Видавництво 
Івана Міщенка дуже добре знають юристи-кіномани, бо тут професійний бік життя і хобі збігаються, а такий збіг Facebook не може ігнорувати. Крім цього, Іван був тією самою свіжою кров’ю, яка прийшла до Верховного Суду через фаховий конкурсний відбір. Нещодавно пан Міщенко розповів «Юридичній практиці», як він збирається добирати членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Настав час познайомитися з Іваном Міщенком — воїном ЗСУ, лейтенантом 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр».
— Іване, ви зараз не у війську, з юридичної точки зору це відпустка чи відрядження?
— Зараз я відкомандирований для роботі в Комісії з добору членів ВККС.
— Ви пішли служити до ЗСУ, хоча і маєте відстрочку як батько трьох дітей. До 24 лютого ви роздумували про те, що не підете воювати, які взагалі були думки до нападу в вашій родині?
— Зізнаюсь чесно, я не думав, що буде війна. 23 лютого, як і кожен інший день до 24-го, я пам’ятаю, що ми з колегами це обговорювали і постійно звучала фраза: «Ну Київ же не будуть бомбити». Але сталося те, що сталося. У мене вже жодних сумнівів не було, без варіантів.
Дружина попросила підготувати заповіт, що я і зробив.
— Ви пам’ятаєте день 24 лютого, одразу пішли до військомату, як взагалі все відбувалось?
— Я люблю планувати, тож склав план із двох пунктів: перший — вивезти сім’ю, другий — піти воювати. Так я і зробив. Декілька днів пішло на те, щоб вивезти сім’ю, потім повернувся. Спочатку був у теробороні, потім ми допомагали 72-й, яка під Києвом стояла, займались аеророзвідкою. Потім 93-тя, Сумська область, прийняли батальйон і стали на Ізюмський напрямок.
— Якби ви не потрапили до ЗСУ, у вас був план Б?
— Допомагав би армії чим міг. Найімовірніше, це було б волонтерство в тій чи іншій формі.
— У перші дні широкомасштабного наступу ви одразу зрозуміли, що це війна і надовго?
— Так. Було одразу зрозуміло, що це війна, що це серйозно і жодних інших варіантів не лишається — треба воювати.
— Здається, до цього у вас не було військового досвіду?
— Жодного військового досвіду не було. Не люблю полювання — ніколи на ньому не був. Дуже прохолодно ставився до зброї — в тирі був, може, рази 2—3 за все життя. Але знову ж таки, ця ситуація однозначна…
— Вчились усьому на фронті?
— Так. Усе на ходу, все з коліс. З одного боку, це складно. А з іншого, якщо є якийсь життєвий досвід, голова на плечах, бажання і мотивація… Я дуже різних людей бачив на фронті: від 19-річних хлопців до дядьків і дідів, яким майже 60, — нормально все. В моїй роті абсолютна більшість мобілізованих, дуже різні люди з дуже різним життєвим досвідом, різними спеціальностями, звідусіль. Не знаю, може, це якісь гучні слова, але це війна всього суспільства.
— На вашу думку, жінкам є місце в ЗСУ, чи маємо ми робити обов’язкову військову службу для дівчат?
— В армії кожен має приносити користь. Якщо людина приносить користь, проблем нема. Я бачив і бачу жінок і дівчат в армії — жодних проблем немає, просто кожен має знайти своє місце.
З глобальної точки зору, в нас може бути або модель як в Ізраїлі — всі служать, у всіх є військовий досвід без винятків, або умовно американська модель — суперпрофесійна армія, в кожного бійця вкладаються роки, десятки чи сотні тисяч доларів, суперпідготовка, але ця людина максимально професійна. Мабуть, у поєднанні з територіальною обороною — ТрО класно себе показала, мені здається, що це позитивний досвід. Усі ж знають, що ми вміємо самоорганізовуватись, це наша фішка. І ТрО — це якраз історія про самоорганізацію.
— Експрезидент США Дональд Трамп заявляв, що війни можна було уникнути. Як ви вважаєте, був шанс запобігти війні? Чи була якась історична точка, з якої міг би бути інший розвиток подій? Чи з росією-сусідом по-іншому бути не може?
— Ні, я вважаю, що війни уникнути було неможливо. Росія всі ці 8 років, та й задовго до них, готувалась до цієї війни.
