatur) іноземного арбітражного рішення може бути отримано ex parte, без повідомлення боржника за арбітражним рішенням (pas contradictoire). Кредитор за арбітражним рішенням подає реєстратору заяву, до якої додаються арбітражне рішення та арбітражна угода, а також їхні переклади на французьку мову (якщо ці документи викладені не французькою мовою). Як вбачається зі статті 1514, суддя лише перевіряє prima facie, що:

• поданий документ є арбітражним рішенням;
• визнання та виконання такого арбітражного рішення не суперечитиме міжнародному публічному порядку з французької точки зору.

(Palm Events c/ Centre de Loisirs Etoile, Апел. суд Парижа, 3 листопада 2022 року, № 22/10018). Після такої перевірки суддя накладає виконавчий напис (exequatur) на арбітражному рішенні або його французькому перекладі, як це передбачено статтею 1517. Наказ про надання дозволу на виконання (exequatur) не повинен бути вмотивованим; вмотивованим має бути лише наказ про відмову в наданні дозволу на виконання (exequatur). Наказ про примусове виконання (exequatur) повідомляється боржнику, який має один місяць на його оскарження, відповідно до статті 1525.

Також результатом надання дозволу на виконання (exequatur) може стати безуспішна заява про анулювання арбітражного рішення, яке було увалене у Франції, подана відповідно до статей 1518-1523 ЦПК. У зв’язку з цим стаття 1527(2) передбачає, що відмова у задоволенні заяви про анулювання арбітражного рішення призводить до визнання цього арбітражного рішення та робить його примусовим до виконання у Франції.

Після отримання дозволу на виконання (exequatur) судового або арбітражного рішення кредитор може скористатися заходами примусового виконання, передбаченими французьким законодавством. Однак перш ніж застосовувати будь-які такі заходи щодо державних активів, кредитор повинен отримати судовий дозвіл, без повідомлення держави, відповідно до вимог закону Sapin II, як пояснювалося вище. Після отримання такого судового дозволу, на додаток до дозволу на виконання (exequatur), кредитор може фактично застосувати заходи примусового стягнення щодо державних активів.

3.3. Згода на подальші виконавчі провадження

3.3.1. Чи є попереднє звернення держави до юрисдикції суду або трибуналу згодою на будь-які подальші виконавчі провадження щодо майна держави?

Ні, згода або підпорядкування держави юрисдикції суду не є згодою на застосування заходів примусового виконання щодо державного майна для цілей статті L 111-1-2 ЦВК або іншим чином. Іншими словами, відмова від імунітету від юрисдикції не означає відмови від імунітету від примусового виконання.

3.4. Майно або активи, що підлягають примусовому стягненню чи виконанню

3.4.1. Опишіть майно або активи, які зазвичай підлягають примусовому стягненню або виконанню (наприклад, майно, яке використовується або призначене для використання в комерційних цілях).

Як зазначалося вище, єдиним державним майном, на яке може бути накладено стягнення, є майно, що «спеціально використовується або призначене для використання в цілях, відмінних від некомерційних державних», як це передбачено статтею L 111-1-2 ЦВК. Спрощене, скорочене формулювання виглядало б так: майно, «що спеціально використовується або призначене для використання в комерційних цілях».

3.5. Активи, на які поширюється імунітет від примусового виконання

3.5.1. Опишіть майно або активи, на які зазвичай поширюється імунітет від примусового виконання, і наведіть приклади будь-яких обмежувальних або більш широких тлумачень імунітету від примусового виконання, прийнятих судами у вашій юрисдикції (наприклад, дипломатичні приміщення, рахунки посольств, «змішані» рахунки посольств).

Як зазначалося вище, державне майно, на яке не може бути звернено стягнення, включає: дипломатичне та консульське майно, військове майно, культурні цінності, наукове майно, податкова заборгованість або заборгованість із соціального забезпечення, як це передбачено статтею L 111-1-2 ЦВК; та майно центрального банку, як це передбачено статтею L 153-1 ВФК.

