Олена АЛЕКСЄЄВА, к.ю.н., адвокат

Закон України «Про виконавче провадження» (Закон) визначає порядок проведення виконавчого провадження як завершальну стадію судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (Рішення), які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно зі статтею 3 Закону примусовому виконанню підлягають рішення на підставі таких виконавчих документів:

— виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України;

— судових наказів;

— ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом;

— виконавчих написів нотаріусів;

— посвідчень комісій у трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій;

— постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди;

— постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

— рішень інших державних органів та рішень НБУ, які законом визнані виконавчими документами;

— рішень Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», а також рішень інших міжнародних юрисдикційних органів у випадках, передбачених міжнародним договором України;

— рішень (постанов) суб’єктів державного фінансового моніторингу (їх уповноважених посадових осіб), якщо їх виконання за законом покладене на органи та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень.

Так, у статті 3 Закону визначено вичерпний перелік виконавчих документів, на підставі яких підлягають примусовому виконанню рішення.

Вимоги до виконавчого документа передбачено у статті 4 Закону.

Згідно з частиною 1 статті 5 Закону примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Стаття 6 Закону визначає, що у випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів — банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. У випадках, передбачених законом, рішення можуть виконуватися іншими органами. Зазначені органи та установи не є органами примусового виконання.

Заходами примусового виконання рішень відповідно до статті 10 Закону є:

1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об’єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають
в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;

2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника;

3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні;

4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов’язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем;

5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Отже, у статті 10 Закону передбачено дії щодо примусового виконання рішень, які мають право вчиняти органи та установи, визначені у статтях 5—6 Закону.

Згідно з частинами 1, 4 статті 18 Закону державний (приватний) виконавець зобов’язаний вживати передбачених Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Вимоги державного (приватного) виконавця щодо виконання рішень є обов’язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

Обов’язки та права державних (приватних) виконавців передбачені у частинах 2—3 статті 18 Закону.

Відповідно до частин 1, 4 статті 12 Закону виконавчі документи можуть бути пред’явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій у трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред’явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.

Строки пред’явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі:

1) пред’явлення виконавчого документа до виконання;

2) надання судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, відстрочки або розстрочки виконання рішення.

Так, стаття 12 Закону передбачає строк пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання, що у загальному порядку становить три роки, крім посвідчень комісій у трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, строк пред’явлення яких до примусового виконання становить три місяці.

Важливою є норма частини 4 статті 12 Закону: у разі пред’явлення виконавчого документа до виконання строк пред’явлення виконавчого документа до виконання переривається.

Отже, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, тобто отримання стягувачем виконавчого документа без виконання з підстав, встановлених частиною 1 статті 37 Закону, строк пред’явлення виконавчого документа до виконання починається з початку, з моменту отримання стягувачем оригінала виконавчого документа.

Згідно з частинами 1—3 статті 24 Закону виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить
стягувачу.

Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника — фізичної особи, за місцезнаходженням боржника — юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника. Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.

Виконання рішення, яке зобов’язує боржника вчинити певні дії, здійснюється державним (приватним) виконавцем за місцем вчинення таких дій.

У частині 1 статті 26 Закону передбачено, що державний (приватний) виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 Закону:

1) за заявою стягувача про примусове виконання рішення;

2) за заявою прокурора у разі представництва інтересів громадянина або держави в суді;

3) якщо виконавчий документ надійшов від суду у випадках, передбачених законом;

4) якщо виконавчий документ надійшов від суду на підставі ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземної держави, до повноважень яких належить розгляд цивільних чи господарських справ, іноземних чи міжнародних арбітражів) у порядку, встановленому законом;

5) у разі якщо виконавчий документ надійшов від Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів.

Отже, наявність виконавчого документа не є підставою для примусового виконання судового рішення. У більшості випадків необхідна заява стягувача, а також сплата авансового внеску. Вимоги щодо сплати авансового внеску та випадки звільнення від його сплати встановлено у частині 2 статті 26 Закону.

