Життя очима судді. Дню Конституції присвячується

Автор: Олександра Жуковська, суддя Дубенського міськрайонного суду Рівненської області

 

Я щаслива жінка і багатодітна мати, родом із смт Рокитне Рівненської області. Живу в м. Рівне. Працюю суддею Дубенського міськрайонного суду Рівненської області. І веду блог у Facebook. Суд любить тишу, бо так краще думається. Відкритість автоматично спричиняє дискомфорт, бо ти виставлений на загальний огляд і мусиш докладати більше психоемоційних зусиль, щоб зосередитись суто на справі. Але одночасно публічність — це захист від маніпуляцій свідомістю. В Україні існує дуже багато стереотипів, пов’язаних із суддівством. І з’явились вони в тому числі через мовчання представників нашого корпусу. Тому вирішила показувати життя очима судді. На цьому історичному етапі судовій владі потрібен діалог із суспільством.

Вам цікаво, як стають суддями? Шлях тривалістю п’ять років. Саме стільки минуло від подання документів мною як кандидатом на посаду судді й отриманням першої судової справи на розгляд як головуючої судді.

Із першого разу в 2011 році я не пройшла відбірковий кваліфікаційний іспит на посаду судді. Але не опустила руки і спробувала вдруге. Крок за кроком: безліч тестів, написання чотирьох рішень у різних юрисдикціях, спеціальні перевірки щодо мене і сім‘ї, зарахування до суддівського резерву, конкурс на посаду, неодноразові співбесіди в органах суддівського врядування. Довга дорога. Нарешті, перемога в конкурсному доборі! І президентським указом від 17.01.2014 мене призначено на посаду судді Дебальцевського міського суду Донецької області на п’ятирічний строк.

Але фактично замість п’яти здійснювала правосуддя лише 2 роки і 9 місяців.

Суддя отримує право розглядати справи лише після церемонії складання присяги українському народу в присутності Президента України. Я разом із трьома сотнями неповноважних колег чекали її 14 місяців… Одного разу нас навіть збирали: на 15.12.2014. Проте близько 00.00-01.00, посеред ночі, коли переважна більшість суддів вже були в Києві, надійшло sms, що присягу відмінили. Ось такий «подарунок» до професійного свята — Дня правосуддя. Особливо суддям із зони на той час АТО, які подолали 21 блокпост…

31.03.2015 — довгоочікувана присяга. Відчуття були різноманітні. Радість. Полегшення. Місяці «підвішеного» стану скінчились. Сама церемонія закарбувалась в пам’яті. Ви думаєте, це було щось піднесене і святкове? Даремно))).

Розчарування від організації. Нас, близько 300 суддів, зібрали ранесенько, десь о 08.00. Було приміщення зі стільцями, штук 30. І ми не знали, де себе подіти. Ходили туди-сюди, більшість — по вулиці. Крапав дощ, вітер куйовдив зачіску, в животі бурчало від голоду. А Президента все не було і не було. Ні на заплановані 15.00, ні на 17.00. О 20.00 почалась церемонія.

Президент і представник його Адміністрації довго говорили. Про корупцію, про очищення. Про те, що радники відмовляли приймати у нових суддів присягу, тому і відмінили попередню дату. Але вирішено це зробити, бо все одно на кожного з нас складуть досьє і проведуть кваліфікаційне оцінювання, відсіюючи корупціонерів. Не знаю, як колеги, а я відчувала себе так, ніби не присягу народу України урочисто складаю, а стою під потоком бруду, який ллється на голову, крапає з волосся по плечах і залишає руді калюжі на підлозі.

І думала, чи усвідомлюють вони, що говорять, звертаючись до людей, які не працювали реально суддями жодного дня, а лише долали різноманітні випробування?

Ми, не здійснюючи правосуддя, вже були винні у всіх гріхах світу. На кожного з нас начепили ярлики. Просто тому, що пройшли виснажливий конкурсний відбір, оголошений у 2011—2012 роках.

