прапор_України

Генеральний партнер 2022 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА
Головна » Новини » «Після цієї війни вже ніхто не назве Україну буферною зоною — у мене є відчуття, що Україна стане центром Європи» — Євгенія Емеральд, снайпер полку спеціального призначення «Сафарі»

«Після цієї війни вже ніхто не назве Україну буферною зоною — у мене є відчуття, що Україна стане центром Європи» — Євгенія Емеральд, снайпер полку спеціального призначення «Сафарі»

  • 26.07.2022 14:29
Євгенія Емеральд
Фото: FB-сторінка Євгенії Емеральд

Батько Євгенії завжди був упевнений: війна з росією буде. Крім впевненості в цьому, він готував дочку до захисту України, як мінімум, навчив стріляти. Впевненість батька стала пророчою, а навички, набуті з дитинства, неймовірна інтуїція та арсенал зброї допомогли Євгенії Емеральд, бізнесвумен у мирному житті, без зайвих проблем стати до лав Збройних сил. Зараз Євгенія — молодший лейтенант, снайпер полку спеціального призначення «Сафарі» — захищає Батьківщину на Сході країни. А ми вирішили, що колишніх юристів не буває, і поспілкувались з нею в рамках проєкту #Юристи_в_армії.

— Я читала декілька ваших інтерв’ю, тому спитаю одразу: чому ваш батько був упевнений у війні з росією? Мені здається, що це був не найпопулярніший прогноз на майбутнє.

— Так, непопулярна думка. Але він все життя готувався до війни з росією, як знав щось! Його батьки, мої бабуся і дідусь, були військовими і познайомились під час Другої світової війни — це наша сімейна love story. Тож тато зростав у такий атмосфері, що про війну йому розповідали з дитинства.

Чому він вважав, що війна буде саме з росією, я не знаю.

Але взагалі тато був дуже запасливою людиною, з дитинства пам’ятаю запаси гречки, горілки, патронів, інших речей тривалого зберігання. Запаси років по 10 стояли, псувались, купувались нові. Я з цього так сміялась і не розуміла. Але все ж таки якось воно вплинуло на мене, бо за місяць до широкомасштабного вторгнення у мене з’явилось передчуття (вірити не хотілось, але передчуття було) і я почала потроху готуватись.

А якраз за день, 23 лютого, я прокинулась, абсолютно спокійно зателефонувала своєму адміністратору, дала картку і відправила на закупи необхідного. В цей самий час почала заправляти всі машини, всі каністри, до речі, в «Епіцентрі» 23 числа вже не було каністр. Потім поїхала на своє ювелірне підприємство і забрала звідти все, що було, забрала вітрину. Поїхала на квартиру по зброю — мама шокована: “Що відбувається?”. “Мама, буде війна”, — кажу. Мама дуже розгнівалась на мене: “Ніколи такого не буде, думаєш не позитивно!” –  і т.д.

Уся моя підготовка завершилась о третій годині ночі, вже 24 лютого. Лягла спасти і через дві години вже дзвіночок: «Жека, почалось, що робити?!».

І що ви робили саме 24 лютого, одразу пішли до армії?

— 24-го після дзвінка я, як була, в піжамі, стрибнула в машину — забирати близьких друзів. Мама зрозуміла, що все серйозно. А я почала перевозити всіх у безпечне місце — до себе в приватний сектор. А далі що: зброя у мене була підготовлена, патрони — теж. Лишалось заспокоїти людей. Я була єдина з 30 цивільних людей, у кого була зброя і хто міг нею користуватись. Перші дні ми в приватному секторі припускали, що можуть бути випадки мародерства. До речі, на другий день до нас через паркан лізли. Я на адреналіні схопила гвинтівку, вилізла через вікно. Вони втікали так! Я не знаю, хто це був. Потім дійшло, що потрібно було діяти за правилами, присісти біля віконця, сховатись.

Це був перший момент, коли я зрозуміла, що, можливо, мені доведеться стріляти в людину, — було тремтіння по всьому тілу, але швидко минуло.

Перші три дні я не спала, сиділа на вахті й охороняла людей. Влаштували чергування, певні порядки встановили — 30 людей в одному будинку. На той час над нами вже літали низько літаки, був вибух поруч.

Я хотіла йти до армії одразу 24-го, але розуміла, що є ще справи з рідними.

На третій день я поїхала везти їжу людям у підвалі, проїжджала через пост ТрО, спитала, чи потрібна допомога, я офіцер, молодший лейтенант. Відповідають, що дуже потрібні зброя та патрони. Кажу: «У мене все є, привезу». У мене було багато зброї, я їм привезла, коли відкрила багажник, вони були шоковані. Запросили до себе в підрозділ. Я погодилась, бо для мене було дуже зручно — я могла в крайньому випадку попередити своїх цивільних про небезпеку. Проте я там була неофіційно, без оформлення.