Ну як, взагалі уникнути дуже просто — це капітуляція. Це як Twitter-жарти: «Коли стане зрозуміло, що почалась Третя світова війна? Коли капітулює Франція». Тобто, на мій погляд, будь-яка форма капітуляції означає, що такої війни не було б. Але про яку капітуляцію може йти мова? Ми обрали свій шлях, ми його розуміємо, ми по ньому йшли б так чи інакше. І вже зараз росіяни визнають абсолютно відкрито, що це реанімація зомбі-трупа СРСР, жодної денацифікації — цей брєд вони вже перестали повторювати і визнають, мовляв, якщо ви самі не хочете бути в Радянському Союзі, то ми вас примусимо. Це все тільки заради цього — реанімація СРСР.
— Ви зустрілися з армією росії, які у вас були перші враження?
— Коли ми тут працювали, в Київській області, в аеророзвідці, то прямих зіткнень не було. Зрозуміло, що під обстріли потрапляли, але прямих бойових зіткнень під Києвом не було. Вони вже почались у Сумській області. Яке враження? Мерзота та й все. Мерзота, яка прийшла сюди вбивати, грабувати і заробляти гроші, все.
— На війні ваш внутрішній юрист (суддя) просинався, були такі моменти?
— Коли солдати зверталися щодо побутових питань (розлучення, комунальні послуги, зарплати) — життя ж триває, і від побутових питань нікуди не дітися.
Єдине, я завжди займав позицію, що ми маємо дотримуватись усіх наших міжнародних зобов’язань щодо військовополонених. З погляду користі для армії, просто щоб міняти їх на наших полонених. Нам потрібні полонені, по-перше, для судових процесів, по-друге, щоб міняти на наших військовополонених, все. Це і є раціональний підхід. Емоційно це складно, я все розумію, але наші хлопці та дівчата живі тут, а не в російському полоні — це набагато краще. Нехай ці покидьки (військові росії. — Ред.) їдуть додому.
— Ви служили в декількох місцях, у вас серед побратимів були юристи? Взагалі чи можна сказати, що війна звела вас з унікальними і цікавими людьми?
— У кожного своя історія — всі люди цікаві по-своєму. Війна дуже зближує. З’являється відчуття не те що братерства… Від цих людей залежить твоє життя, від тебе — їхнє життя, ви всі разом. Від того, як ви всі спрацюєте, залежить, що з вами станеться завтра чи сьогодні.
Були і юристи, суддів, чесно кажучи, не зустрічав. Але юристи з різних державних органів були.
Знову ж таки, назвіть будь-яку професію — представників цієї професії я там зустрічав. У цьому сенсі війна повністю об’єднала суспільство.
— Якщо говорити про суспільство, допомога волонтерів відчувається?
— Дуже відчувається. У мене немає досвіду АТО, але хлопці багато казали, що армія наша змінилася — стан значно покращився, якщо порівняти з тим, як починалось АТО.
Критичних проблем із забезпеченням я не відчував. Солдат одягнений, взутий, із засобами індивідуального захисту, протигазом, всякими приколами, БК, зброєю, постачанням їжі — всі ці питання вирішуються. Звісно, виникають питання щодо специфічних товарів — тепловізорів, приладів нічного бачення, дронів (цивільних і військових). Волонтери дуже оперативно реагують на потреби армії. Я не можу сказати, що в армії є критичні проблеми, хіба машини… Безумовно, армії важко, і мабуть, це не її функції забезпечувати кожен підрозділ машинами, але це війна, і застосування мобільних груп показало, що машини вкрай необхідні.
Тому поєднання держави і волонтерів — воно і дає нам змогу триматись. Є волонтери, є держава, є міжнародна допомога — це те, що дає можливість ефективно працювати.
— Як відбувалось ваше повернення до більш-менш мирного життя? Хтось каже, що відпочивальники заважають, хтось, навпаки, каже, що за мирний тил і воює. Як у вас це відбувалось?
— Звісно, війна залишає слід у кожного, хто там був. Психологічно це складно, але треба рухатись далі. ПТСР нікого не омине. Питання в тому, як довго кожен буде з ним розбиратись. Мені здається, що головне в цьому, щоб у моїх побратимів, коли вони повернуться до мирного життя, був сенс у цьому мирному житті рухатись далі. Оскільки перше відчуття, з яким стикаєшся, коли повертаєшся звідти, – це відсутність будь-якого сенсу. Треба його дуже швидко віднайти. Мені простіше — в мене троє дітей і вони не дадуть можливості сильно заглиблюватись у себе.
— Як ви думаєте, чи реально побачити на лаві підсудних живих путіна, шойгу та їх посіпак?
