Особливості початку відліку перебігу строків позовної давності у спорах, що стосуються нікчемних правочинів

Владислав Бовкун, адвокат, радник АО Investment Lawyer Group

Починаючи з 2004 року, коли набув чинності нинішній Цивільний Кодекс України, в законодавстві було закріплено поняття нікчемних правочинів.

Основна відмінність нікчемного правочину від недійсного зазначена в ч. 2 ст. 215 ЦК України: на недійсність прямо вказує закон, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Іншими словами, нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Прикладами такої текстуальної нікчемності, зокрема, є:

• недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору (ч. 1 ст. 219 ЦК України, ч. 1 ст. 220 ЦК України);
• правочин, який порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК України);
• правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передання в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя (ч. 3 ст. 12 Закону України «Про іпотеку»);
• правочини, зазначені в ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», тощо.

Тобто нікчемний правочин є недійсним вже в момент свого вчинення. І це не залежить від волі будь-якої особи. Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого.

Застосування судами позовної давності під час виконаня нікчемних правочинів має свої особливості.

Раніше судами у негаційних позовах (про визнання нікчемного правочину недійсним) була сформована практика, що позовна давність в цьому випадку не застосовується (висновки Верховного Суду викладені в постанові від 1 серпня 2018 року по справі № 641/76/17).

Однак Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 був сформований правовий висновок, який задав новий напрям розвитку судової практики, згідно з яким визнання нікчемного правочину недійсним (негаційний позов) є неналежними способом захисту прав позивача. Оскільки визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, бо нікчемним правочин є в силу закону. В таких спорах належним способом захисту прав буде застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Відповідно, під час застосування наслідків нікчемного правочину слід спиратися на ч. 3 ст. 261 ЦК України, згідно з якою перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

На перший погляд, законодавець чітко визначив момент з якого починає обчислюватись строк позовної давності про застосування наслідків нікчемного правочину. Водночас, як свідчить судова практика, питання початку обчислення позовної давності під час застосування наслідків нікчемних правочинів може вирішуватись по-різному, залежно від його виду та сторін.

Обчислення позовної давності з моменту початку виконання нікчемного правочину

Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 20 травня 2020 року в справі № 367/836/18 досліджував питання щодо початку обчислення строку позовної давності у спорі про застосування наслідків нікчемного правочину. А саме попереднього договору купівлі-продажу квартири, який був укладений в простій письмовій формі.

Так, у цьому спорі касаційний суд вказав, що «апеляційний суд, дійшовши висновку про нікчемність укладеного між сторонами 20 квітня 2013 року попереднього договору, враховуючи вказані норми матеріального права, належним чином оцінивши докази, подані сторонами, правильно вважав, що перебіг позовної давності за вимогами про повернення отриманих відповідачем коштів за цим правочином розпочався з 20 квітня 2013 року, тобто з моменту, коли покупець передав, а продавець прийняв грошові кошти в сумі 65 877,00 грн».

Така правова позиція щодо застосування частини 3 статті 261 ЦК України викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 1 червня 2021 року у справі № 910/9544/19.

Отже, це є класичним прикладом застосування строків позовної давності під час виконання нікчемних правочинів, коли такий строк необхідно рахувати з моменту початку виконання нікчемного правочину.

Особливості обчислення позовної давності під час застосування наслідків нікчемних правочинів, укладених банком, який згодом був визнаний неплатоспроможним

У цьому випадку розглянемо приклад судового спору, де позивач на публічних торгах у процесі ліквідації банку придбав право вимоги до відповідача за двома кредитними договорами. І звернувся з позовом про стягнення заборгованості.

В обґрунтуванні підстав позову позивач зазначав, що укладені між банком та відповідачем договори про розірвання кредитних договорів є нікчемними, оскільки здійснення фінансових трансакцій на погашення боргу поза межами кореспондентського рахунку банку, відкритого в НБУ (за наявності відповідних обмежень у діяльності банку), не може свідчити про оплатність таких фінансових трансакцій.

У цьому спорі Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 25 березня 2024 року в справі № 927/594/23 погодився з висновком суду апеляційної інстанції в частині того, що у відповідача залишились грошові зобов’язання за кредитними договорами перед банком і його правонаступником, зважаючи на нікчемність договорів про розірвання кредитних договорів.

Однак далі Касаційний суд зробив висновок, з якого моменту необхідно рахувати строки позовної давності в цих правовідносинах, та зазначив: «Таким чином, з урахуванням вищенаведених вимог закону, початок перебігу позовної давності щодо застосування наслідків нікчемних правочинів (додаткових договорів від 06.05.2015 про розірвання кредитних договорів укладених між банком і відповідачем) необхідно відліковувати від моменту, коли Фондом або уповноваженою особою Фонду виявлено нікчемність правочину. Тобто від того моменту, коли банк дізнався про порушення свого права на отримання кредитних коштів за кредитними договорами № 507 та № 759».

На прикладі цього судового спору ми бачимо дещо інший підхід Верховного Суду до визначення початку перебігу строків позовної давності в нікчемних правочинах, які укладені неплатоспроможним банком.