Євгенія Емеральд

Але через декілька днів я зрозуміла, що мені цього замало і я зможу бути більш корисною. Якраз мені в той момент зателефонували з київського підрозділу ССО ЗСУ, дізналися, що є дівчина-снайпер, сказали, що я їм потрібна. Питають: “Є своя зброя?”. “У мене все є”, – відповідаю. “Готові приєднатись?” — “Готова!”

Мала їхати з ними на завдання, але в останній моменті воно скасувалось.

Саме в цей час мені зателефонувала подруга з Макарівського району. Плаче: з маленькою дитиною в окупації, без зв’язку, світла, води та їжі. Каже: “Ти — моя єдина надія”.

Я взяла машину, сусідського хлопчину на допомогу з картами (дорослі чоловіки злякались) і ми поїхали, нас і прострілювали, і попереджали про небезпеку. На свій страх і ризик прорвались, забрали подругу з дитинкою.

В цей момент, коли я була в Макарівському районі, я набрала свого товариша (бо знала, що він там десь є), запитала про ситуацію, розповіла, що в ССО запросили, а він каже: «Давай до мене в житомирські ССО, я командир». Теж спитав про власну зброю: тоді зброя була на вагу золота, дорожче тільки патрони!

Сумка в мене була вже зібрана, поїхала в Житомир. На початку березня я вже була в ССО ЗСУ під командуванням мого товариша — я дуже його поважаю і довіряю на 100%.

Ми пробули місяць в ЗСУ, і нам запропонували перейти до спецпідрозділу «Сафарі». Командир запропонував: «Хто хоче зі мною», а я така людина, що йду зі своїми до кінця.

Ось так із другого місяця широкомасштабного вторгнення я опинилась у спецпідрозділі «Сафарі».

Я дізналась про вас із посту іншого юриста в армії — Євгена Проніна, він вас підписав як одногрупницю. Що трапилось, що з юридичним фахом не склалось?

— Я почала працювати за фахом із першого курсу – помічником юрисконсульта. А на останньому курсі вийшла заміж і завагітніла. Мені пропонували працювати в прокуратурі, могли почекати 2 роки з декрету. Але потім так склалося, що чоловік мій не працював, і я розуміла, що потрібна робота, яка дає гроші. А в прокуратурі мало пройти багато часу, щоби почати отримувати достойну заробітну плату. У мене його не було. Ось так у мене з’явився перший бізнес, і я була підприємницею до війни, зараз, після переходу на державну службу, звісно, відмовилась від підприємницької діяльності.

Але я маю сказати, що юридична освіта мені дуже допомагала: я знала свої права. Мені здається, що кожній людині як базу добре було б мати юридичну освіту, хоча б мінімальні знання.

До речі, в армії юридичні знання стають у пригоді?

— Знаєте, юриспруденція така наука, яка переслідує тебе скрізь. Наприклад, зараз мені дадуть свідоцтво учасника бойових дій, я цікавилась, які у мене права, що і як. Юриспруденція — це та база, що буде в пригоді завжди.

Як ви думаєте, ми побачимо живих путіна і компанію на лаві підсудних?

— У мене є така теорія, що цей недопрезидент хворий, ну психічно — це зрозуміло, а ще — хворий на тяжку хворобу, тому вирішив «увійти в історію». Думаю, що рік-два і його просто не стане… А знаєте, він уже на цій лаві сидить — в інформаційному просторі по всьому світу.

Чи реально створити запобіжники війни? Ніби ще є ООН, Рада безпеки, але ж ніхто не думав, що країна – член Радбезу розпочне війну…

— Якщо ми згадаємо історію, то після війни завжди створювались подібні організації. Я думаю, що Україна стане тією ниточкою, яка створить нову організацію, буде об’єднання держав, щоби більше не допустити такого. Мені багато пише іноземців, вони кажуть: «Ви творите нову історію».

Мене завжди ображало, коли Україну називали буферною зоною. Після цієї війни вже ніхто не назве Україну буферною зоною — у мене є відчуття, що Україна стане центром Європи.

Я сподіваюсь на це. Чому українська армія має дотримуватися звичаїв і правил війни?