Позаду спікерів стояли всі очільники судової гілки влади й органів нашого врядування: голови Верховного і Конституційного судів України, голова Ради суддів України (РСУ), голови Вищої ради юстиції (зараз — правосуддя, ВРП) і Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККСУ), голова Державної судової адміністрації (ДСА). Мовчки стояли. Мені так хотілось почути хоч по слову від них. По обличчях було видно, що стримують емоції. Видавало почервоніння, плями на шиї і жовна, що грали на вилицях. Але трималися достойно, з високо піднятими головами і розправленими плечима. Проте на присязі суддів жодному з них слова не дали. Жодному, уявляєте?

Тоді усвідомила, що можу абстрагуватись від навколишнього середовища. Голоси злились у білий шум. А я думала. Думала про присягу. Про те, яку ношу ми всі беремо на свої плечі. Про те, що треба бути сильним духом, незалежним, мудрим і людяним.

Ось він — перший урок: не має значення, що хочуть оточуючі. Пам’ятати, що ти присягнув народу чесно, і сумлінно працювати, керуючись принципом верховенства права і підкоряючись лише Закону… основному із законів — Конституції України.

Один із колег зачитав текст. Ми хором присягли. Президент пішов. Інших за протоколом безпеки не випускали, доки гарант не залишить приміщення. Пішли і очільники судової влади. І лише одна людина спустилася зі сцени до нас в зал: Валентина Сімоненко, на той час голова РСУ. Вона говорила натхненні слова підтримки, а з очей буквально крапали сльози. Серйозно, плакала перед нами, молодими колегами. Казала, триматись, не здаватись. Пам’ятати, що ми — Судді, які прийшли в тяжкий для народу час, тому мусимо бути сильнішими від усіх інших. Зчепити зуби і не показувати слабкості. Що нас знову чекають випробування, але їх треба здолати і не зневіритись. Ось ці хвилини щирого монологу найбільше закарбувалися в пам’яті, додавши сил. Саме тоді я відчула урочистість моменту.

Другий урок: суддям не можна здаватись, бо не буде майбутнього і у народу, якому присягнули. Навіть якщо народ тебе ненавидить.

Підписану присягу на руки не дали. Святкових фото не робили. Шампанським і канапками не пригощали. Та навіть і в новинах не показували, бо ЗМІ на присягу суддів першої інстанції не запрошували. Посвідчення нам святково не вручали: так, взяли їх на столі реєстратора під підпис і все. Розійшлись тихенько, ніби нічого й не було.

Мій Дебальцевський міський суд Донецької області зруйнували ГРАДами… Ще рік прожила в невідомості і без роботи. Знову боротьба за право на працю. Поразка за поразкою, спроба за спробою, конкурс, безкінечна подача документів на переведення, співбесіди у ВККСУ. І ось президентським указом від 16.03.2016 перевели на посаду судді Дубенського міськрайонного суду Рівненської області.

31.03.2016, рівно через п’ять років від початку довгої дороги до суддівства, мене зарахували в штат діючого суду. Нарешті, все зійшлось: і повноваження були, і робоче місце, прекрасні умови праці і хороший колектив!

Почались трудові будні. Цей довгоочікуваний період називаю «моя суддівська весна», яка тривала усього два місяці. Адже депутати 02.06.2016 змінили наш профільний Закон України «Про судоустрій і статус суддів» і Конституцію України… проголосували за «судову реформу». Прописали, що такі судді-«п’ятирічки», як я, мають бути звільнені після закінчення строку повноважень…

Відчула себе, ніби камікадзе. Люблю роботу, до якої так довго йшла. Та мене «звільнили» ще до того, як показала, на що спроможна. Уявіть лише: здійснювати правосуддя і знати, що все одно будеш звільнена просто за те, що ти суддя-«п’ятирічка». Незалежно від якості роботи. Невесело, правда?

Але це подарувало внутрішню свободу, не лишилось найменшого страху. Якось миттєво, за декілька годин роздумів, відбулася трансформація свідомості. Все, як вчили на курсі психології в Юридичній академії. Відчула на собі п’ять етапів базового захисного механізму реагування:

