Положення частини 1 статті 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП), яким встановлено, що постанови про застосування стягнення, передбаченого статтею 32 цього Кодексу, набувають законної сили з моменту їх винесення, та положення статті 326 КУпАП, яке передбачає, що постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про застосування адміністративного арешту виконується негайно після її винесення, є такими, що не відповідають Конституції України.

Такий висновок міститься у рішенні Конституційного Суду України (КСУ) № 10-р/2018 від 23 листопада 2018 року у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) відповідних положень КУпАП. Суддя-доповідач у справі — Олександр Тупицький.

Ірина ГОНЧАР, «Судовий вісник»

Власне, суб’єкт права на конституційне подання звертала увагу суддів КСУ на те, що відповідно до спірних норм, навіть після внесення змін до КУпАП у 2016-му та 2017 роках, постанови місцевого загального суду про застосування адміністративного арешту набувають законної сили та виконуються негайно після їх винесення. На думку автора клопотання, ці положення нівелюють ефективність апеляційного оскарження постанов місцевого загального суду про застосування адміністративного арешту, оскільки таке оскарження не гарантує ефективного відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини у разі постановлення судами першої інстанції помилкових і неправосудних рішень. Так, фактично на момент апеляційного оскарження такі ухвали вже повністю або частково виконані, а тому особа, навіть отримавши рішення на свою користь, не має реальної можливості уникнути обмеження свободи. Будь-яка компенсація не може бути належним еквівалентом цього базового природного права людини — права на свободу та особисту недоторканність.

У свою чергу, КСУ, визнаючи неконституційними спірні норми, виходив із такого.

Відповідно до пункту 14 частини 1 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, судоустрій, судочинство та статус суддів. До основних засад судочинства частина 2 статті 139 відносить, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках — на касаційне оскарження судового рішення, а також обов’язковість судового рішення.

За юридичною позицією КСУ право на судовий захист як вид державного захисту прав і свобод людини та громадянина передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя; відсутність такої можливості обмежує це право, яке за змістом частини 2 статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану, — про це йдеться у рішенні КСУ від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002. При цьому у рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 КСУ визначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Отже, право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя.

Також КСУ наголосив на тому, що відповідно до принципу верховенства права держава має запровадити таку процедуру апеляційного перегляду справ, яка забезпечувала б ефективність права на судовий захист на цій стадії судового провадження, зокрема надавала б можливість відновлювати порушені права і свободи та максимально запобігати негативним індивідуальним наслідкам можливої судової помилки.

Що ж стосується спірних норм, то у главі 3 «Адміністративне стягнення» КУпАП визначено юридичну природу адміністративного стягнення як міри відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, встановлено основні й додаткові види адміністративних стягнень, а також передбачено, що виключно суди повноважні призначати, зокрема, таке стягнення, як адміністративний арешт та арешт з утриманням на гауптвахті.

При цьому за статтею 32 Кодексу адміністративний арешт як найсуворіше з основних адміністративних стягнень призначає районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд (суддя) лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15  діб. Таке покарання не можна застосовувати до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 12 років, а також до неповнолітніх осіб та інвалідів І та ІІ груп.

Встановлений КУпАП порядок відбування адміністративного арешту передбачає, що осіб, підданих такому арешту, тримають під вартою в місцях, визначених органами Національної поліції, та піддають особистому огляду, використовують на фізичних роботах без виплати заробітної плати за місцем постійної роботи за час перебування під адміністративним арештом. Отже, застосування адміністративного арешту пов’язане з тимчасовим обмеженням низки конституційних прав і свобод людини та громадянина, зокрема гарантованого частиною 1 статті 29 Основного Закону України права на свободу та особисту недоторканність.

КСУ звернув увагу на те, що КУпАП не містить загальних положень щодо набуття чинності постановами про накладення різних видів адміністративних стягнень, проте визначено, що рішення суду набуває чинності не раніше спливу строку на апеляційне оскарження. Проте спірними нормами визначено, що саме постанова про застосування адміністративного арешту та арешту з утриманням на гауптвахті виконується негайно після її винесення, незважаючи на те, що вони віднесені до тих судових рішень, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.

Порівняння процесуальних строків, передбачених КУпАП для реалізації права на апеляційне оскарження постанови суду у справі про адміністративне правопорушення, з тривалістю адміністративного арешту, встановленою статтею 32 Кодексу, привело КСУ до висновку, що набуття законної сили постановою про застосування адміністративного арешту з моменту її винесення та негайне звернення її до виконання можуть призвести до того, що піддана такому арешту особа відбуде його повністю ще до перегляду справи апеляційним судом. Отже, у випадку незаконного застосування адміністративного арешту неможливо буде ні запобігти негативним індивідуальним наслідкам такої судової помилки, ні відновити в судовому порядку порушене право на свободу та особисту недоторканність. Можна буде лише відшкодувати заподіяну таким порушенням шкоду, як це передбачено частиною 2 статті 296 Кодексу.

Таким чином, на думку КСУ, оспорювані положення Кодексу фактично знижують ефективність судового
захисту на стадії апеляційного перегляду справ про адміністративні правопорушення, за які призначено адміністративний арешт, чим звужують зміст прав, гарантованих частиною 3 статті 8, частинами 1, 2 статті 55, пунктом 8 частини 2 статті 129 Основного Закону України.

При цьому КСУ зазначив, що не вбачає у набутті законної сили постановами про застосування адміністративного арешту та виконанні цих постанов до закінчення строку на їх апеляційне оскарження такої суспільної необхідності, яка виправдовувала б пов’язане з цим обмеження прав на судовий захист та апеляційний перегляд справи, і вважає, що таке обмеження не узгоджується з принципом верховенства права, не відповідає критеріям розумності, пропорційності та обґрунтованості.