Випадки, коли виконавче провадження підлягає закінченню, та наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа передбачено у статтях 39—40 Закону.

Враховуючи викладене, Закон містить необхідні норми, що застосовуються при примусовому виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб), які відповідно до Закону підлягають примусовому виконанню.

Що стосується виконання судових рішень шляхом накладення арешту на кошти та майно боржників, що є у переліку фізичних (юридичних) осіб, до яких застосовуються обмежувальні заходи (санкції) відповідно до Закону України «Про санкції», то відзначимо таке.

Враховуючи статтю 10 Закону, де передбачено заходи примусового виконання рішення, у пункті 7 частин 3—6 статті 18 Закону визначено, що державний (приватний) виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах та органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (крім коштів на рахунках платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, коштів на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонене законом), на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей.

Відповідно до частин 2—3 статті 48 Закону стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, зокрема на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах.

На кошти та інші цінності боржника, що перебувають на рахунках та на зберіганні у банках чи інших фінансових установах, на рахунках у цінних паперах у депозитарних установах, накладається арешт не пізніше наступного робочого дня після їх виявлення. Арешт поширюється також на кошти на рахунках, відкритих після винесення постанови про накладення арешту.

У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладене стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати перш за все. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем.

Стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

Законом визначено процедуру накладення арешту на кошти та майно боржника.

Відповідно до статті 1072 ЦК України банк виконує розрахункові документи відповідно до черговості їх надходження та виключно в межах залишку грошових коштів на рахунку клієнта, якщо інше не встановлено договором між банком і клієнтом.

У разі одночасного надходження до банку кількох розрахункових документів, на підставі яких здійснюється списання грошових коштів, банк списує кошти з рахунку клієнта у такій черговості:

1) списуються грошові кошти на підставі рішення суду для задоволення вимог про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, а також вимог про стягнення аліментів;

2) списуються грошові кошти на підставі рішення суду для розрахунків щодо виплати вихідної допомоги та оплати праці особам, які працюють за трудовим договором (контрактом), а також виплати за авторським договором;

3) списуються грошові кошти на підставі інших рішень суду;

4) списуються грошові кошти за розрахунковими документами, що передбачають платежі до бюджету;

5) списуються грошові кошти за іншими розрахунковими документами в порядку їх послідовного надходження.

У разі одночасного надходження до банку розрахункового документа, наданого відповідно до умов обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку, та іншого розрахункового документа, на підставі якого здійснюється списання грошових коштів, банк списує кошти з рахунка клієнта позачергово за розрахунковим документом, наданим відповідно до умов такого обтяження. У разі одночасного надходження до банку декількох розрахункових документів, наданих відповідно до умов обтяжень, предметом яких є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку, банк списує кошти з рахунка клієнта за такими розрахунковими документами згідно з пріоритетом відповідних обтяжень.

У разі відсутності (недостатності) грошових коштів на рахунку клієнта банк не веде обліку розрахункових документів, якщо інше не встановлено договором між банком і клієнтом.

На сьогодні до багатьох фізичних та юридичних осіб застосовуються персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) відповідно до статті 4 Закону України «Про санкції», а саме:

1) блокування активів — тимчасове обмеження права особи користуватися та розпоряджатися належним їй майном;

2) обмеження торговельних операцій;

3) обмеження, часткове чи повне припинення транзиту ресурсів, польотів та перевезень територією України;

4) запобігання виведенню капіталів за межі України;

5) зупинення виконання економічних та фінансових зобов’язань;

6) анулювання або зупинення ліцензій та інших дозволів, одержання (наявність) яких є умовою для здійснення певного виду діяльності, зокрема анулювання чи зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами;

7) заборона участі у приватизації, оренді державного майна резидентами іноземної держави та особами, які прямо чи опосередковано контролюються резидентами іноземної держави або діють в їх інтересах;