— В усьому має бути культура і повага. Як каже наш командир, ворога треба поважати, ворога не можна ненавидіти. Культуру війни теж треба поважати. Якщо людина здається в полон і ти певен, що не закидає тебе гранатами чи ще чимось, то ти маєш достойно прийняти в полон без мародерства і знущань. Так, ця нація показала себе з поганого боку, вони роблять погані речі, але ми, українці, маємо залишатись людьми, на своєму прикладі показувати — ми не такі. Так, нам треба дотримуватися законів. Звісно, та сторона нічого не дотримується. Вони зрозуміли, що в ближніх боях нам програють, тож почали наші бази здалеку закидувати ракетами. Коли вмотивованих бійців убиває ракета уві сні — ну, це не війна, так роблять тільки боягузи. Важко сприйняти. Одне діло в бою загинути, а так…

Євгенія Емеральд

Так, на жаль, це страшна реальність… Волонтерська допомога відчувається?

— Ми спецпризначенці. За весь час війни дуже добре «упакувались» — хтось за свої гроші, комусь друзі допомагали. У нас дуже класний командир — він дуже багато власних коштів витратив, наприклад, замовляв нам форму, організовував машину.

А взагалі люди допомагали в кожному місті, де ми були. Спочатку навіть з їжею допомагали. Допомога має бути там, де потрібна, я в цьому переконана. Якщо хтось дуже-дуже хоче допомогти, я скеровую до тих підрозділів, де є потреба.

Особисто мені на початку потрібна була допомога — снайперська екіпіровка дуже дорого коштує. Я пішла особисто до людей, яких знала, — заможних підприємців, але мені відмовляли, говорили: «А ми вже допомагаємо ЗСУ». Я трошки поникла.

Подруга порадила написати пост в Instagram, дати номер картки, а там як буде. Написала, але без надії абсолютно. Через годину мені пише людина, яку особисто я не знала, просто мій підписник, питає, яка саме сума потрібна. Пообіцяв третину суми і перевів. Потім люди почали скидати гроші — за місяць мене зібрав народ. Повірте, це не близькі друзі, а просто люди, які стежили за моєю сторінкою. На сьогодні у мене немає потреби ні в чому. І у наших хлопців також.

Хоча сьогодні компанія Kyivstar передала нам 60 кг їжі, яка не псується. Ми живемо в таких умовах, що немає де готувати, і це справді потрібна допомога.

Машини — також така річ, що потрібна постійно: вони ламаються, б’ються. Мої друзі-підприємці організували волонтерський рух “1000 машин для військових”. Я звернулась до них, нам був потрібен один пікап, хоча були готові дати більше, але не треба, нахабніти не можна. Буває іноді десь «Ми, військові, голі-босі», але ж військові вже і заробітну платну отримують непогану. Ми, щоправда, тільки другий місяць будемо отримувати, але ми йшли не по гроші. Я взагалі не знала, що будуть щось платити. Це приємний бонус — у всіх родини, які треба утримувати.

Якби ви не потрапили до армії, у вас був план Б?

— Ні, не було. У мене такий план був ще 10 років тому — коли я навчалась на юридичному, я пішла на військову кафедру в Університеті ім. Тараса Шевченка. Хлопці пішли, щоб відкосити від армії, а я — навпаки.

Дівчат брали на військову кафедру?

— Так! Як зараз пам’ятаю: нас було 3 дівчини. Дві мої подружки не пов’язали свою кар’єру з військовою службою, вони просто юристки і допомагають юридично зараз.

Ви ж розумієте, тато був певен, що буде війна, а я розуміла, що в такому випадку я хочу брати участь у ній! Якщо я буду після військової кафедри, то це буде легше зробити. Так і сталось. Ви не уявляєте, як мені допомагало військове посвідчення в перші моменти війни.

Вперше чую, що дійсно допомогло!

— Ви знаєте, я єдина тут з юридичною освітою і єдина цікавилась документами. Для мене дуже важливе офіційне оформлення, я ж розумію, що війна війною, але є відповідальність і після! Як у 2014 році хлопці йшли добровольцями, а потім на них справи заводили. Тож я і тут своїм побратимам кажу: спочатку мають бути зроблені документи.

Так, це важливо і для живих, і навіть просто в разі поранення…

— Звісно! Не дай боже, щось станеться, щоб і сім’я була забезпечена, і лікування щоби було необхідне. Це дуже серйозні моменти!

Бачите, непогано, що зараз стало багато юристів в армії, можуть порадити своїм побратимам.

— Так! А ми ще в гарячій точці зустрілись з Євгеном Проніним. Насправді ми були на зв’язку з ним із перших днів широкомасштабного наступу. Він був на Оболоні в Києві, я — на Русанівці.

Що вас вразило в цій війні (погане чи хороше)?

