Правовий аспект нещодавнього ізраїльсько-іранського конфлікту

Юрій Клюс, асоційований член юридичного відділу СК НаУКМА, член ГО «АСП»

Як добре відомо, на початку квітня 2024 року ситуація на Близькому Сході знову загострилась. Іран та Ізраїль відкрито завдали ударів по об’єктах один одного. Конфлікт швидко переріс у глобальну політичну площину, адже Ізраїль та Іран вже давно перебувають у напружених стосунках.

Для об’єктивного розуміння того, яка держава у цій ситуації діяла правомірно — чи краще сказати, менш протиправно, — необхідно відкинути власні геополітичні упередження та вподобання. Нижче я спробую розкласти все по поличках, керуючись джерелами міжнародного права.

Чи мав Ізраїль право на першочерговий удар?

Ескалація згаданих подій почалась після завдання Ізраїлем 2 квітня удару по консульству Ірану в столиці Сирії Дамаску. Одночасно з’явилась інформація про загибель високопоставленого командування Корпусу вартових ісламської революції, яке у той час перебувало на території консульства. Ці відомості згодом були підтверджені Іраном.

Спочатку варто зауважити, що за загальним правилом будь-яка агресія з боку держави є неправомірною. Застосування війни як способу вирішення суперечок між державами стало незаконним ще після прийняття Паризького пакту в 1928 році, який підписали практично всі основні міжнародні актори того часу.

Після цього неприпустимість застосування сили стала фундаментальним принципом звичаєвого міжнародного права. У міжнародній доктрині така заборона є імперативним приписом jus cogens, тобто абсолютною нормою, відступ від якої неможливий за жодних обставин.

Проте Статут ООН, який так само містить цю заборону, все-таки закріплює деякі винятки. Першим є прийняття відповідного рішення про застосування сили Радою безпеки ООН, що регламентується розділом VII згаданого статуту. Однак такий припис явно не буде актуальним для обставин цієї справи.

Інший добре відомий виняток міститься у статті 51 Статуту ООН. У ній фактично виділяється 2 випадки, коли застосування сили є правомірним: під час індивідуальної чи колективної самооборони у разі нападу на державу. Протиправність дій Ізраїлю тут може виключатись лише в разі реалізації відповідного права на самозахист.

На момент удару жодного відкритого воєнного протистояння між двома державами не було. Хоча з погляду міжнародно-правової доктрини формального оголошення війни для виникнення права на самооборону не вимагається, тут не варто змішувати поняття. Обов’язковим залишається факт наявності збройного нападу на державу, адже саме він є основною підставою виникнення права на самооборону.

Тобто Ізраїль мав би зазнати нападу з боку Ірану для того, щоби посилатись на згаданий виняток. Такої передумови не було. Втім, відкритим залишається питання щодо проксі-угрупувань на кшталт ліванської “Хезболли”, яка підтримується Іраном. Чи може Ізраїль послатись на періодичні удари таких недержавних акторів як на підставу для самозахисту проти Ірану?

Якщо коротко, то ні. По-перше, заходи з реалізації права на самооборону можуть бути спрямованими лише на безпосереднього нападника. Відповідно, навіть якщо певна держава поставила зброю чи амуніцію нападнику, то це не дає права на застосування сили до неї.

По-друге, право на самооборону в міжнародному праві загалом застосовується проти держав. У разі нападу недержавних акторів самооборона щодо них можлива лише за наявності критерію причетності (attribution) між недержавним гравцем та державою, з території якої він здійснює напад. Таких висновків можна дійти з визначення акту агресії, яке міститься у Резолюції Генеральної асамблеї ООН № 3314.

Окрім того, така позиція, зокрема, висловлювалась Міжнародним судом ООН у справах «ДР Конго проти Уганди» та «Нікарагуа проти Сполучених Штатів». Це пояснюється тим, що фактично будь-яке недержавне угрупування перебуває на території тієї чи іншої країни. Відповідно, військові дії проти нього будуть одночасно агресією проти такої держави через порушення принципу територіальної цілісності та суверенітету.

Щобільше, Ізраїль завдав удару навіть не по військовій цілі, а по консульству. Хоча там і перебували іранські військові посадовці, це автоматично не означає, що об’єкт використовувався у військових цілях. Консульство не можна вважати законною військовою ціллю, лише ґрунтуючись на цьому факті.

