Спірні питання поділу спільного майна подружжя — аналіз судової практики та пропозиції щодо їх подолання

Андрій Солдатенко, адвокат АО «Солдатенко, Лукашик та Партнери», м. Львів

Сімейні справи є одними з найпоширеніших у судовій практиці. Значну їх частину становлять майнові спори подружжя. На сьогодні склалася здебільшого усталена судова практика розв’язання таких позовів. Однак і у цій категорії справ виникають проблеми правозастосування сімейно-правових норм, присвячених припиненню в суді спільної власності подружжя. Ця  публікація спрямована на висвітлення цих проблемних питань, а також викладення пропозицій щодо їх подолання.

Насамперед слід зупинитися на вкоріненому у правосвідомості багатьох колег стереотипі, що все майно, придбане за час шлюбу, належить подружжю на праві спільної власності. Певне підґрунтя для саме такого розуміння підстав виникнення спільної сумісної власності чоловіка та дружини дає зміст ст. 60 СК України. В останній зазначено, що «майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)». Вживання законодавцем терміна «набуте» наштовхує на думку, що підставою для виникнення у подружжя права спільної сумісної власності є сам факт придбання майна у шлюбі. Додатковим підтвердженням саме такого розуміння змісту ст. 60 СК України є її частина 2, яка сформульована таким чином: «Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя». Як наслідок, чимало колег і навіть суддів також надають аналізованій статті буквальний зміст, виключаючи, що певне майно, набуте під час шлюбу, може належати одному з подружжя, а не їм обом. На наш погляд, ця проблема породжена зміною змісту досліджуваної правової норми у порівнянні з її попереднім аналогом. У ст. 22 Кодексу про шлюб та сім’ю, який припинив свою дію у зв’язку з набуттям чинності СК України, норма про спільну власність подружжя була викладена по-іншому: «Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю». Таким чином, якщо раніше законодавець використовував поняття «нажите майно», то у нині чинному Кодексі фігурує вже «набуте майно». Різниця очевидна. Для того щоб нажити майно, потрібні особисті або фінансові зусилля кожного з подружжя, і тільки ті речі є спільними, на придбання чи створення яких є докази фінансової або трудової участі і чоловіка, і дружини. Вживання законодавцем словосполучення «майно, набуте подружжям за час шлюбу» охоплює усі речі, за часом придбані у шлюбі, незалежно від джерел їх придбання. Водночас підстав для саме такого тлумачення досліджуваної норми немає. Передбачена ч. 2 ст. 60 СК України норма про те, що кожна річ, набута у шлюбі, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, є не більш ніж юридичною презумпцією, тобто припущенням законодавця. Верховний Суд, забезпечуючи одноманітність судової практики, у низці постанов про касаційну перевірку ухвалених у різних справах рішень роз’яснив, що факт придбання майна у шлюбі сам собою не є достатнім для визнання такого об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Пленум Верховного Суду України у п. 23 постанови № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб,розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначив таке: вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з’ясовувати джерело і час його придбання. Спільним для подружжя є майно, придбане не лише у шлюбі, але і за рахунок спільних коштів або трудової участі кожного з подружжя. Відповідно до ст. 13 ч. 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», аналогічної за змістом ст. 264 ч. 4 ЦПК України, суд, вибираючи норму права і її правозастосування до спірних відносин, зобов’язаний враховувати висновки Верховного Суду, викладені у відповідних постановах. Таким чином, усі суди України зобов’язані враховувати й вказаний вище висновок.

Насправді коло майна, яке не є об’єктом права спільної власності подружжя, досить значне. Не належить до спільного майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, у шлюбі, але за договором дарування чи в порядку спадкування або за кошти, які належали дружині чи чоловікові особисто, майно, набуте будь-ким із подружжя в порядку приватизації державного житлового фонду, приватизована земельна ділянка, речі індивідуального користування, включаючи коштовності, суми, виплачені як відшкодування заподіяної шкоди та страхове відшкодування (ст. 57 СК України). Якщо у придбання майна вкладені, крім спільних коштів, і кошти, що належали одному з подружжя, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю (ст. 57 ч. 7 того самого нормативного акта). Правильне застосування наведених вище приписів на практиці зумовить зовсім інший розподіл майна, набутого подружжям під час шлюбу, аніж за принципом рівного розподілу.

