Мовчання слідчих суддів — блог адвоката Юрія Реута

За задумом кримінального процесуального законодавства слідчі судді — це саме ті люди, що стоять на заваді свавіллю правоохоронних органів, здійснюють контроль за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, стежать, щоб ці самі права, свободи та інтереси не зазнавали невиправданих обмежень. На цьому місці всі керівники і власники більш-менш великого бізнесу та їхні адвокати, напевно, сумно посміхнулись.

Реальність і судова практика є доволі суворою, приземленою, та однаковою — що в Києві, що в Одесі, що в будь-якому іншому місті України. Ні-ні, це в жодному разі не стосується всієї правоохоронної та судової системи. Варто лише спробувати звернутись до райвідділу чи окружної прокуратури, щоби притягнути до відповідальності контрагента, що «кинув» на гроші чи товар, або працівника, який заволодів майном підприємства, і ви одразу оціните всі «заборони тиску на бізнес», «недопустимість використання кримінально-правових інструментів для вирішення цивільних спорів» з іншого боку. Вже не кажучи про реальну можливість повернути викрадене чи принаймні запобігти його зникненню.

Але варто лише вам зіткнутись із кримінальним провадженням, що розслідується органом обласного рівня чи «оперативно супроводжується» СБУ, або, не дай Боже, «гла̀вком», як все заграє зовсім іншими барвами. Виявиться, що все (от дійсно все) можна визнати речовим доказом, і як наслідок, арештувати, пославшись на необхідність збереження цих самих речових доказів. А потім ще й експертизу якусь призначити і надати цей доказ для проведення експертизи.

І здавалось би, саме для таких ситуацій і потрібні слідчі судді. Бо факт винесення постанови слідчим про визнання вилученого майна речовими доказами жодним чином не наділяє їх цими критеріями, та саме слідчий суддя мав би в процесі розгляду клопотання ретельно дослідити й надати оцінку відповідності кожного вилученого документа чи предмета окремо критеріям, визначеним ст. 98 КПК України. Натомість Єдиний державний реєстр судових рішень показує нам іншу реальність, де самого факту визнання чогось речовим доказом цілком достатньо для його арешту і для слідчого судді, і для апеляційного суду, а призначення надалі експертизи вже просто «бетонує» цей арешт. Деякі судді ще в мотивувальній частині рішення додають посилання на якусь справу ЄСПЛ щодо дотримання справедливого балансу.

Найцікавіше (хоча власники бізнесу відчувають, напевно, інші емоції, ніж цікавість), що якщо дотримуватися такої логіки, то арештувати можна дійсно все: корову, елеватор, усю документацію підприємства (це найчастіше), тверде покриття тощо. Щодо корови  та елеватора можна потім призначити товарознавчу експертизу, а документацію підприємства можна просто надати експерту для проведення економічної експертизи, байдуже, чи має вона до неї будь-який стосунок, чи ні.

І для зміни ситуації навіть не потрібно жодних змін законодавства, навпаки, будь-які зміни (як, наприклад, запропоновані зміни щодо позбавлення можливості СБУ займатися справами певної спрямованості) не допоможуть. Потрібна зміна самої філософії підходу до розгляду таких питань та, можливо, впевненість суддів у своєму майбутньому, але це вже трохи інша розмова. Усі наявні повноваження в судової системи є і чітко виписані в КПК, проте слідчі судді чомусь мовчать і далі пишуть спочатку про визнання речовим доказом, а потім про призначення експертизи.

Автор: Юрій Реут, керівник практики White-Collar Crime в АО «КФ «Домінанта», адвокат

Блог — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Як незалежне видання, «Юридична практика» може публікувати статті, що мають дискусійний характер або стосуються тих чи інших спірних питань. Точка зору редакції “ЮП” може не збігатися з поглядом автора блогу.