1. 1.Заперечення: цього не може бути в Україні! А де ж суддівська незалежність? Де гарантії конституційного статусу судді? Мене призначали на посаду після надскладного конкурсу на зовсім інших умовах!
2. 2.Гнів: як законодавча і виконавча влада можуть собі дозволити так вчиняти з рівноправною третьою гілкою влади? Це ж знищення теорії розподілу влад і демократії!
3. 3.Торг: суддівський корпус щось придумає, ми не можемо допустити такого колапсу в Україні, треба достукатися до законодавців, щоб змінили ці протиправні положення.
4. 4.Депресія: а якщо не достукаємось? А якщо Україна піде шляхом беззаконня? Апатія… Доведеться знову боротись і врешті-решт через роки за допомогою Європейського суду з прав людини відсуджувати своє право на працю… А український бюджет понесе чималі збитки… Воно мені треба? Навіщо класти своє життя на плаху вічної борні?
5. 5.Прийняття: все одно як оцінюють мене інші, не має значення, чого хочуть і що думають оточуючі. Працювати й утверджувати верховенство права в Україні, незалежно від того, скільки часу лишилось обіймати посаду судді. Хочуть — нехай звільняють, а я до останнього виконуватиму свою функцію. Незалежно ні від кого.

Тож своє звільнення я уже пережила. Шість місяців працювала так, ніби це останній день. Як і тисяча інших суддів. У голові билась думка: «Ми здійснюватимемо правосуддя, як і присягали. Піднявши голову і розправивши плечі. І нехай будь що буде».

Через півроку десь законодавці схаменулись і внесли зміни. Вирішили суддям-«п’ятирічкам» замість звільнення дати можливість продовжувати кар’єру. Але для цього ми маємо знову пройти конкурс/кваліфікаційне оцінювання щодо відповідності займаній посаді. То теж довга епопея, яку на собі відчули всі судді України. Знову заповнюєш анкети, збираєш довідки, здаєш тести на знання права, пишеш модельне рішення/вирок. Із нового — піддали багатофакторному психологічному тестуванню, яке тривало два дні разом зі співбесідою у психолога. Знову спеціальна перевірка органами СБУ, ГПУ, НАБУ, поліції і ДФС і судді, і родичів. Моє кваліфікаційне оцінювання триває з 01.02.2018, тобто вже 16 місяців. Поки все пройшла успішно. Очікую останнього етапу — співбесіди з членами ВККСУ. Публікували орієнтовні графіки співбесіди двічі: за першим вона мала відбутися до 18.06.2018. Але Комісія переорієнтувала свої сили на проведення конкурсів до Вищого антикорупційного суду, Вищого суду з питань інтелектуальної власності та Верховного Суду, тож перша суддівська інстанція відійшла на другий план. Той графік так і не виконали. За другим — десь у липні 2019-го, але судді, які планувались на березень-травень, ще не всі пройшли співбесіди. Тому розумію, що коли та співбесіда зі мною відбудеться — невідомо. За її результатами або мене рекомендують на звільнення, або на призначення довічно. І зросте суддівська винагорода вдвічі.

Із 17.01.2019 без повноважень, адже скінчився п’ятирічний строк. Черговий період невизначеності. Ухвалювати рішень права не маю. Чекаю. Станом на 12.04.2019 ВККСУ не завершило процедури кваліфоцінювання 3036 суддів. Серед них — 513 суддів, у яких немає повноважень (такі, як я). Як ви зрозуміли, на процес кваліфікаційного оцінювання судді не впливають. У нас вибір простий: або оцінювання, або звільнення.

Настав час підвести суддівські підсумки.

Судом під моїм головуванням вирішено справ і матеріалів:

1) 1054 цивільних;

2) 1048 кримінальних;

3) 676 адміністративних правопорушень;

4) 99 в порядку адміністративного судочинства.

Найскладніша і водночас найцікавіша сфера діяльності — це розгляд кримінальних проваджень. Ухвалила 95 вироків. Із них 5 виправдувальних, тобто 5,3%, інші — обвинувальні. Скасовано вищою інстанцією 2 вироки, тобто 2,1%. Але це ще не остаточна цифра, оскільки 8 вироків знаходяться на розгляді колегії суддів апеляційної інстанції і досі не набрали законної сили.