Наведемо приклади із судової практики. Львівська команда ветеранів із міні-футболу посіла призове місце на турнірі у Бельгії з досить великим призовим фондом. Один з футболістів, повернувшись зі змагань в Україну, через декілька днів вступив у шлюб, а дещо пізніше — вніс перший пайовий внесок за квартиру в житлово-будівельному кооперативі. Через декілька років подружжя було припинене в суді за позовом дружини спортсмена. Під час розгляду позову цієї особи про поділ квартири, придбаної у житлово-будівельному кооперативі, було з’ясовано, що перший внесок сплачений відповідачем хоч і у шлюбі, але за рахунок гонорару, отриманого в результаті змагань за кордоном, одержаного і ввезеного в Україну до шлюбу, тобто за рахунок дошлюбного майна. Суд витребував і дослідив митну декларацію, в якій фігурували ввезені кошти в іноземній валюті, довідку з банку про курс відповідної валюти на день платежу і сам платіжний документ про оплату першого внеску у ЖБК. Сума оплати повністю збігалася з отриманою від конвертації ввезеної іноземної валюти у національну на день платежу. Частка у праві власності на спірну квартиру, еквівалентна першому внеску, була визнана особистою власністю відповідача, а решта речового права – поділена між сторонами порівну. Таким чином, у справі, де позивачка просила присудити їй 2/3 спірної квартири з урахуванням інтересів малолітньої дитини сторін, вона отримала за рішенням суду 13/50 цього житла, тоді як протилежна сторона – 37/50.

Інший приклад. Відповідачеві за аналогічним позовом — колишньому офіцерові Збройних сил України — під час звільнення у відставку було виплачено одноразову грошову допомогу на підставі ст. 15 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей». Згідно з вказаною нормою виплата здійснюється у розмірі одного посадового окладу за кожен повний календарний рік військової служби. У цій справі одержувачу під час звільнення було виплачено понад тридцять посадових окладів. Уся отримана сума була внесена ним в рахунок оплати придбаного автомобіля. Решту суми заплатив комерційний банк, перерахувавши надану відповідачу суму кредиту безпосередньо автомобільному салону, в якому придбавався транспортний засіб. У справі був заявлений і прийнятий судом до розгляду зустрічний позов. Зустрічні вимоги мотивовані таким чином. Відповідно до ст. 57 ч. 3 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Одноразова грошова допомога виплачується військовослужбовцеві під час звільнення за кожен повний календарний рік саме його військової служби, тобто за особисті заслуги, а тому є приватною власністю. Суд задовольнив частково і первісний, і зустрічний позови. Частку у праві власності, еквівалентну платежу відповідача за рахунок одноразової грошової допомоги, визнав приватною власністю останнього, а решту речового права, що відповідала оплаті транспортного засобу за рахунок кредитних коштів, — розподілив порівну між сторонами. Згідно із судовим рішенням, яке набуло законної сили, за позивачкою було визнано ¼ частину автомобіля, а за відповідачем — ¾.

Таким чином, правильне розуміння сімейно-правових норм щодо переліку майна, яке є спільним для подружжя, а також особистим для кожного з них дасть змогу, залежно від обставин справи, припинити спільну власність сторін шляхом розподілу речей між ними зовсім по-іншому, аніж передбачає принцип рівних часток.

Під час розподілу речей між подружжям слід ретельно вивчати матеріали справи на предмет, в якому саме вигляді спірне майно підлягає розподілу. Вище вже зазначалося, що приватизована одним з подружжя земельна ділянка чи житло є об’єктом приватної, а не спільної власності. Водночас слід враховувати, що індивідуальний житловий будинок, збудований подружжям на приватизованій землі під час шлюбу, вже є об’єктом спільної сумісної власності. Після припинення шлюбу колишня дружина відселилася на інше місце проживання у м. Львові. Чоловік, одноосібно користуючись спільним будинком, здійснив прибудову до нього, оформивши документи, необхідні для легалізації такого будівництва. Через деякий час колишня дружина звернулась до суду із позовом про поділ будинку як спільного майна подружжя. Під час розгляду справи була призначена судова будівельно-технічна експертиза. Перед експертом було поставлено питання про перерозподіл часток сторін у зв’язку з добудовою будинку, проведеною після припинення подружніх відносин, питання про технічну можливість поділу домоволодіння на два самостійні помешкання з окремими входами, кожне з яких за площею відповідало б новим часткам співвласників, а також про можливі варіанти такого розподілу. Досліджуючи висновок експерта після завершення експертного дослідження, було виявлено, що використаний експертом технічний паспорт спірного будинку щодо декількох його нежитлових приміщень містив штамп «самобуд». Відповідно до ст. 376 ч. 2 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Експерт не мав права під час проведення експертизи враховувати приміщення будинку, які є самовільно збудованими. Судом була призначена додаткова аналогічна експертиза, яка зобов’язала експерта надати відповідь на запитання, які вже перед ним ставилися, але без врахування самочинно збудованих приміщень. Умовиводи експерта були вже зовсім іншими. Якщо частки подружжя у праві спільної власності за законом є рівними, у цій справі їх розмір за результатами судового розгляду становив: за позивачем 2/5 частини, а за відповідачем – 3/5 спірного будинку.

