Видавництво 
 |
Станіслав Єна, адвокат VB PARTNERS |
1 липня 2022 року Верховною Радою ратифіковано Конвенцію про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах.
Яких відносин вона стосується? Наскільки необхідним є цей крок? Які наслідки чи нові можливості несе?
Передумови прийняття
На початку 90-х, слідом за падінням «залізної завіси» та інтеграцією Китаю в світову економіку, значно прискорились процеси глобалізації. Вони зумовили стрімке зростання транскордонного руху товарів, послуг, технологій, капіталу та людей. Мабуть, найбільше за новітню історію.
Нові зв’язки (економічні, культурні, міжособистісні) потребували правового регулювання, проте так історично склалось, що темпи політичної глобалізації – найповільніші з усіх. Тому, не маючи глобальної політичної волі, країни вирішували нагальні питання врегулювання міжнародних відносин двома шляхами: або реанімували міжнародне законодавство післявоєнних часів (попередній сплеск глобалізації), або ж укладали дво- чи багатосторонні міждержавні угоди, врегульовуючи питання на регіональному рівні.
В Україні відносини щодо визнання та виконання рішень суду в іноземних юрисдикціях (та навпаки) є яскравим прикладом такого підходу до врегулювання.
Так, порядок виконання рішень міжнародних арбітражних судів регулюється Конвенцією про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. (Нью-Йоркська Конвенція), яку застосовують понад 140 країн. Водночас транскордонне виконання рішень національних судів не мало глобального регулювання та вирішувалось на міждержавному рівні. Приклад – Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, 1992 р. між кількома минулими республіками СРСР (у т.ч. Україною та рф), так звана Київська угода.
Окрім того, процедуру визнання рішень іноземних судів доволі прозоро врегульовано в національному законодавстві. Проте без міжнародного врегулювання вона застосовується за принципом взаємності, що завжди є лотереєю для зацікавлених сторін, а отже, є незручним та ненадійним інструментом.
Водночас ідея глобального міжнародного врегулювання відносин щодо діяльності національних судів в цивільних та комерційних справах зародилась уже давно, однак реалізовувалась поступово.
У 1965 р. було врегульовано вручення за кордоном судових документів у цивільних або комерційних справах. В 1970 р. — отримання за кордоном доказів у вказаних справах. В 1993 р. врегульовано правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (країни СНД).
І лише у 2019 р. на платформі Гаазької конференції з міжнародного приватного права було прийнято Конвенцію про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах.
Основні положення Конвенції
Конвенція уніфікує порядок та підстави визнання та виконання в одній країні рішень національного суду іншої. Винятками є митні, податкові та адміністративні справи та деякі інші категорії: правоздатність, аліменти, спадкування, неплатоспроможність, перевезення, забруднення моря, ядерна шкода, ліквідація юридичних осіб та дійсність їх рішень, записи в держреєстрах, наклеп, інтелектуальна власність, діяльність збройних сил та правоохоронних органів, антимонопольні справи (із застереженням).
Вона також не стосується виконання рішень щодо заходів забезпечення. Проте передбачає виконання мирових угод та можливість визнання лише частини рішення, що підпадає під дію Конвенції.
Задля уникнення зловживань в Конвенцію імплементовано запобіжники щодо можливості її застосування. Так, судове рішення може бути визнано та виконано у встановленому Конвенцією порядку в разі дотримання однієї з таких вимог:
- особа, щодо якої заявлено запит на виконання, стала стороною в судовій справі, коли мала постійне місце перебування в державі ухвалення або мала в ній відокремлений підрозділ (діяльності якого стосувалась справа).
Необхідно відзначити, що резидентство особи в розумінні Конвенції визначається її юридичною адресою, місцем розташування центрального органу управління, місцем провадження основної діяльності та навіть законодавством, за яким була створена/зареєстрована така особа;
- фізична особа, щодо якої запитується виконання, провадила основну діяльність в країні ухвалення, коли така особа стала стороною провадження (у разі якщо позов пов’язаний з такою діяльністю).
- особа, щодо якої заявлено запит на виконання, була позивачем у справі;
- відповідач явно погодився на юрисдикцію суду, який ухвалював рішення, у тому числі якщо заперечував по суті спору, не оспорюючи юрисдикцію;
- рішення ухвалено стосовно договірних зобов’язань, виконання яких мало відбутись в країні ухвалення;
- рішення ухвалено стосовно нерухомого майна, що розташоване в країні ухвалення;
- рішення ухвалено щодо зустрічного позову;
- рішення стосувалось позадоговірних зобов’язань, які виникли внаслідок дій/бездіяльності, що мали місце в державі ухвалення та спричинили шкоду;
- рішення ухвалено судом, юрисдикцію якого погодили сторони;
- рішення стосувалось діяльності трасту, в якому державу ухвалення вказано як державу, в якій розташовано місце управління трастом.
Водночас для отримання рішення про визнання та виконання рішення сторона має подати такі документи:
- засвідчену копію повного тексту судового рішення. Якщо рішення ухвалено в заочному порядку – докази вручення протилежній стороні повідомлення про порушення провадження у справі;
- документи, що підтверджують факт набрання рішенням законної сили.
Суд може вимагати додаткові документи для перевірки додержання вимог Конвенції та відмовити у задоволенні клопотання, якщо:
- рішення суду не було вручено іншій стороні завчасно та в такий спосіб, щоб надати їй можливість організувати свій захист;
- рішення суду було отримано внаслідок обману чи з порушенням юрисдикції;
- визнання та виконання рішення було б очевидно несумісним із публічним порядком в країні виконання чи з рішенням, раніше ухваленим у запитуваній чи іншій країні.
Відмова не перешкоджає згодом повторно звернутись із відповідним клопотанням.
Суд також може відмовити у визнанні чи виконанні рішення про стягнення відшкодування, включаючи штрафи в порядку покарання, які не компенсують стороні фактичних втрат або заподіяної шкоди.
Значення прийняття Конвенції
В умовах зростання кількості транскордонних угод та відповідного збільшення спорів з іноземним елементом спільна система визнання та виконання іноземних рішень на міжнародному рівні є надзвичайно важливою.
До прийняття Конвенції це було складно, а іноді й неможливо. Різність законів і практики по всьому світу ставали причиною невизначеності та непередбачуваності того, якою мірою допомога, гарантована в одному місці, може бути отримана в іншому.
Конвенція — це прозорий інструмент вирішення вказаних проблем, орієнтир для сторін транскордонних правовідносин щодо перспектив реалізації судових рішень за кордоном.
Водночас цінність міжнародного правового акта залежить не лише від його змісту, а й від географії його застосування. Що більше країн визнають його обов’язковість, то більш універсальним буде запропонований інструмент.
З 2019 р. Конвенцію підписали шість країн: Україна, США, Ізраїль, рф, Коста Ріка та Уругвай. Останньою її підписали США 02.03.2022. З відкритих джерел видно, що процес ратифікації (прийняття, затвердження) наразі розпочала лише Україна.
Проте це не означає, що Конвенція є «мертвонародженою».
Вже згадана Нью-Йоркська Конвенція 1959 р., наприклад, збирала свої 144 учасники 74 роки (за аналогічний період з дати підписання у 1961 р. вона мала лише 12 підписантів).
Тож географія молодої Конвенції, а разом із нею інтерес до неї та сфера застосування будуть лише зростати. А Україна чи не вперше в своїй історії стоїть на вістрі змін міжнародних правовідносин такого рівня.
Завантажується ...