Нещодавнім прикладом визнання імунітету дипломатичної власності від примусового стягнення є справа Lahoud c/ Congo (9 січня 2020 року, Апел. суд Парижа, № 19/11412). Паризький апеляційний суд, застосувавши статтю L111-1-2 ЦВК, встановив, що придбання державою Конго майна для розміщення свого дипломатичного персоналу було не актом публічної влади, а актом управління в рамках приватного права, і, відповідно, на це майно не поширюється імунітет. Суд також підтвердив, що нерухоме майно було пов’язане з особою, проти якої було порушено провадження, оскільки Конго було власником будівлі. Однак це рішення було скасовано Касаційним судом, оскільки будівля була зареєстрована як офіційна резиденція посла Службою протоколу Міністерства закордонних справ Франції, а отже, на неї поширювався імунітет, незалежно від того, чи мешкав в ній фактично посол, чи ні (Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 7 липня 2021 року, № 20-15.994).

3.5.2. Поясніть, чи поширюється імунітет на майно або банківські рахунки центрального банку чи іншого державного органу з питань грошово-кредитної політики, навіть якщо таке майно використовується або призначене для використання з комерційною метою (наприклад, розділ 14(4) Закону Великої Британії про державний імунітет; стаття 21(1)(c) Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності).

Як зазначалося вище, стаття L 153-1 ВФК передбачає, що на майно іноземних центральних банків та органів грошово-кредитного регулювання, якими вони володіють та управляють від свого імені або від імені своєї держави (держав), не може бути накладено арешт. Виняток у параграфі 2 застосовується, коли кредитор, який має «виконавчий документ» на ліквідний та оплачуваний борг, звертається до судді-виконавця за дозволом на примусове стягнення та демонструє, що майно центрального банку призначене для приватно-правової діяльності.

У справі Commisimpex c/ Agent judiciaire de l’Etat Касаційний суд нещодавно роз’яснив, що спеціальний захист, наданий власності центральних банків та органів грошово-кредитного регулювання статтею L 153-1, не впливає на суверенний імунітет від примусового стягнення (Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 12 травня 2021 року, № 19-13.853). Суд також зазначив, що він був встановлений у зв’язку з характером відповідних активів і необхідністю гарантувати функціонування іноземних центральних банків і органів грошово-кредитного регулювання. Аналізуючи статтю L 153-1 ВФК з точки зору статті 6 Європейської конвенції з прав людини, суд визнав, що стаття L 153-1 є порушенням прав кредитора, але зазначив, що вона слугує законній меті збереження функціонування інституцій, відповідальних за проведення грошово-кредитної політики, та запобігання блокуванню валютних резервів, що зберігаються у Франції. На думку суду, таке порушення було пропорційним, оскільки стосувалося лише цінних паперів та активів, що належать іноземним центральним банкам та монетарним органам у Франції, а не всіх активів іноземної держави. Відповідно до цієї аргументації та фактів справи, спроба Commisimpex виконати два арбітражні рішення проти Республіки Конго та конголезької державної фінансової установи шляхом накладення арешту на конголезькі активи на банківських рахунках, відкритих на ім’я Банку держав Центральної Африки (BEAC), не була успішною.

3.6. Критерій виконання

3.6.1. Поясніть, чи існує в національній судовій практиці додатковий критерій, який необхідно виконати, щоб отримати дозвіл на виконання рішення проти держави (наприклад, критерій, який застосовується у Швейцарії, згідно з яким правовідносини, що виникли на підставі рішення, виконання якого запитується, повинні мати достатньо тісний зв’язок зі Швейцарією).

Критерії для отримання судового дозволу на примусове стягнення державних активів викладені у статті L 111-1-2 ЦПК, як зазначалося вище.