Проблемними у правозастосуванні є і правила розподілу спільного майна. Згідно зі ст. 71 СК України майно, що є об’єктом права спільної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Проте слід враховувати, що, використовуючи такий спосіб, можна поділити насамперед рухоме майно. Водночас найчастіше між подружжям ділиться житлова та інша нерухомість, а серед рухомих речей — транспортні засоби. Далеко не завжди такі об’єкти підлягають розподілу в натурі. Якщо діляться дві квартири і дві машини, закладений законодавцем принцип розподілу ще може відбутися. Але як бути, якщо предметом розподілу є неподільне майно? От тому на практиці поділ майна подружжя найчастіше зводиться лише до визначення часток співвласників у праві спільної сумісної власності і її трансформацію у спільну часткову власність. Відповідно до ст. 71 ч. 2 СК України неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускаються лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової компенсації на депозитний рахунок суду. На практиці надзвичайно рідко трапляються випадки, коли один з подружжя надає свою згоду на отримання такої грошової компенсації, найчастіше сторона процесу, частка у спільному майні якої припиняється по суду, наполягає на перетворенні спільної сумісної власності щодо неподільного майна у спільну часткову. Зазначене зводить нанівець правозастосування чч. 4-5 ст. 71 СК України, оскільки ставить використання цих приписів у виключну залежність від згоди зацікавленого учасника процесу. Слід врахувати, що часто сторонами у таких справах є особи, для яких моральним випробуванням є сам факт перебування в одному залі судових засідань після розірвання шлюбу. Тож коли суд з’ясовує в однієї з сторін у справі згоду на отримання грошової компенсації замість частки у спільному майні, відповідний учасник судового розгляду отримує можливість і трибуну, щоб вкотре сказати суду, причому публічно, все, що думає про свого колишнього близького родича.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п. 25 вже згаданої вище постанови, вирішуючи питання про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення чч. 4, 5 ст. 71 СК щодо обов’язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Тому вимоги про припинення права спільної сумісної власності подружжя на неподільну річ доцільно заявляти на підставі норм ЦК України, а не СК України. У чинному законодавстві панує певний дуалізм у регулюванні саме цих відносин. Спільна сумісна власність на майно подружжя передбачена не лише ст. 60 СК України, але й ч. 3 ст. 368 ЦК України. Зрештою Пленум Верховного Суду України у наведеній вище постанові прямо вказав, в яких випадках згода іншого з подружжя на отримання компенсації замість частки у спільному неподільному майні не має юридичного значення: коли позов заявлено з підстав, передбачених ст. 365 ЦК України. Ця цивільно-правова норма передбачає, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

• частка є незначною і не може бути виділеною у натурі;
• річ є неподільною;
• спільне володіння і користування майном є неможливими;
• таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.

Кожна з підстав, передбачених ст. 365 ЦК України, має самостійний характер. Однак за використання будь-якої з них припинення спільної власності не повинно заподіяти істотну шкоду інтересам співвласника та членам його сім’ї. Правозастосування однієї з підстав, а саме передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 365 ЦК України, в сімейно-правових відносинах є проблемним, тому що законодавець встановлює принцип рівності часток подружжя у праві спільної сумісної власності. Якщо кожній зі сторін спору з огляду на пряму вказівку закону належить по ½ ідеальній частці спірної неподільної речі, ставити питання про незначний розмір частки практично неможливо. Використання саме цієї підстави (частка є незначною і не може бути виділена у натурі) можливе, якщо після припинення подружніх відносин чи розірвання шлюбу спірне неподільне майно буде збільшене у площі, що зумовить перерозподіл часток сторін. Вище наводився приклад із судової практики, коли через збільшення площі будинку частки колишнього подружжя були остаточно визначені у розмірах 2/5 та 3/5 відповідно. Посилаючись на висновок експерта про технічну неможливість виділення 2/5 як самостійного помешкання з окремим входом, враховуючи незначний розмір цієї частки та забезпечення позивачки іншим житлом у м. Львові, суд задовольнив зустрічний позов і припинив право ініціатора процесу на частку у спільному майні, стягнувши на його користь відповідну грошову компенсацію, попередньо внесену на депозитний рахунок судової установи. Набагато частіше є правозастосовним п. 2 ч. 1 ст. 365 ЦК України, що передбачає такий самий механізм припинення спільної власності подружжя на неподільну річ. Відповідно до ч. 2 ст. 183 ЦК України неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. На підтвердження цієї обставини доцільно подавати висновок судового експерта, який відповідно до ст. 102 ЦПК України тепер може замовлятися учасником процесу поза судом на договірній основі. На вирішення експерта доцільно ставити питання про технічну можливість виділення ½ частини спірного майна та про дійсну вартість відповідної частки.