Всього 2877 рішень, постановлених за результатами проведення близько 10 000 судових засідань… у різних юрисдикціях, за різними правилами… після багатьох годин заслуховування позицій сторін, дослідження доказів, у тому числі допитів свідків, безлічі годин в нарадчих кімнатах… Сотні надрукованих аркушів… Тисячі людських історій, пропущених через серце і розум, викладених на папері… Тисячі захищених і відновлених людських прав… а на противагу — приблизно половина незадоволених через програш…

Взагалі доступ людей до правосуддя ускладнився. Через катастрофічну нестачу суддів в Україні справи розглядаються дуже довго. Є окремі райони, де відсутні повноважні судді. А, отже, і судова влада там не діє. Суди-сироти. Станом на 20.08.2018 таких було в Україні 23! Під їх юрисдикцією — більше 700 тисяч населення України! Частині суддів-«п’ятирічок», які успішно подолали кваліфікаційне оцінювання, повернули суддівські повноваження. Деяких колег відрядили працювати в такі суди-сироти на 6-12 місяців. Зараз не функціонує 10 судів. А це неможливість вирішити: аліменти дітям, розлучення, оформлення спадщини, спори про землю, поновлення на роботі, боргові зобов’язання, встановлення юридичних фактів, питання недієздатності і опіки, поділ майна подружжя, позбавлення батьківських прав, усиновлення, оскарження накладених постановами адміністративних стягнень і багато-багато іншого. Наша держава не забезпечує доступ до правосуддя людям, які живуть у районах судів без суддів. Вдумайтесь у ці цифри. Сотні тисяч людей не можуть звернутись за захистом. Маємо те, що маємо. Україна — територіальний центр Європи. 21 сторіччя.

Втрати суддівського корпусу продовжуються. Найбільше тримає удар саме перша інстанція. 22.09.2016 відбулось масове звільнення суддів у відставку. Лише з нашого суду пішло одночасно четверо колег, а в сусідньому Радивилівському районному суді — всі троє. Станом на 01.01.2017 в Україні вже було 2670 суддів-відставників (це за всі роки незалежності). Проте, за даними Пенсійного фонду України на 01.01.2019, їх кількість збільшилась аж до 3294. Тобто після судової реформи ще 624 судді, які відпрацювали більше 20 років, не дочекались обіцяної «цукерочки» у вигляді підвищеної суддівської винагороди за результатами кваліфікаційного оцінювання. Покинули все і пішли на заслужений відпочинок.

Суддів продовжують звільняти. Аналізуючи дані на сайті ВРП за 2019 рік, я з’ясувала, що з 01.01.2019 і станом на 24.05.2019 без мантії лишилось 93людини.

Причини-різні:

1) за власним бажанням — 8;

2) у відставку — 44;

3) у зв’язку з неспроможністю виконувати повноваження за станом здоров’я — 1;

4) на підставі підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України — 7;

5) на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України — 43.

Якщо у відставку, то платиться утримання, але для цього треба мати суддівський стаж 20 років. За власним бажанням — суддя просто покидає все і йде. Звільнення за перехідними положеннями Конституції України фактично означає, що не подолане кваліфікаційне оцінювання. Питання дискусійне. А за п.3 ст.126 Конституції України — це «дисциплінарка». Тобто звільнення через «вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді». У цій категорії більшість звільнених суддів — з непідконтрольних територій.

Тож поки що кадрова ситуація погіршується. Поповнення у суддівських лавах першої і апеляційної інстанції немає, оскільки жодного результативного конкурсу на ці суддівські посади з вересня 2016 року не було. Простіше кажучи, нових суддів немає. А в діючих сил працювати за себе і відсутніх колег, одночасно приймаючи участь в кваліфікаційному оцінюванні, все менше і менше.

За три роки — з 2016 до 2019 року — кількість штатних посад суддів поступово зменшили. Із 9071 станом на 01.03.2016 до 7235 станом на 01.09.2018, і з 18.04.2019 — 6538 штатні одиниці. Мінус 2533 посади. Нових не призначили, але посади скоротили…

Наразі є близько 5100 суддів (без врахування нових суддів ВАКС і ВС). Якщо за 100% необхідної кількості суддів брати початкову штатну кількість в 9071, то не вистачало 44% суддів. А якщо відраховувати з нової «штатки» в 6537 суддів, то немає лише 22% колег! Вуаля, кадровий голод вдвічі зменшено на папері, без реального заповнення вакансій!

Згадую свої перші місяці в суді… золотий період. Вистачало суддів. У кабінетах не бриніла приголомшлива тиша. Суд жив.