3.7. Вручення арбітражного або судового рішення

3.7.1. Яким чином державі вручається судова повістка або іншим чином повідомляється про виконання арбітражного або судового рішення проти неї (або її органів та інституцій)?

Якщо Регламент ЄС про вручення або Гаазька конвенція про вручення не застосовуються, відповідно до статті 684 ЦПК, «документ, призначений для вручення іноземній державі, іноземному дипломатичному агенту у Франції або будь-якій іншій особі, яка користується імунітетом від юрисдикції, повинен бути доставлений до прокуратури і переданий через міністра юстиції для вручення дипломатичними каналами». На практиці позивач передає документ судовому виконавцю (huissier), який передає документи прокурору (remis au parquet) для подальшого вручення дипломатичними каналами.

Однак необхідно розрізняти різні процесуальні сценарії.

У випадку французького провадження, що завершується французьким судовим рішенням, іноземній державі буде надіслано повідомлення згідно зі статтею 684 ЦПК під час відкриття провадження. Після цього іноземна держава буде повідомлена про рішення французького суду відповідно до статей 675 та 684 ЦПК. Французьке судове рішення підлягатиме примусовому виконанню у Франції і становитиме «виконавчий документ» (titre exécutoire).

У випадку виконання (exequatur) іноземного судового рішення у Франції, іноземна держава буде повідомлена про французьку змагальну процедуру з виконання (exequatur) відповідно до статей 509 та 684 ЦПК до того, як буде отримано дозвіл на виконання (exequatur) у Франції.

Але у випадку виконання іноземного арбітражного рішення у Франції, іноземна держава не буде повідомлена про заяву про надання дозволу на виконання, а дозвіл на виконання буде надано ex parte відповідно до статті 1516 ЦПК. Після цього, подібно до судових рішень і відповідно до статті 503 ЦПК, наказ про надання дозволу на виконання повинен бути доведений до відома кредитора для того, щоб він міг звернутися до примусового виконання арбітражного рішення (Vistra c/ Le Conseil National des Chargeurs du Benin, Апел. суд Парижа, 17 вересня 2009 року, № 08/22804).

3.8. Історія виконавчих проваджень

3.8.1. Яка історія виконавчих проваджень проти держав у вашій юрисдикції? Яка частина цих проваджень ґрунтується на арбітражних рішеннях?

Найдовшою виконавчою сагою, що розгортається у французьких судах, є справа Commisimpex c/ Congo. Історія почалася у 2000 році, коли арбітражний трибунал у Парижі виніс своє перше рішення проти Конго, за яким ішло друге рішення у 2013 році, яким були врегульовані спори, пов’язані з кількома контрактами на виконання громадських робіт. Було надано дозвіл на виконання у Франції обидвох арбітражних рішень. Commisimpex ініціювала виконавчі провадження щодо численних державних активів: банківських рахунків, нерухомого майна, дипломатичної власності, податкової заборгованості та літака. Ці виконавчі провадження поставили під питання дійсність відмови Конго від юрисдикційного та виконавчого імунітету в листі-зобов’язанні, підписаному міністром фінансів і бюджету після виникнення спору з Commisimpex. Суди встановили, що лист містив «пряму» відмову від імунітету від виконання, а отже, був дійсним для більшості об’єктів державної власності, за винятком дипломатичних об’єктів. Для дипломатичної власності відмова мала бути «прямою» і «конкретною». Таким чином, заходи примусового стягнення були успішними щодо деяких об’єктів державної власності, на які претендував Commisimpex, за винятком дипломатичної власності. За оцінкою 2021 року, компанії вдалося повернути близько 50 мільйонів євро. У нещодавньому рішенні Апеляційний суд Бордо підтвердив арешт і примусовий продаж літака, що належав Конго, за початковою ціною 7 мільйонів євро і визнав неприйнятним аргумент, висунутий Конго і президентом Конго, про те, що на літак поширюється президентський імунітет за міжнародним звичаєвим правом, оскільки президент Конго не є юридичною особою, окремою від Конго, для цілей імунітету (Апел. суд Бордо, 29 червня 2023 року, № 23/00671). Схоже, що сага продовжується, оскільки Конго подала заяву про перегляд рішення, звинувативши голову арбітражного суду в корупції. Апеляційний суд Парижа відмовився призупинити виконавчі дії на час розгляду справи, незважаючи на ці звинувачення в корупції (Апел. суд Парижа, 10 листопада 2022 року, № 21/21942).