Правозастосування п. 2 ч. 1 ст. 365 ЦК України також пов’язане з певними проблемами. Як зазначалося вище, використання будь-якої з підстав припинення частки у спільному майні не повинно завдати істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Чи можливе правозастосування п. 2 ч. 1 ст. 365 ЦК України, якщо предметом спору є однокімнатна квартира, а учасник спільної власності, частка якого припиняється, не має іншого житла? Абсолютно очевидно, що захищатися така особа буде, посилаючись на те, що такий спосіб припинення права на спільне житло спричинить йому істотну шкоду. Чи може бути задоволений позов, наслідком якого є позбавлення особи її законного житла, право на яке гарантується на конституційному рівні (ст. 47 Основного Закону). Безсумнівно, це питання виникне під час розгляду дуже багатьох, якщо не більшості подібних позовів, заявлених із підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 365 ЦК України. Адже часто подружжя ділить між собою якраз житло, яке є єдиним для кожного з них.

Друге проблемне питання стосується виду спільної власності, до якого є застосовною досліджувана ст. 365 ЦК України. Ця норма має назву «Припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників». Тож складається враження, що такий спосіб поділу спільного майна застосовується тільки в разі припинення спільної часткової власності, тоді як власність подружжя є спільною сумісною, тобто без визначення часток подружжя наперед. І все ж ця стаття застосовна і під час поділу майна подружжя. По-перше, частки подружжя у спільному майні визначені на законодавчому рівні і є рівними (ст. 70 СК України). По-друге, законодавець передбачає й окрему норму про поділ майна, що перебуває у спільній сумісній власності (ст. 372 ЦК України). І нарешті, у п. 25 вказаної вище постанови Пленуму Верховного Суду України прямо передбачено юридичну можливість припинення права подружжя на спільне майно із застосуванням ст. 365 ЦК України.