А діючі судді не мали б вигляд зомбі: з блідими обличчями, яких не торкаються сонячні промені, і червоними від недосипу та комп’ютера очима…

Працювали в нормальному режимі, 8-годинний робочий день. Ухвалювали кожен по 30–40 рішень на місяць. Зали ділили на двох: один до обіду проводить засідання, другий — після. Котрийсь день тижня лишали суто для аналізу і вивчення нового законодавства та практики. Більшість справ розглядались впродовж 1–2 місяців.

А потім грянула осінь 2016 року, масове звільнення суддів… Навантаження на нас, діючих, різко зросло — в 3–4 рази. І почалося… по 120–140 ухвалених рішень на місяць, робота по 12–16 годин на добу, іноді декілька тижнів підряд без вихідних, бо ти слідчий суддя… часу щось нове ґрунтовно почитати критично немає… і суцільний конвеєр, в якому боїшся втратити з поля зору важливе та помилитись.

Ностальгія… Даються взнаки місяці без повноважень. Вже сумую за «живою» роботою. Загалом я не знаю, що чекає мене завтра. Не можу спланувати свою поведінку, адже майбутнє невизначене. Тому насолоджуюсь сьогоденням. Вміти жити одним днем — це теж розкіш, яку не часто дарує доля. І працювати в місті, де є стільки історичних пам’яток, в тому числі замок, не кожному щастить.

Коли стає важко на душі… або маю прийняти складне рішення… йду до Дубенського замку. Тут добре думається… Від каміння віє спокоєм… Вдихаю аромат міцної кави… Дивлюся на рів і мури, обліплені плющем… Твердиня, яку за п’ять століть не завоював ніхто. Хоч лише татари намагались більше 100 разів… І наступає умиротворення. Тут черпається Сила.

Я полюбила Дубно. З першого погляду. І вірю, що все буде добре. В будь-якому випадку, незалежно від того, як складеться доля.

28 червня Україна святкує День Конституції України. У світі існує близько 200 держав, та власну Конституцію мають лише 70. Конституція України — це основний Закон. Саме там виписані одні для всіх «правила гри». Чомусь їх увесь час намагаються змінити. Замість того, щоб дотримуватись.

У Конституції закріплено права, свободи та обов’язки людини і громадянина, визначено державний устрій і порядок функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування. Згідно зі ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. А відповідно до ст. 8 в Україні визнається і діє принцип верховенства права, її норми мають найвищу юридичну силу і є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Тобто на теорії розподілу влад базується демократія. Лише за умови функціонування незалежної судової гілки влади можливо забезпечити дію принципу верховенства права.

У Львівській ратуші в 17 сторіччі здійснювали правосуддя. Приміщення було оздоблене написами, які могли бачити всі присутні, спеціально, щоб не забувати базові принципи. Один із написів надзвичайно актуальний і сьогодні: «Правління без правосуддя є справжнім злодійством».

Там, де немає незалежного судді, люди беззахисні. Адже не можуть скористатись своїм правом на доступ до справедливого суду.

Тому так важливо усвідомити, що без незалежного суду неможлива демократична правова держава. Рекомендую до перегляду геніальний історичний фільм «Нюрнберзький процес» (1961 рік, режисер Стенлі Крамер) — про втрату незалежності судовою владою в окремій країні і трагічні наслідки для всього світу. Судді зобов’язані бути незалежними від будь-якої влади. Інакше це злочин проти правосуддя.

Вільний народ і незалежна країна — українське кредо. Ми здобули свободу. А тепер щосили боронимо суверенітет. Українці самовіддано відстоюють незалежність. Адже всі розуміють, що без незалежності неможлива державність. Інакше буде колонія, придаток, складова, але не Українська держава. А як донести, що незалежність для судді — це те ж, що і незалежність для держави?

Без незалежного суду не буде і справедливого суду. Ось і все.