3.9. Публічні бази даних

3.9.1. Чи існують у вашій юрисдикції публічні бази даних, за допомогою яких можна ідентифікувати майно або активи, що належать державі?

Хоча публічних баз даних, присвячених ідентифікації державних активів, розташованих у Франції, не існує, для пошуку активів за категоріями можна використовувати кілька відкритих джерел.

По-перше, французькі судові виконавці та інші фахівці мають доступ до бази даних, відомої як Національний реєстр банківських рахунків та їх еквівалентів, що дозволяє їм ідентифікувати власників банківських рахунків, розташованих у Франції. Дані у файлі зібрані переважно з податкових декларацій, наданих фінансовими установами, які керують банківськими рахунками, до Генеральної дирекції публічних фінансів (Direction Générale des Finances Publiques).

По-друге, французькі нотаріуси, інші фахівці та кредитор можуть отримати інформацію від Служби реєстрації/публікації нерухомості, державного органу, який веде реєстр нерухомості. За запитом Служба може надати інформацію про власників нерухомого майна, ціни подальшого продажу цього майна та будь-які застави, зареєстровані на це майно.

По-третє, фахівці та кредитор можуть отримати виписки та іншу інформацію з Реєстру комерційних підприємств, який ведеться комерційними судами. Реєстр дає змогу перевірити існування компаній, зареєстрованих у Франції, розкрити їхню корпоративну структуру, ідентифікувати власників та відстежити їхні активи.

Нарешті, інформацію про державні активи можна отримати з рішень французьких судів. У Франції судові процеси, як правило, є відкритими і тягнуть за собою винесення публічних рішень, які (залежно від дати та суду) доступні в онлайн базах даних. Навіть якщо конкретні державні активи, про які йшлося в попередніх справах, можуть бути недоступними, попередні судові рішення можуть вказувати на те, як організована економічна діяльність держави та її державних підприємств, а також управління майном.

3.10. Компетенція суду

3.10.1. Чи компетентний суд у вашій юрисдикції надавати допомогу або іншим чином втручатися, щоб допомогти ідентифікувати майно чи активи, що перебувають у власності держав на території?

Ні, французькі суди не надають допомоги або іншим чином не втручаються, щоб допомогти кредиторам виявити активи, що належать іноземним державам у Франції. Кредитори можуть звернутися до спеціалізованих юристів, які, в свою чергу, можуть залучити судових виконавців, нотаріусів або фахівців із розшуку активів, залежно від обставин кожної конкретної справи.

4. Імунітет міжнародних організацій

4.1. Конкретні положення

4.1.1. Чи містить законодавство вашої юрисдикції конкретні положення щодо імунітету міжнародних організацій?

У Франції імунітети міжнародних організацій, як правило, регулюються міжнародними договорами (конвенціями або угодами про штаб-квартиру). Французькі суди також визнають можливість того, що імунітети міжнародних організацій можуть випливати зі звичаєвого міжнародного права. У справі CEDEAO c/ BCCI Апеляційний суд Парижа зазначив, що імунітети від юрисдикції та примусового виконання можуть бути правомірно застосовані у Франції міжнародними організаціями лише в тому випадку, якщо вони випливають з міжнародного договору, підписаного Францією, або звичаєвого правила (CEDEAO c/ BCCI, Апел. суд Парижа, 13 січня 1993 року, № 92/3602). Однак у цій справі Апеляційний суд Парижа підкреслив, що не було надано жодних доказів існування такого звичаєвого правила.