Наступним проблемним питанням правозастосування ст. 365 зазначеного вище нормативного акта під час поділу майна подружжя є та частина досліджуваної норми, що передбачає внесення відповідної грошової компенсації за частку, що припиняється, на відповідний депозитний рахунок суду. Згідно із ч. 2 ст. 365 ЦК України суд ухвалює рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. З практики можемо стверджувати, що ще не бачили жодної судової установи, в якій містилася б доступна для громадян інформація про реквізити рахунку, на який необхідно вносити компенсацію. На території м. Львова цю інформацію можна довідатися тільки у відповідному Територіальному підрозділі Державної судової адміністрації. З урахуванням періодичної зміни банківських реквізитів довідатися цю інформацію не так вже й просто. Часто клієнт, який намагається самотужки взнати номер банківського рахунку, не може належним чином пояснити на прийомі у Державній судовій адміністрації, який саме йому потрібен рахунок і для чого. Друге проблемне питання полягає ось у чому. Найчастіше частка у спільному майні подружжя припиняється на житлову нерухомість або на автомобілі. Це досить коштовне майно. Трапляються випадки, коли ініціатор припинення частки не має змоги внести всю суму грошової компенсації, навіть якщо вона визначена експертним шляхом. Якими мають бути правові наслідки внесення частини компенсації? Практика судів у цьому питанні складається по-різному. Ухвалюються рішення про припинення частки відповідача на розмір внеску і про одночасне відповідне збільшення частки позивача. Зустрічаються і рішення про відхилення таких позовів, оскільки внесення частини грошової компенсації свідчить про неповне виконання вимог правової норми, яка є юридичною підставою позову. Висновку Верховного Суду з цього приводу дотепер, на превеликий жаль, немає, а він вкрай потрібний. На нашу думку, в разі часткового внесення грошової компенсації частка протилежної сторони підлягає припиненню еквівалентно до розміру платежу, а частка ініціатора процесу – відповідному прирощенню. Досліджуваною підставою для припинення частки у спільному майні є неподільність спірної речі. Якщо ця обставина, а також вартість частки, що припиняється, встановлені належними і допустимими доказами, єдиною умовою для задоволення подібних вимог за законом є попереднє внесення відповідної грошової компенсації на депозитний рахунок суду. Якщо компенсація внесена навіть у меншому розмірі, позивач виконав усі передбачені відповідною юридичною нормою вимоги для припинення частки або її відповідної частини. Згідно із наведеними вище роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, якщо жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. А якщо один із подружжя заявив відповідний позов і вніс певну частину компенсації? Адже він виконав усі приписи ст. 365 ЦК України. Якщо є докази неподільності спірної речі, вартості частки, що припиняється, внесена певна грошова сума з призначенням платежу на квитанції «За припинення частки у спільному майні», які правові підстави не припиняти частку протилежної сторони процесу на розмір відповідного грошового внеску? Закон таких не визначає. Усунути цю значну прогалину у правозастосуванні ст. 365 ЦК України може тільки Верховний Суд за результатами касаційного перегляду аналогічної судової справи. Однак систематичний моніторинг позицій найвищого судового органу країни засвідчує, що така справа ще не була об’єктом касаційного перегляду. Тому проблема залишається актуальною і надалі. На завершення звернемо увагу на загрозливу тенденцію, яка набирає обертів у судовій практиці останніми роками. Вище зазначалося, що часто сімейно-правовий спір із приводу розподілу спільно нажитого майна завершується визначенням часток у спільній сумісній власності. Наскільки часто саме так вирішуються відповідні вимоги, настільки ж рідко вони задовольняють сторони процесу, особливо коли предметом розподілу є житлова нерухомість. Спірні квартири за рішенням судів перетворюються, по суті, на комунальні. Не зовсім добросовісні учасники колишнього подружжя розробили механізм, використання якого вже стає неприємною традицією. Учасники спільної часткової власності мають право вирішувати між собою питання про визначення порядку володіння та користування спільним майном. Зацікавлений співвласник ініціює в суді процес про визначення порядку користування житлом, що перебуває у спільній частковій власності колишнього подружжя. Причому на частку, яка припадає йому, просить виділити в своє особисте користування окремі житлові приміщення квартири, як правило, більш цікаві з погляду облаштованості та інтер’єру, а кухню та вигоди – залишити у спільному користуванні сторін. Подібні позови стають неприємним сюрпризом для іншого з колишнього подружжя. Людина, обізнана зі своїм речовим правом, раптово дізнається, що може бути переселена в найменшу кімнату квартири, часто неізольовану. Такі перспективи не додають оптимізму. Детальне дослідження захисту від подібних домагань не є темою цієї публікації. Ініціатор процесу, який «бажає остаточно вирішити житлове питання», часто після початку такого процесу паралельно підселяє нібито на свою частку інших осіб. На таких додаткових мешканців житла свідомо обираються особи антисоціальної та деструктивної поведінки, які своєю присутністю в побуті інших мешканців покликані створити нестерпні умови для проживання останніх. Тож буває, що і суд ще не закінчився, а інший співвласник квартири починає умовляти свого колишнього родича в якийсь спосіб припинити це пекло. Ініціатор процесу з радістю «йде назустріч проханню» і пропонує іншому співвласнику і своєму колишньому близькому родичу оформити доручення на реалізацію частки у праві власності на житло або укладення якогось правочину в нотаріуса про «добровільне припинення спільної часткової власності на квартиру». На жаль, не існує жодної статистики, скільки безхатьків України втратили в такий спосіб своє житло, яке вони колись мали. Чи можна визнати подібні ситуації у судовій практиці нормальними? Відповідь очевидна. Законодавець, закладаючи у СК України механізми припинення спільної власності подружжя через суд, не мав на увазі, що наслідком подібного розподілу буде позбавлення одного з учасників такої власності єдиного житла.

Виходом із цієї ситуації може бути тільки часткова реформа сімейного законодавства і його наближення до регулювання подібних відносин у розвинутих країнах Європи. Вважаємо, що на законодавчому рівні повинні бути прямо заборонені будь-які дії одного з колишнього подружжя, спрямовані на позбавлення іншого єдиного житла. Крім цього, в сімейному праві України доцільно запровадити інститут припинення шлюбу внаслідок винної поведінки одного з подружжя. Якщо шлюб припиняється, бо його учасники були ще не готові до сімейного життя через молоді роки, — це одна справа. Якщо ж причиною припинення шлюбу є адюльтер одного з подружжя, розподіл спільно нажитого майна має проводитися за іншим принципом, аніж кожному по ½ частині такого.