От чи знаєте ви, що судді працюють в ліквідованих судах? Так-так, Президент указами за номерами 449/17-455/17 від 29.12.2017 ліквідував (окремі — реорганізував) українські суди та утворив нові. Це було подано як «оптимізація» і «укрупнення». У більшості випадків «об’єднано» декілька менших місцевих судів в один великий окружний. Хоча такої адміністративно-територіальної одиниці як «округ», в Україні не існує. На прикладі нашого суду: об’єднано Демидівський, Млинівський, Радивилівський районні суди та Дубенський міськрайонний в один Дубенський окружний суд із центром в Дубні. І система авторозподілу справ — лише в Дубно. Але судді з нового «об’єднаного» суду залишаться у приміщеннях своїх «старих» судів, і кому яка справа потрапить — невідомо. При цьому штат суддів ще скорочено з 17 до 11! Наприклад, у Демидівці зараз є троє суддів, але в новому окружному суді 2 одиниці прибрали, залишається один. У Дубно за штатом 7 суддів (а було 8 до реформи), зменшують до 5. Скорочення посад суддів автоматично призводить до скорочення і секретарів судових засідань, і помічників, і судових розпорядників, і працівників канцелярії. Тобто за таким «сценарієм» відбудеться масове звільнення людей.

Я, суддя першої інстанції, не розумію, для чого це робити. І чому людина з Демидівки має їхати в Дубно чи Радивилів на розгляд? Чому їй потрібно буде витрачатись на дорогу? Як ми, судді, маємо в колегії збиратись із різних судів? Де брати техніку і час?! Ну і головне питання: а що буде із суддями? Яким чином і коли ми потрапимо до «нового окружного суду»? Переведення, конкурс? Невідомо… Щоб вирішити проблеми нестачі суддів, потрібно заповнити вакансії. А не утворювати з чотирьох судів один.

Ненормально, що судді живуть у «режимі очікування». Це треба змінювати. Принцип юридичної визначеності є частиною верховенства права, гарантованого нашою Конституцією. Він діє і для суддів. Ми всі повинні знати «правила гри», що і коли нас чекає, щоб мати змогу спрогнозувати свою поведінку і не залежати від волі сторонніх осіб. Але чомусь ці правила змінюють «по ходу гри»…

На суддів розповсюджується Кодекс суддівської етики. Також ми керуємось Бангалорськими принципами поведінки суддів, які віддзеркалюють найвищі стандарти функціонування судової влади, яких дотримуються переважна більшість культур і правових систем світу. Прийняття Бангалорських принципів та коментаря до нього стало результатом багаторічної роботи суддів із 75 країн світу! Доклали зусиль до створення цих архіважливих спільних документів судді Азії, Африки, Тихоокеанського регіону, всієї Європи, Американського і Австралійського континентів. До процесу долучились і міжнародні експерти, адвокати, правники. Коментар, який поглиблює сенс Бангалорських принципів, вийшов за ініціативи Управління Організації Об’єднаних Націй з питань наркотиків і злочинності. Історію створення розповідаю для того, щоб читачі зрозуміли: йдеться про світові стандарти у судовій владі і поведінці суддів.

Незалежність, об’єктивність, чесність і непідкупність, дотримання етичних норм, рівність, компетентність і старанність.

Коментар до найпершого принципу починається із фрази: «Незалежність — це не привілей, а відповідальність, притаманна посаді судді».

Суддівська незалежність — це і менталітет окремого судді (індивідуальна, фактична незалежність судді), і набір певних механізмів, які врегульовують відносини судової влади з іншими гілками влад (інституційна незалежність або те, як вона сприймається зі сторони суспільства).

Три мінімальні умови забезпечення незалежності суддів за Бангалорськими принципами:

1) строк перебування на посаді судді: може бути фіксований або пожиттєвий. Є гарантією від втручання в діяльність суддів зі сторони виконавчої влади чи органу, який призначає суддів.

2) фінансова забезпеченість: право на заробітну плату і пенсійне забезпечення, яке встановлюється законом і не може стати об’єктом довільного втручання зі сторони виконавчої влади таким чином, що це вплине на незалежність суддів.

3) інституційна незалежність: незалежність щодо адміністративних питань, які мають пряме відношення до здійснення судової функції. Жодна зовнішня сила не повинна мати можливість втручатись у питання, які прямо і опосередковано стосуються судової функції.

А тепер, читачі, задайте собі питання: в державі Україна забезпечуються три мінімальні міжнародні умови незалежності суддів?