Слід зазначити, що 13 квітня 2022 року уряд Франції видав постанову № 2022-533, яка визначає характер, умови та положення, за яких уряд може надавати привілеї, імунітети та пільги міжнародним організаціям. Відповідно до цієї постанови, імунітети також можуть бути надані міжнародній організації, яка створює свою штаб-квартиру або офіс у Франції на тимчасовій основі, за рішенням Державної ради (Conseil d’Etat), до набрання чинності міжнародним договором між Францією та міжнародною організацією.

4.1.2. Який обсяг імунітету мають міжнародні організації у вашій юрисдикції та які існують винятки з цього імунітету?

Обсяг імунітету міжнародних організацій визначається відповідним договором. Таким чином, він у принципі окреслюється текстом самого договору.

4.2. Національна правосуб’єктність

4.2.1. Чи вважає ваша юрисдикція міжнародні організації зі штаб-квартирою або ті, що діють на її території, такими, що мають національну правосуб’єктність, і чи можуть такі організації бути об’єктом судового розгляду в суді або іншому трибуналі? (Якщо так, наведіть, будь ласка, приклади угод або проваджень.)

Міжнародні організації можуть мати національну правосуб’єктність у Франції. Їхній точний правовий статус та правоздатність залежать від установчих документів або угоди про штаб-квартиру.

Постанова № 2022-533 визначає міжнародну організацію як установу, створену за міжнародною угодою, яка об’єднує держави і наділена власною міжнародною правосуб’єктністю. Згідно зі статтею 2 постанови, така міжнародна організація має правоздатність на території Франції. Зокрема, вона може укладати договори, набувати або відчужувати нерухоме та рухоме майно, бути позивачем і відповідачем у суді.

Франція є учасницею Європейської конвенції про визнання правосуб’єктності міжнародних неурядових організацій 1986 року, згідно з якою «правосуб’єктність і правоздатність, набуті неурядовою організацією в державі, в якій вона має свій статутний офіс, визнаються по праву в інших державах».

Прикладами участі міжнародних організацій у французьких судових процесах є: трудовий спір з працівником (Mme X c/ OCDE, Кас. соц. палата, 29 вересня 2020 року, № 09-41.030); спір щодо договору про надання послуг (ON/OFF c/ UNESCO, Суд 1-ї інстанції Парижа, 29 березня 2011 року, № 06/16183); спір, пов’язаний із застосуванням фінансових заходів (Eurotrends c/ Banque Asiatique de Developpement, Суд 1-ї інстанції Парижа, 8 квітня 2015 року, № 13/07942), та ін.

4.3. Імунітет від примусового виконання

4.3.1. Чи мають міжнародні організації у вашій юрисдикції імунітет від примусового виконання? Чи були випадки, коли боржники намагалися виконати рішення проти держави шляхом накладення арешту на майно або активи, що належать міжнародним організаціям?

Подібно до юрисдикційного імунітету, зміст та обсяг імунітету від виконання міжнародних організацій залежатиме від договорів, угод про штаб-квартиру та установчих документів.

Справа CSR and SATRE c/ Arab League ілюструє суворий підхід французьких судів до тлумачення угоди між Францією та Лігою арабських держав в контексті спроби арешту (saisie attribution) майна Ліги арабських держав на виконання рішень туніських судів, винесених на користь CSR та SATRE. Суд зазначив, що відповідно до цієї угоди активи Ліги арабських держав могли стати об’єктом примусового стягнення лише в обмеженій кількості випадків, таких як контракти, укладені для забезпечення діяльності офісу організації, та нещасні випадки, спричинені службовим транспортним засобом, за винятком примусового виконання інших вимог за контрактами (Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 14 жовтня 2009 року, № 08-14.978).