— На моє глибоке переконання, судовий процес у будь-якому випадку є вкрай необхідним і він буде, неважливо, чи вони будуть на той момент живі, чи мертві. Однак усі ці злочини треба зафіксувати, бо Нюрнберг-2 має відбутись обов’язково. Людство має повторювати знову ті самі уроки, які воно не вивчило з минулого разу, оскільки «Ніколи знову» перетворилось на «Знову». Ніхто не помітив, як росія перетворилась на страшну бездонну яму, яка згенерувала абсолютно фашистське суспільство, що вимагає війни з усіма, знищення всього і перетворення всього на випалену роздовбану снарядами пустелю. Чомусь саме такий світ вони бачать. Може, і помічали, але особливо ніхто не реагував на це — завжди ж можна домовитись. Я маю на увазі європейську спільноту. Ви ж пам’ятаєте, нам три дні давали і всі дуже здивувались, коли три дні пройшло, три тижні, а потім три місяці… А ми не просто тримаємось, а ще й даємо дуже гідну відсіч.
Тож судовий процес має обов’язково бути. Я особисто хочу вірити в те, що вони опиняться на лаві підсудних живими, однак це дуже оптимістичний погляд на речі. Якщо бути прагматичним, я в це не вірю.
— Крим — це Україна. Що ми будемо робити з росіянами, які там опинились після окупації півострова?
— Я думаю, їм варто дати можливість виїхати з українського Криму. Вони ж люблять росію — нехай на росії і продовжують своє подальше життя.
— Чи є якась книжка чи фільм, які виявились найбільш правдивими про війну?
— Я люблю кіно, і з цього питання можна окреме інтерв’ю зробити. Ще до війни я вважав, що найкращий фільм про війну — це «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Форда Копполи. І це дійсно найкращий фільм про війну. Чому? Бо безглуздість і нескінченний жах війни він зміг у цьому фільмі показати.
Парадокс у тому, що війна — це екзистенційно абсурдна річ, але люди не можуть без неї жити. Час від часу з’являються такі держави типу нацистської Німеччини чи росії, які не можуть жити без того, щоб не знищувати всіх, до кого вони можуть дотягнутись.
— У чому сила України?
— Звісно, Україна — сильна. Зараз бути українцем — це круто. Мені здається, що ми остаточно позбулися комплексу меншовартості і зовсім по-іншому нас тепер сприймають у світі. І завжди так будуть сприймати. Тому що українці — круті люди.
Наша сила — це потяг до свободи, це наше бажання бути вільними, наше бажання самим вирішувати, як ми живемо своє життя і як ми хочемо жити. Мабуть, це основна відмінність. Росіяни тяжіють до своєї ідіотської моделі, що десь є цар і нехай він все за нас вирішує, від нас нічого не залежить і ми будемо просто пристосовуватись до нелюдських умов. У нас ця історія не проходить, ні. Нам треба бути вільними, треба бути відкритими, треба самим вирішувати свою долю. Навпаки, будь-яку спробу обмежити нас у цьому ми сприймаємо як особистий виклик.
— Яку незавершену справу з попереднього життя ви завершите одразу після перемоги?
— Допишу дисертацію — почав до війни. Вирішив зробити свій невеликий внесок в юридичну науку. Не дуже багато встиг: обрав наукового керівника, зробив план, але, коли переможемо, хочу це завершити.
— Зараз звільняється Харківщина, майже повністю, які у вас відчуття? Я розумію, що в цивільних людей це радість. Радість від можливості повернутись додому чи від того, що окупантів прогнали і люди нарешті можуть жити спокійно. У військових, крім радості від успіху, є інший бік медалі — біль від втрат. Чого у вас зараз більше? Чи є, може, певні ревнощі до успіхів, що вас не було поруч у цей час?
— Круто, що ми звільнили Харківщину, я дуже радий і гордий, що і 93-тя доклалась до цього. Зараз моя бригада на іншому гарячому напрямку тримає позиції. І час від часу треба спілкуватись із рідними, коханими та близькими тих, хто загинув. Тому є і радість від перемог, і горе від втрат.
Бесіду вели Марина Бахолдіна та Анатолій Гвоздецький, «Юридична практика»
Від редакції: Проєкт «Юристи в армії» — історії правників, які, незалежно від посад та регалій, взяли зброю до рук та стали на захист України. Ми переконані, що кожен, хто щось робить на користь української перемоги — на передовій чи в тилу, — по-своєму борець за незалежність України. Ми поважаємо кожну працю, яка наближає Україну до перемоги. Ми переконані, що юристів, які взяли зброю до рук, десятки, а може, й сотні. Ми будемо вдячні нашим читачам за інформацію про правників, які можуть стати героями рубрики «Юристи в армії».
Завантажується ...