— Давайте про хороше, бо погане ми і так усі знаємо. Мене вразили люди. Як виявилось, у нас і була об’єднана нація, але зараз вона об’єдналась іще сильніше. Ця допомога… знаєте, допомагали просто всі, навіть ті, в кого і не було можливості. Підтримка людей неймовірна: в Сумах іду вулицею, підходить бабуся, пригощає цукерками: «Це вам!» – і наполягає. От коли людина наполягає, не можна відмовлятися, це ж ображає.

Коли була в Києві, то в ательє мені підшили величезну форму, не взяли гроші. Кажуть: “Це наш внесок у перемогу”.

До того ж мене дуже вразила українізація. І я підтримую її. Останній раз я розмовляла українською, коли навчалась в університеті, потім 10 років розмовляла російською. Перший поштовх дала війна, тепер у мене багато побратимів із Франківська — я почала розмовляти українською, вивчати заново. Перший місяць було важкувато — я багато слів не знала і питала у хлопців. Зараз спілкуюсь вільно українською, веду соціальні мережі українською, з дитиною спілкуюсь українською. Взагалі намагаюсь говорити без помилок, хоча буває, що проскочить.

Я українка, я пишаюся, що в мене є мова. І це мене теж вразило: якщо навіть я прийшла до цього, то скільки інших, таких як я. Такий перехід вражає.

Зараз відсіялись ті, хто, на мою думку, не гідні бути українцями. Одна справа, коли жінки з дітьми їдуть, інша — чоловіки, які правдами і неправдами втікають за кордон. Я відкрито кажу: це ганьба. Я не кажу всім іти на передову, ні, в тилу достатньо роботи, щоб допомогти: фінансова підтримка, логістична…

Є питання, яке я ставлю всім нашим військовим: чому Україна переможе?

— Бо в нас немає вибору! Ми відстоюємо свою землю і свою правду, і по-іншому бути не може. У нас — мотивація! А це головне. У наш полк всі прийшли добровільно, немає жодної людини, яку б силоміць затягнули. У нас навіть є хлопці, які служили у Французькому іноземному легіоні, і вони повернулись до України. Розумієте, хтось тікає, а хтось, навпаки, повертається захищати. Це теж вражає. А ще подивіться, скільки у нас зараз жінок воює? Здається, ніде в світі немає більше жінок в армії, ніж у нас. Може, ще Ізраїль, але у нас буде ще більше.

Яку незавершену справу з попереднього життя ви хотіли би доробити після перемоги?

— А, з цим просто — вийти заміж! Коли почався широкомасштабний наступ, я мамі сказала, що хочу вийти заміж тільки за військового (тобто людину, яка буде мене розуміти). І щось мені підказувало, що доля приведе. І так сталось! Я зустріла військового, не зі свого полку. Для мене це важливо, бо в армії має бути порядок: вони побратими, я — посестра, і тут немає місця для романтики.

Так сталося, що він побачив статтю про мене, виявилось, що у нас багато спільних друзів — ми почали спілкуватись. І так збіглося, що в нього ротація в Києві, а мені дають 2 дні вихідних і ми зустрічаємося вживу, знайомимося, закохуємось, романтика!

Спитав, чи піду заміж, я погодилась, але руку і серце буде просити в командира: зараз війна, а він мені як батько.

Я щаслива жінка, хоч і перебуваю на війні. Війна — це не закінчення життя, треба знаходити сенс навіть зараз. Ви знаєте, я не ображаюсь на людей, які нині продовжують жити нормальним життям: працювати, відпочивати, ходити в ресторани — не кожен же день сидіти і плакати. Треба йти далі, жити далі, розвивати економіку, допомагати армії. Дуже важливо, щоб не зламатися на війні, знайти сенс життя.

(Бесіду вела Марина БАХОЛДІНА, «Юридична практика»)

 

Від редакції: Проєкт «Юристи в армії» — історії правників, які, незалежно від посад та регалій, взяли зброю до рук та стали на захист України. Ми переконані, що кожен, хто щось робить на користь української перемоги — на передовій чи в тилу, — по-своєму борець за незалежність України. Ми поважаємо кожну працю, яка наближає Україну до перемоги. Ми переконані, що юристів, які взяли зброю до рук, десятки, а може, й сотні. Ми будемо вдячні нашим читачам за інформацію про правників, які можуть стати героями рубрики «Юристи в армії».

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

tg-10
4_TaxForce600_90
covid
На-сайт_балы_600х90
На-сайт1_600x90
top50_2020_600x90
ULF_0002
Vacancies_600x90_ua

Чи потрібно відновити військові суди в Україні?

Подивитися результати

Loading ... Loading ...

PRAVO.UA