Принцип юридичної визначеності та його значення для податкових і митних спорів

Юрій Данилюк, помічник адвоката АК «Соколовський і Партнери»

Практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) є важливим джерелом права для всіх держав – учасниць Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція). Вона складається з рішень, які ЄСПЛ ухвалює у справі про порушення Конвенції.

Рішення ЄСПЛ є обов’язковими для держав – учасниць Конвенції. Це означає, що вони повинні вжити заходів для виконання цих рішень, зокрема, змінити законодавство або судову практику.

У випадку України практика ЄСПЛ має особливо важливе значення, оскільки країна є членом Ради Європи з 1995 року. В Україні діє Закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який зобов’язує суди застосовувати Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Таким чином, практика ЄСПЛ є важливим інструментом захисту прав людини та верховенства права в Європі, зокрема в Україні.

Практика ЄСПЛ має багато функцій, до яких належить і роз’яснення положень Конвенції. Зокрема, зараз розглянемо, як судді ЄСПЛ тлумачать принцип юридичної визначеності.

Відповідно до практики ЄСПЛ юридична визначеність – це відповідність законів та судової практики вимогам належного захисту прав людини. Згідно з цими вимогами вона має бути: зрозумілою і передбачуваною; гарантом захисту від свавільного втручання органів державної влади; справедливою та відповідати дійсності; чіткою щодо визначення повноваження органів влади; конкретною та обґрунтованою щодо процесуальних строків.

Ці основні аспекти принципу юридичної визначеності зіграли ключову роль під час вирішення багатьох спорів, віднесених до відома ЄСПЛ.

Зокрема, у справі «Краєва проти України» ЄСПЛ визнав рішення українських судів такими, що порушують статтю 1 Конвенції. Спір виник через помилку під час подання до митного органу митної декларації, рахунка-фактури та інших супроводжувальних документів. У митній декларації заявниця вказала вартість товару в розмірі 46 298 доларів США. Таку саму суму продавець вказав у рахунку-фактурі. Однак у договорі купівлі-продажу товарів їхня вартість становила 48 661,56 євро. Згідно з твердженнями заявниці наступного дня вона виявила зазначену невідповідність у документах та отримала листа від продавця, в якому він визнав, що надіслав їй неправильний рахунок-фактуру. Вона повідомила митний орган про помилку та попросила дати можливість її виправити. Проте митний орган відмовив їй у прийнятті письмового пояснення, а натомість склав протокол про адміністративне правопорушення, передбачене частиною 1 статті 483 Митного кодексу України за подання митному органу неправдивих відомостей, що призвело до недоплати ввізного мита в розмірі 22 477,44 гривень (приблизно 2 000 євро станом на 2013 рік).

Національні суди головним чином посилались на протокол про адміністративне правопорушення щодо заявниці, її відповідальність як декларанта, визнання нею подання митному органу неправильних відомостей, а також на той факт, що внаслідок її дій держава зазнала матеріальних збитків. Як результат суд зобов’язав заявницю сплатити штраф у розмірі вартості імпортованого товару (48 661,56 євро) та конфіскувати товар у порядку, передбаченому відповідною статтею Митного кодексу України.

За результатами звернення заявниці ЄСПЛ так відзначив попередні рішення судів: “Відсутність свободи розсуду в українських судів щодо стягнень виключала оцінку індивідуальної ситуації, роблячи будь-яку таку оцінку марною. Суд вже зазначив, що така жорстка система сама собою не здатна забезпечити необхідний справедливий баланс між суспільними інтересами і правом особи на мирне володіння своїм майном”. Ця позиція привела Європейський суд до висновку про непропорційне втручання у майнові права заявниці всупереч вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції. За результатами розгляду ЄСПЛ частково задовольнив вимоги заявниці та зобов’язав українські суди переглянути цю справу.

В іншій справі, «Серков проти України», заявник (фізична особа – підприємець) здійснював ввезення товару на територію України. Проте внаслідок неузгодженості законодавства з нього було стягнуто податок на додану вартість (далі — ПДВ) на підставі Закону України «Про податок на додану вартість». Водночас Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» та низка інших законів та нормативно-правових актів містили положення, які звільняли заявника від сплати ПДВ.

За обставинами цієї справи в період діяльності заявника (2005 рік) Верховний Суд України надав чітке тлумачення відповідних положень як таких, що передбачають звільнення відповідних підприємців від сплати ПДВ. Однак через короткий період часу Верховний Суд України без жодного обґрунтування змінив свою позицію на кардинально протилежну й ухвалив несправедливе рішення.

Під час розгляду справи ЄСПЛ помітив відсутність необхідної передбачуваності та чіткості національного законодавства, яке регулює спірні правовідносини, що призвело до суперечливого тлумачення судом норм закону та порушило вимоги Конвенції щодо якості закону. За результатами розгляду Європейський суд вирішив задовольнити вимоги заявника та зобов’язав Україну виплатити йому 27 000 євро шкоди.

Практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) є важливим джерелом права для держав – учасниць Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вона є невіддільним засобом захисту порушених прав та свобод людей.

Знання та обізнаність у практиці європейського суду забезпечує правильне розуміння положень Конвенції та сутності прав, задекларованих у ній.

Таким чином, практика ЄСПЛ свідчить про те, що принцип юридичної визначеності є важливим гарантом прав людини та верховенства права.