Рішення ВС щодо позовів до росії може призвести до поразки в Міжнародному суді ООН — блог Андрія Левковця, партнера АО Barristers

14 квітня 2022 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду прийняв рішення, яким встановив: «Після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф [російську федерацію], має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни».

Вказане рішення одразу викликало захоплення як всередині суспільства, так і у більшості юридичної спільноти, оскільки дає можливість без будь-яких додаткових процедур вимагати в судах України відшкодування за заподіяну шкоду російськими військами.

Проте більш детальний аналіз вказаного рішення не дає приводів для такого оптимізму, швидше навпаки, вказує на політизований характер судового рішення, недотримання норм міжнародного права, неналежну компетенцію суду та фактичну відсутність можливості практичного його застосування.

Так, питання міжнародного імунітету регулюється нормами як міжнародного, так і національного права України.

Зокрема, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі в національному суді іншої держави.

У зв’язку із цим Суд зазначив: «Водночас як Європейська конвенція про імунітет держав, прийнята Радою Європи 16 травня 1972 року, так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнята Резолюцією 59/38 Генеральної асамблеї ООН 2 грудня 2004 року, передбачають, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов’язаних із заподіянням шкоди здоров’ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково заподіяна на території держави суду та якщо особа, яка заподіяла шкоду, у цей час перебувала на території держави суду».

Верховний Суд також зазначив про відсутність необхідності в надісланні до посольства рф в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв’язку з вчиненням рф збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з рф.

Проте такий підхід Верховного Суду не викликає впевненості у правильності його застосування.

Очевидно, що рішення Суду як передусім правової інституції має базуватись не на політичній необхідності і бажанні, а на нормах права, які набули законної сили та діють на території країни суду.

Тому слід взяти до уваги, що Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнята Резолюцією 59/38 Генеральної асамблеї ООН 2 грудня 2004 року, передбачає, що вона набирає чинності після її ратифікації хоча б 30 державами – членами ООН (193 держави).

Однак за майже дві декади цю Конвенцію ратифікували всього 22 країни з 194, тобто вона не набула чинності. До того ж вона не ратифікована ані Україною, ані росією.

Європейська ж конвенція про імунітет держав, прийнята Радою Європи 16 травня 1972 року, хоча і вступила у силу, проте за 50 років ратифікована всього 8 країнами з 46 членів, серед яких також немає України та росії, а отже, вона не має юридичної сили на території України.

Таким чином, єдиним чинним актом на території України з питання визначення імунітету росії є згаданий вище Закон «Про міжнародне приватне право», який якраз встановлює імунітет на судові позови до іноземних держав і, на жаль, не містить винятків щодо навіть випадків збройної агресії з боку останніх.

Суд, зі свого боку, обіграв можливість ігнорування норм чинного законодавства саме нормами вказаних конвенцій, зазначивши, що «Україна не є учасницею жодної з цих конвенцій. Однак вони відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі».

У підсумку Суд дозволив ігнорувати норми закону, який прийнято державою, посилаючись на міжнародні акти, які сама держава не визнала і один з яких взагалі не набув чинності.

Доцільно у цьому контексті проаналізувати твердження суду щодо «відображення тенденції розвитку міжнародного права» у конвенціях. На думку автора, таке посилання є вибірковим правосуддям і не повною мірою об’єктивним, оскільки застосування понять «тенденція» і «розвиток» важко сприйняти в цьому питанні як належні, враховуючи, що тенденція щодо ратифікації згаданих Конвенцій про це не свідчить: Конвенцію Ради Європи підписало менш ніж 18% членів за 50 років, а Конвенцію ООН — менш ніж 12% майже за 20 років. До того ж сама Україна, не ратифікувавши їх, вирішила не ставати частиною «розвитку міжнародного права», на яке посилається, що викликає сумніви стосовно добросовісності такого підходу.

До того ж слід зазначити, що подібна ситуація вже поставала не тільки перед міжнародною науковою і дипломатичною спільнотою, а й перед найвищою міжнародною судовою інституцією — Міжнародним судом справедливості (МСС). Десять років тому вказаний Суд за заявою Німеччини, яка посилалась на порушення її імунітету під час визнання італійськими судами можливості позиватись до неї щодо відшкодуванням шкоди, заподіяної Німецьким Рейхом протягом 1943—1945 років, вирішив, що такі рішення судів стали порушенням міжнародних зобов’язань Італії щодо визнання судового імунітету третіх країн на території Італії.

Окрім того, не можна не оминути увагою, що вказане рішення Верховного Суду було прийнято у складі «лише» Касаційного цивільного суду, тимчасом як законодавство України передбачає, що якщо справа містить виключну правову проблему і таке передання необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, така справа може бути передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, тобто на розгляд 21 судді всіх спеціалізацій, яких обрано відповідними палатами Верховного Суду.

Натомість судді, які приймали рішення, вирішили, що вказане питання, на яке свого часу понад 4 роки витратив МСС, видатні науковці та дипломати трьох країн, в Україні не становить виключної проблеми, яка б вимагала, принаймні, всебічного дослідження суддями різних предметних юрисдикцій та компетенцій.

Наведений аналіз демонструє не тільки неврахування помилок італійських судів їх українськими колегами, а й практичну непридатність такої позиції, оскільки є сумнівним, враховуючи недійсність норм конвенцій про імунітет щодо вказаних відносин та рішення МСС, можливість звернення до виконання рішень, прийнятих українськими судами проти росії.

Розуміючи сучасні виклики та ситуацію, яка склалась у зв’язку із військовою агресією росії проти України, можна зрозуміти людську природу вказаного рішення, але, хоч би як цього хотілося, юридична його природа є сумнівною, тому вказане питання ставить нові завдання в майбутньому щодо необхідності надання оцінки вказаній позиції Великою Палатою Верховного Суду та щодо необхідності врегулювати вказану проблему українським парламентом для захисту не тільки життів українців, але й їхніх прав із дотриманням норм права.

 

Автор: Андрій Левковець, адвокат, партнер АО Barristers