Вплив неправильного тлумачення на дійсність договору дарування

Анна Загнітко, юристка ЮФ «Юрлайн»

Загальне визначення поняття договору являє собою домовленість двох або більше сторін, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Аналізуючи норми цивільного законодавства України, можна зрозуміти, що договір – це дво- чи багатосторонній правочин, адже положення Цивільного кодексу України ототожнюють ці поняття. Звісно, є певні відмінності, проте вони не суттєві в конкретному питанні зазначеної теми.

Право на укладення правочинів є одним із ключових аспектів особистої свободи та правосуб’єктності, що гарантована Основним Законом України. Договірне право охоплює широкий спектр відносин, включаючи дарування, купівлю-продаж, оренду, поруку, позику та інші. Сторони зазвичай підписують договір для підтвердження своєї згоди з його умовами, виконання яких є обов’язковим для сторін. Порушення договірних зобов’язань може мати юридичні наслідки. Договір може бути змінений або припинений за взаємною згодою сторін у випадках порушення умов договору, а також відповідно до закону чи за умов, визначеними у самому договорі. Недійсним можна визнати лише договір як правочин. Така вимога може бути заявлена як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої було порушено внаслідок вчинення правочину.

Правове регулювання визнання договорів недійсними ґрунтується на нормах цивільного законодавства. Цивільним кодексом України встановлено загальні вимоги, які є необхідним для чинності договору й порушення яких може бути підставою для визнання договору недійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність, така особа може звернутись до суду з метою визнання оспорюваного правочину недійсним.

Варто звертати увагу на загальні вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину. По-перше, зміст правочину/договору не може суперечити актам цивільного законодавства, інтересам держави та моральним засадам суспільства. По-друге, вчиняти правочин особа може лише з власної волі і тільки та особа, яка має відповідний обсяг цивільної дієздатності. По-третє, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним та вчинятися у формі, встановленій законом. По-четверте, правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Неправильне тлумачення договору чи нерозуміння його умов може вплинути на власну волю людини, яка є однією з основних вимог для дійсності правочину, зокрема договору дарування.

Для прикладу, розберемо постанову Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 288/1366/21, в якій вказано правову позицію щодо визнання недійсним договору дарування, укладеного внаслідок нерозуміння його наслідків.

Суть справи полягає у спорі, що виник із укладення правочину, а саме – договору дарування.

Позивач та відповідач у справі уклали договір дарування, який був посвідчений приватним нотаріусом навесні 2018 року.

Позивачка просила Суд визнати договір дарування недійсним, зазначала, що про існування договору дарування свого житлового будинку та двох земельних ділянок вона взагалі не знала і не мала наміру комусь дарувати свій єдиний будинок та землю. Навесні декілька років тому ввечері до неї додому приїжджав нотаріус і вона підписувала якісь документи. Вважала, що це був договір довічного утримання, зважаючи на її похилий вік та потребу у сторонній допомозі. З огляду на похилий вік, хвороби та безпорадній стан позивачка не розуміла, який насправді документ підписує. Договір вона не читала, оскільки взагалі дуже погано бачить, а зважаючи на вік, поганий слух і зір, не могла сприймати відповідні терміни і поняття, тому не знала і не могла знати, що підписує договір дарування. Також позивачка вказувала, що помилилася щодо правової природи правочину і насправді хотіла скласти договір довічного утримання, адже договір дарування був для неї вкрай невигідним.

Суд першої інстанції позов задовольнив, обґрунтовуючи своє рішення тим, що позивачка є людиною похилого віку (88 років), має статус ветерана війни, за станом здоров’я у зв’язку із віковими захворюваннями потребує стороннього догляду й піклування. Суд вважав, що під час укладення договорів дарування позивачка неправильно сприйняла фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була та має істотне значення.

Суд першої інстанції зробив висновок, що оспорювані правочини не відповідають загальним підставам дійсності правочинів, а тому, відповідно до норм чинного ЦКУ, договір дарування у справі є недійсним.

Спочатку відповідачка оскаржувала вище зазначене рішення в суді апеляційної інстанції, в якому залишили в силі рішення суду першої інстанції. Згодом відповідачка подала касаційну скаргу до Верховного Суду, який скерував справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою апеляційного суду скаргу відповідачки задовольнили й змінили рішення суду першої інстанції. Апеляційний суд виходив з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, а усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати лише підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

Суд касаційної інстанції це рішення апеляційного суду залишив без змін.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд посилався на ч. 3 ст. 203 ЦК України, згідно з якою волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Проте Верховний Суд зауважив, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент його вчинення. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 6 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, у якій Верховний Суд зазначає, що «лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі собою, без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору, не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку всі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, своєю чергою, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах».

Найвищий суд в системі судоустрою України знову звертає увагу на те, що підстави недійсності правочинів повинні існувати саме на момент їх укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладених правочинів, що виникли після моменту укладення, не впливають на їх дійсність, а можуть лише слугувати підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

Висновки

З огляду на наведену судову практику можна зрозуміти, що визнання договору дарування недійсним внаслідок неправильного його тлумачення є надскладним процесом. Не можна посилатись на порушення власного волевиявлення, якщо особа при ясному розумі підписувала документи. Подібні дії є показником зловживання правом, адже сторона просить Суд визнати договір дарування недійсним через тривалий час після його укладення, коли оспорюваний договір став невигідним такій стороні.

Посилатись на похилий вік або проблеми зі здоров’ям також не є доцільним, адже Конституція України гарантує рівність усіх людей у своїх правах. Право вчиняти правочини й укладати договори має кожна особа, яка набула відповідного обсягу цивільної дієздатності. Тому всі сумніви, питання й вимоги щодо невигідних умов договору дарування потрібно заявляти саме на момент його укладення, адже після такі аргументи не матимуть впливу на його дійсність.