У кількох випадках позивачі намагалися виконати рішення проти держав, використовуючи активи делегацій держав при ЮНЕСКО. Але, враховуючи статус ЮНЕСКО та делегацій при ній, ці спроби не мали успіху через дипломатичний імунітет (Noga c/ Russia, Апел. суд Парижа, 10 серпня 2000 року, № 2000/14157; Commisimpex c/ Congo, Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 10 січня 2018 року, № 16-22.494). У справі Noga c/ Russia швейцарська компанія безуспішно намагалася виконати арбітражне рішення проти Росії, намагаючись накласти арешт на кошти, що знаходилися на банківських рахунках постійного представництва Росії при ЮНЕСКО, які знаходилися на рахунку в BCEN-Eurobank. Аналогічно, у справі Commisimpex c/ Congo спроба арешту грошових фондів Société Générale на банківських рахунках делегації Конго при ЮНЕСКО не увінчалася успіхом.

У Франції, у випадку, коли сторона не може виконати рішення проти держави або міжнародної організації через абсолютний імунітет від примусового виконання, вона може притягнути до відповідальності французьку державу за відмову в доступі до правосуддя (Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 25 травня 2016, № 15-18.646). Цей позов подається до адміністративних судів на підставі факту порушення «рівності громадян перед публічним обвинуваченням» (Державна рада, 10 липня 2023 року, № 454276). У нещодавній справі, що розглядалася Державною радою, державу зобов’язали виплатити відшкодування позивачам через неможливість виконання рішення у трудовому спорі проти Венесуели за законом Sapin II (Державна рада, 10 липня 2023 року, № 454276).

5. Актуальні новини та тенденції

5.1. Основні зміни, що відбулися за останній рік

5.1.1. Чи існують у вашій юрисдикції нові актуальні тенденції або гарячі теми?

Прийняття закону Sapin II з його суворими вимогами щодо звернення стягнення на державне майно мало охолоджувальний ефект для юридичної спільноти. Апеляційний суд навіть зазначив, що судові процеси «вичерпаються» через закон Sapin II (Апел. суд Екс-ан-Прованс, 4 червня 2020 року, № 18/08343). Усупереч усьому останніми роками спостерігається успішне примусове стягнення державних активів відповідно до закону Sapin II.

Одним із прикладів успішного звернення стягнення на державні активи відповідно до закону Sapin II є справа Rasheed Bank c/ Citibank (Апел. суд Парижа, 19 травня 2022 року, № 21/109197). У цій справі Апеляційний суд Парижа, застосувавши статтю L 111-1-2 ЦВК, підтвердив перетворення запобіжних заходів у арешт активів, якого домагався Citibank. Суд дозволив Citibank виконати рішення нідерландського суду проти Rasheed Bank. Суд встановив, що критерії статті L 111-1-2 були виконані, оскільки Rasheed Bank, боржник за судовим рішенням, був «еманацією» Іраку, а активи Rasheed Bank не використовувалися і не призначалися для використання в некомерційних публічних цілях.

Ще одним майже виграшним випадком стала справа Al Kharafi et al. c/ Libyan Investment Authority and LAFIC (Апел. суд Парижа, 5 вересня 2019 року, № 18/17592). У цій справі Апеляційний суд Парижа дозволив звернення стягнення на майно лівійських державних установ відповідно до статей L 111-1-2 і L 111-1-3 ЦВК Франції, оскільки це майно не використовувалося і не призначалося для некомерційних публічних цілей, а також оскільки існував зв’язок між цим майном і відповідними установами (оскільки вони були «еманацією» Лівії). Однак це рішення було скасовано Касаційним судом, оскільки воно стосувалося заморожених активів, на які не могли бути накладені стягнення без попередньої згоди французького казначейства (Кас. суд, 1-а палата цив. суду, 7 вересня 2022 року, № 19-25.108).

Читайте також: Виконання
іноземних судових рішень
у Сполученому Королівстві