КСУ визнав неконституційними приписи Закону України «Про судовий збір», якими у виконавчому провадженні зобов’язано сплачувати судовий збір під час подання апеляційної та касаційної скарги

13 травня 2024 року Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив рішення щодо неконституційності окремих приписів Закону України «Про судовий збір» (Закон) за конституційною скаргою Лопушанського Володимира Михайловича. Про це повідомляє відділ комунікацій КСУ та правового моніторингу.

Заявник просив Суд перевірити на відповідність Конституції України частину 2 статті 3, підпункт 9 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року № 3674–VI зі змінами.

Зазначеними приписами Закону встановлено обов’язок стягувача у виконавчому провадженні сплачувати судовий збір за подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи виконавчої служби за зверненням з апеляційною чи касаційною скаргою на ухвалу судді, постановлену за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця.

Автор клопотання наголошував, що застосування в остаточному судовому рішенні в його справі приписів Закону, які він оспорює, порушує його право на судовий захист та на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб (частини 1, 2 статті 55 Конституції України) та не забезпечує виконання державою судового рішення й контролю за його виконанням (стаття 129¹ Основного Закону України).

Розв’язуючи питання, порушені в конституційній скарзі,

Конституційний Суд України визнав частину 2 статті 3, підпункт 9 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року № 3674–VI зі змінами такими, що не відповідаю Конституції України (є неконституційними),

в тім, що вони уможливлюють справляння судового збору під час подання апеляційної та касаційної скарги на ухвалу суду, прийняту за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.

У рішенні Суд наголосив на значущості приписів частин 1, 2 статті 55 Конституції України щодо права кожного захищати в судовому порядку свої права і свободи, що зазнають порушення або утиску внаслідок рішень, дій або бездіяльності суб’єктів владних повноважень, а також вказав, що приписи третього речення частини 2 статті 3, статті 8, частин першої, другої статті 55 Основного Закону України зобов’язують державу запровадити на законодавчому рівні такий юридичний механізм реалізації права особи на судовий захист, який забезпечуватиме процесуальні можливості для реального захисту та поновлення порушених прав і свобод.

КСУ вважає, що право на судовий захист, установлене частиною 1 статті 55 Конституції України, слід розглядати у зв’язку з основними засадами судочинства, визначеними приписами частини другої статті 129 Конституції України, та з урахуванням права на справедливий суд (складником якого є обов’язок держави виконати судове рішення), гарантованого статтею 6 Конвенції, як його тлумачить Європейський суд із прав людини.

Суд констатував, що має місце необґрунтоване втручання в право стягувача на доступ до суду, оскільки особі, яка сплатила судовий збір за подання до суду позовної заяви й отримала доступ до суду та домоглася ухвалення на її користь обов’язкового судового рішення, доводиться додатково (повторно) сплатити судовий збір за здійснення судового контролю за виконанням судового рішення.

Зазначене вказує на відсутність належних юридичних механізмів реалізації права на доступ до суду, а також свідчить про брак реального судового контролю на стадії виконання судового рішення, оскільки має місце ускладнення практичної реалізації особою її права на доступ до суду, що є порушенням конституційних засад судочинства та принципів цивільного процесуального права.

З огляду на наведене, враховуючи те, що особа, оскаржуючи ухвалу суду першої інстанції, намагається насамперед усунути наслідки порушення її прав, спричинені невиконанням судового рішення, Суд вказав, що законодавець не діяв відповідно до принципів справедливості, розумності, пропорційності, забезпечення балансу між інтересами держави в стягненні судового збору та інтересами заявника щодо доступу до правосуддя.

Суд дійшов висновку, що частина 2 статті 3, підпункт 9 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону є такими, що суперечать частині 1 статті 8, частинам 1, 2 статті 55, статті 129¹ Конституції України.

Визнані неконституційними в зазначеному аспекті приписи Закону, утрачають чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Суддя-доповідач у цій справі – Галина Юровська.