Тобто у випадку укладення банком правочинів, які є нікчемними згідно з ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», строк позовної давності обчислюється з моменту, коли Фондом або уповноваженою особою Фонду було виявлено такі нікчемні правочини.

Особливості обчислення позовної давності під час застосування наслідків нікчемного правочину в разі звернення з позовом особи, яка не є його стороною

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути висунута будь-якою заінтересованою особою. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (постанова Верховного Суду від 8 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц).

Виникає закономірне питання: яким чином обчислювати строк позовної давності для особи, яка не знала і не могла знати про момент, з якого почалося виконання нікчемного правочину?

Так, у справі № 638/16768/19 Верховний Суд розглядав питання про початок перебігу строків позовної давності у спорі щодо застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, де банк звернувся з позовом до фізичних осіб, які уклали між собою договір іпотеки (наступна іпотека) без згоди банку як первісного іпотекодержателя.

За результатами розгляду цієї справи Верховний Суд в постанові від 21 вересня 2022 року дійшов таких висновків: «Для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, яка пред’явлена заінтересованою особою (не стороною нікчемного правочину) належить застосовувати частину 1 статті 261 ЦК України; початок перебігу за вимогою про застосування наслідків нікчемного договору іпотеки, яка пред`явлена заінтересованою особою (не стороною нікчемного договору іпотеки), починається з наступного дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила».

В такому випадку касаційний суд сформував іще один підхід до застосування положень статті 261 ЦК України, згідно з яким під час звернення особи з позовом про застосування наслідків нікчемного правочину, що не є стороною такого нікчемного правочину, необхідно застосовувати ч. 1 ст. 261 ЦК України (коли така особа могла довідатись про укладення нікчемного правочину), а не ч. 3 ст. 261 ЦК України (коли почалось виконання нікчемного правочину). Оскільки закріплення початку перебігу позовної давності з початком виконання нікчемного правочину має поширюватися тільки на сторін цього правочину.

Саме сторони (сторона) нікчемного правочину здійснюють виконання, і зрозуміло, що їм про його здійснення має бути відомо. Тобто презюмується, що сторони (сторона) нікчемного правочину обізнані про початок його виконання. Натомість заінтересована особа (не сторона нікчемного правочину), яка висуває вимогу про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, очевидно, може й не знати про існування нікчемного правочину. А також про те, що почалося його виконання.

Особливості обчислення позовної давності під час застосування наслідків нікчемного правочину в разі звернення з позовом правонаступником однієї зі сторін нікчемного правочину.

Наразі в судовій практиці не сформульовано однозначного підходу з цього питання.

Однак якщо проаналізувати зазначені вище висновки Верховного Суду в їх системному взаємозв’язку, то слід, на наш погляд, керуватись такими міркуваннями під час вирішення питання, з якого моменту слід обчислювати строк позовної давності для правонаступника за нікчемним правочином.

З одного боку, цивільне законодавство чітко зазначає, що з огляду на положення ст. 262 ЦК України заміна кредитора в зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Однак потрібно враховувати, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону з моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 ЦК України).

Своєю чергою, відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав. Якщо інше не встановлено договором або законом.

Враховуючи зазначене, новому кредитору можуть бути передані права лише за дійсними зобов’язаннями, якими права за нікчемними правочинами не є, зважаючи на їх недійсність із моменту їх вчинення.

Тобто права за нікчемними правочинами не можуть переходити до нового кредитора. А тому правонаступник у зобов’язаннях, де мала місце нікчемна угода (угоди), не може набувати прав сторони цього нікчемного правочину, а лише бути заінтересованою особою відносно такого нікчемного правочину.

У цьому випадку, якщо правонаступник у зобов’язані за нікчемним правочином є заінтересованою особою, то стаття 262 ЦК України не може застосовуватись, оскільки не може відбуватись правонаступництво за нікчемними угодами.

Відповідно, для вирішення питання позовної давності буде доцільним керуватися правовими висновками Верховного Суду в справі № 638/16768/19, які викладені в постанові від 21 вересня 2022 року.

Таким чином, у випадку подання позову про застосування наслідків нікчемного правочину заінтересованою особою (не стороною нікчемного правочину) видається обґрунтованим застосування саме ч. 1 ст. 261 ЦК України, згідно з якою початок перебігу позовної давності починається з наступного дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Це відповідатиме висновкам Верховного Суду, викладеним у справі № 638/16768/19.

Резюмуючи все вищевикладене, можна зробити висновок, що застосування судами строків позовної давності щодо нікчемних угод є різним і прямо залежить від фактичних обставин справи, правового статусу сторін цих угод, їх функціональних обов’язків, коли почалося виконання таких правочинів або коли особа могла довідатись про їх наявність, тощо.

Наведена судова практика, пов’язана зі спорами щодо виконання нікчемних правочинів і застосування до них позовної давності, свідчить про те, що вона все ще формується та не є усталеною. А тому для правильного правозастосування необхідно враховувати всі обставини кожної окремої справи.