1. Щодо строку перебування на посаді: 1) суддів піддали люстраційним перевіркам; 2) ввели кваліфікаційне оцінювання, від якого залежить подальша кар’єра і що не було передбачено при призначенні на посаду; 3) 02.06.2016 прописали у Законі, що всіх суддів-«п’ятирічок» звільнять в будь-якому випадку; 4) в іншому Законі визначили, що судді-«п’ятирічки» зможуть лишитись, якщо повторно пройдуть конкурс на посаду (який вже раз складали під час відбору); 4) зараз відбувається процес «укрупнення», створюють нові суди. І судді України не знають, що чекає після. У будь-який момент може розпочатись нова «реформа»: переоцінка оцінених. Це український стандарт? Де ж наша гарантія конституційної незалежності? Хочеться просто працювати. У нормальному режимі виконувати свою безпосередню функцію — здійснювати правосуддя.

2. Суддівську винагороду як лише не змінювали. Тут статті не вистачить всього описати. Достатньо знати, що рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 встановлено неконституційність положень законодавства щодо зменшення посадового окладу судді, оскільки це порушило конституційну гарантію незалежності суддів. Але це рішення в повному обсязі не виконується. Зараз існує дискримінація в оплаті праці. За ту саму роботу судді в одному суді, з тим самим єдиним конституційним суддівським статусом, отримують різну суддівську винагороду. Ті, хто пройшов кваліфікаційне оцінювання, вдвічі більше від тих, хто досі не подолав його. Причому не зі своєї вини, оскільки від суддів процес кваліфікаційного оцінювання не залежить.

3. Незалежність від втручання у судову функцію… питання чи не найболючіше. У нас найвищі посадовці держави, представники законодавчої і виконавчої гілок влад, органів місцевого самоврядування дозволяють собі висловлювання, які підривають авторитет суду. Даються доручення РНБО розібратись із суддями. Звертаються із «запитами»- вказівками, «беруть під контроль» перебіг справ. Навіть люди в камуфляжі можуть стояти за спиною судді і здійснювати «громадській контроль». Судова охорона знищена, а нова вже більше 4 років не функціонує. І ніхто нікого не боїться. За даними дослідження, опублікованого в ЗіБ (В-19 (1421) 18.05—24.05.2019, автор Калінніков Олексій), за 2015—2019 роки до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесли 1865 повідомлень про постановлення суддями завідомо неправосудного рішення (ст. 375 Кримінального кодексу України). Тобто ініціювали кримінальні переслідування відносно суддів. Направленням обвинувального акту до суду завершилось лише 17 з них, менше 1%. За даними ГПУ, вироків щодо суддів за ці 4 роки є лише 7: 2 обвинувальні і 5 виправдувальних. Що ж інші 1848 випадків? Судді піддались таким чином тиску?.. Багато людей притягнули за втручання у здійснення правосуддя? Питання риторичне.

Робота судді багато в чому схожа з точки зору психоемоційного навантаження зі службою захисника Вітчизни. Є ризик покласти тисячі життів, боронячи країну від зовнішнього агресора. Але при цьому не здобути істинну незалежність, розтоптавши справедливість в середині держави. Тому в кожного своє поле бою.

Сучасний суддя — це рішучий воїн з милосердним серцем. Незалежний від стороннього впливу, який приймає рішення згідно із законом і внутрішнім переконанням.

Підведення підсумків свого суддівського життя хочеться завершити на позитивній ноті словами британського колеги:

«Перед ними змінюються уряди, які приходять, як приплив, і йдуть, віднесені вітром. Вони не повинні виявляти лояльність міністрам і навіть тимчасову лояльність, яка вимагається від цивільних службовців. Судді подібні левам, які охороняють трон. Але цей трон в їх очах займає не прем’єр-міністр, а закон і суспільний інтерес, як вони його розуміють. Саме цьому закону і цьому розумінню вони вірні. І в цьому полягає їх слабкість, їх цінність і їх грізна сила» (J.A.G. Griffith, ThePoliticsoftheJudiciary, 3rd ed. (London, FontanaPress, 1985).

Права і свободи людей, гарантовані Конституцією України, захищаються і відновлюються саме «левами правосуддя». Хороша новина в тому, що ми поки ще існуємо і без бою не здаємось! Усіх зі святом!