8) заборона користування радіочастотним ресурсом України;

9) обмеження або припинення надання телекомунікаційних послуг і використання телекомунікаційних мереж загального користування;

10) заборона здійснення державних закупівель товарів, робіт і послуг у юридичних осіб — резидентів іноземної держави державної форми власності та юридичних осіб, частка статутного капіталу яких знаходиться у власності іноземної держави, а також державних закупівель в інших суб’єктів господарювання, що здійснюють продаж товарів, робіт, послуг походженням з іноземної держави, до якої застосовано санкції згідно з цим Законом;

11) заборона або обмеження заходження іноземних невійськових суден та військових кораблів до територіального моря України, її внутрішніх вод, портів та повітряних суден до повітряного простору України або здійснення посадки на території України;

12) повна або часткова заборона вчинення правочинів щодо цінних паперів, емітентами яких є особи, до яких застосовано санкції згідно з цим Законом;

13) заборона видачі дозволів, ліцензій НБУ на здійснення інвестицій в іноземну державу, розміщення валютних цінностей на рахунках і вкладах на території іноземної держави;

14) припинення видачі дозволів, ліцензій на ввезення в Україну з іноземної держави чи вивезення з України валютних цінностей та обмеження видачі готівки за платіжними картками, емітованими резидентами іноземної держави;

15) заборона здійснення НБУ реєстрації учасника міжнародної платіжної системи, платіжною організацією якої є резидент іноземної держави;

16) заборона збільшення розміру статутного капіталу господарських товариств, підприємств, у яких резидент іноземної держави, іноземна держава, юридична особа, учасником якої є нерезидент або іноземна держава, володіє 10 % і більше статутного капіталу або має вплив на управління юридичною особою чи її діяльність;

17) запровадження додаткових заходів у сфері екологічного, санітарного, фітосанітарного та ветеринарного контролю;

18) припинення дії торговельних угод, спільних проектів та промислових програм у певних сферах, зокрема у сфері безпеки та оборони;

19) заборона передання технологій, прав на об’єкти права інтелектуальної власності;

20) припинення культурних обмінів, наукової співпраці, освітніх та спортивних контактів, розважальних програм з іноземними державами та іноземними юридичними особами;

21) відмова в наданні та скасування віз резидентам іноземних держав, застосування інших заборон в’їзду на територію України;

22) припинення дії міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;

23) анулювання офіційних візитів, засідань, переговорів з питань укладення договорів чи угод;

24) позбавлення державних нагород України, інших форм відзначення;

25) інші санкції, що відповідають принципам їх застосування, встановленим цим Законом.

Зазначені персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) застосовано до відповідних фізичних та юридичних осіб на підставі:

— Указу Президента України від 15 березня 2017 року № 63/2017, яким уведено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 березня 2017 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» стосовно застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) до юридичних осіб згідно з додатком;

— Указу Президента України від 15 травня 2017 року № 133/2017, яким уведено в дію рішення РНБО від 28 квітня 2017 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» стосовно застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) до фізичних осіб згідно з додатком 1 та до юридичних осіб згідно з додатком 2;

— Указу Президента України від 6 березня 2018 року № 57/2018, яким уведено в дію рішення РНБО від 1 березня 2018 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» стосовно застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) до юридичних осіб згідно з додатком;

— Указу Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018, яким уведено в дію рішення РНБО від 2 травня 2018 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» стосовно застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) до фізичних осіб згідно з додатком 1 та до юридичних осіб згідно з додатком 2;

— Указу Президента України від 21 червня 2018 року № 176/2018, яким уведено в дію рішення РНБО від 21 червня 2018 року «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» стосовно застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) до фізичних осіб згідно з додатком 1 та до юридичних осіб згідно з додатком 2.

Постановою правління НБУ від 1 жовтня 2015 року № 654 (у редакції станом на 3 липня 2018 року) «Про забезпечення реалізації і моніторингу ефективності персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» (Постанова № 654) визначено механізм реалізації банками України та небанківськими установами санкцій щодо осіб, перелік яких зазначено у додатках до рішень РНБО із застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій). Зокрема, підпунктами 3—8 пункту 1, пунктами 2 і 3 Постанови № 654 визначені обов’язки та особливості дій фінансових установ під час проведення фінансових операцій за участю осіб, зазначених у санкційних списках.

У більшості випадків строк застосування таких санкцій становить три роки/безстроково.

У Постанові № 654 не визначений механізм, яким чином державним (приватним) виконавцям здійснювати звернення стягнення на кошти боржників згідно зі статтею 48 Закону України «Про виконавче провадження», а банківським установам здійснювати списання грошових коштів відповідно до статті 1072 ЦК України, до яких застосовані персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції), оскільки, як зазначалось вище, строк пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання у загальному порядку становить три роки (стаття 12 Закону).

Згідно з пунктом 1 Положення про Міністерство юстиції України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 року № 228 (Положення), Мін’юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику, зокрема державну політику організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).

У пункті 3 Положення передбачено, що основними завданнями Мін’юсту, зокрема, є:

— забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері організації примусового виконання рішень;

— забезпечення своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень у порядку, встановленому законодавством.

Що стосується примусового виконання рішень, то Мін’юст відповідно до покладених на нього завдань (пункт 4 Положення) організовує, контролює та здійснює примусове виконання рішень у випадках, передбачених законом; надає державним та приватним виконавцям роз’яснення та рекомендації з питань примусового виконання рішень; забезпечує контроль за роботою структурних підрозділів територіальних органів Мін’юсту, що забезпечують здійснення повноважень у сфері примусового виконання рішень тощо.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про Національний банк України» НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією, цим Законом та іншими законами України.

Згідно із Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (Закон про регуляторну політику) НБУ є регуляторним органом, що приймає регуляторні акти — нормативно-правові акти, які або окремі положення яких спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання.

У статті 3 Закону про регуляторну політику передбачено, що дія цього закону поширюється на здійснення регуляторної діяльності, пов’язаної з прийняттям нормативно-правових актів НБУ, які спрямовані на виконання ним функцій, визначених пунктом 4 статті 7 Закону України «Про Національний банк України» і мають ознаки регуляторного акта.

НБУ, керуючись пунктом 4 статті 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність», встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна.

Оскільки на цей час є досить багато фізичних та юридичних осіб, до яких застосовуються персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції), та які є боржниками, щодо яких є необхідність здійснення примусового виконання рішень судів відповідно до Закону, досить необхідним є нормативне врегулювання механізму здійснення звернення стягнення на кошти боржників згідно зі статтею 48 Закону України «Про виконавче провадження», а банківським установам здійснювати списання грошових коштів відповідно до статті 1072 ЦК України, до яких застосовуються персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції).

Згідно з статтею 129¹ Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

У статті 8 Конституції передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй.

Так, відсутність механізму врегулювання порушеного питання призводить до невиконання значної кількості судових рішень, що відповідно до Конституції є обов’язковими до виконання.

В Україні, де визнається верховенство права (стаття 8 Конституції), судові рішення не можуть бути невиконаними на шкоду одній із сторін. Відповідно, виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов’язана організовувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці, оскільки саме на державу покладається обов’язок вжиття у межах її компетенції всіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення всього її апарату.

Зазначене кореспондується із позицією Європейського суду з прав людини у справі «Глоба проти України» від 5 липня 2012 року.

Відтак, вирішення питання щодо визначення механізму звернення стягнення на кошти боржників згідно зі статтею 48 Закону України «Про виконавче провадження», а банківським установам здійснювати списання грошових коштів відповідно до статті 1072 ЦК України, що стосується боржників, до яких застосовуються персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції), має бути пріоритетним для відповідних державних органів.