За своєю суттю консульство є цивільним об’єктом. Звичаєве міжнародне гуманітарне право говорить про те, що в разі сумніву між розрізненням застосовується презумпція того, що об’єкт є цивільним. Навіть можливий самозахист не звільняє державу від дотримання норм міжнародного гуманітарного права.

Втім, як вже згадувалось, Ізраїль не мав правової підстави для застосування сили та не перебував у стані реалізації права на самооборону, тому навіть удар по військових цілях кваліфікувався б як протиправна агресія.

Варто зазначити, що Іран також послався на грубе порушення Ізраїлем Конвенції про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 року.

Положення цієї Конвенції справді будуть застосовними у цьому випадку, адже Ізраїль та Іран є її учасниками, а до захищених нею категорій осіб, як зазначає стаття 1 (b), зокрема, належать будь-які представники та службові особи держави, якщо на них чи їхні офіційні приміщення здійснюється напад.

Сама ж Конвенція визначає обов’язок кожної держави, на території якої перебуває особа, відповідальна за напад, невідкладно і без будь-яких винятків передати справу щодо неї своїм компетентним органам для кримінального переслідування або видати злочинця. Ізраїль, зі свого боку, не виконав ні того, ні іншого.

Чи була правомірною відповідь Ірану?

На відміну від Ізраїлю, який взагалі не прокоментував свій удар по консульству, Іран чітко заявив про реалізацію ним свого права на самозахист. Іран навіть офіційно визнав себе постраждалим від ізраїльського нападу, що важливо для виникнення права на самозахист. Однак у цій ситуації, як ви вже здогадались, не все так просто й однозначно.

По-перше, тут можна поставити питання щодо існування як такого збройного нападу на Іран. Більшість перелічених актів агресії у Резолюції Генеральної асамблеї ООН № 3314 стосуються нападу саме на територію держави. Консульство хоча і має юрисдикційний імунітет та недоторканість на підставі Віденської конвенції про консульські відносини, проте формально не є територією акредитуючої держави — Ірану.

Щоправда, цей випадок може натомість підходити до припису статті 3 (d) згаданої Резолюції. У ньому йдеться про напад на збройні сили держави без згадки її території. У цій ситуації ціллю удару стали представники військового командування Корпусу вартових ісламської революції, який офіційно є частиною збройних сил Ірану.

Проте важливою є й оцінка характеру серйозності самого нападу. Не будь-яка атака може кваліфікуватись як «збройний напад» у розумінні статті 51 Статуту ООН. У 2003 році Міжнародний суд ООН у справі «Іран проти Сполучених Штатів» (так званий Oil Platforms case) підкреслив, що під «збройним нападом» слід розуміти лише найбільш грубі форми застосування сили.

У будь-якому разі, як зазначив суд у цій справі, тягар доведення в такому випадку покладається на державу, яка намагається обґрунтувати застосування сили в рамках самооборони, тобто у нашому випадку на Іран.

По-друге, виникає запитання: чи було дотримано всіх необхідних критеріїв для реалізації права на самооборону, і відповідно, його законності? Хоча Статут ООН прямо не виділяє якихось умов застосування самозахисту, їх можна простежити у нормах звичаєвого міжнародного права. Уже усталеним є виділення критеріїв необхідності та пропорційності заходів самооборони. Вони є доволі оцінними та залежать від обставин кожної конкретної ситуації.

Принцип необхідності полягає у відповіді на запитання, чи справді потрібно застосувати силу у відповідь. Тобто чи не можна, до прикладу, спробувати припинити незаконну агресію держави іншим шляхом?

Тут варто згадати положення статті 33 Статуту ООН, яка зазначає, що держави, які є сторонами конфлікту, повинні намагатись вирішити його мирними засобами — переговорами, посередництвом, примиренням, судовим розглядом чи будь-яким іншим ненасильницьким способом.

Однак потрібно враховувати той факт, що Ізраїль, зі свого боку, навіть не спробував якось врегулювати чи обговорити ситуацію, перед тим як завдати удару по консульству. Загалом Ізраїль на міжнародній арені є доволі закритою державою, яка часто ігнорує дипломатичний аспект відносин і покладається на військові дії. Тому відповідь силою на силу є доволі очікуваним розвитком подій з боку Ірану.

Критерій пропорційності, своєю чергою, полягає у збереженні балансу між наслідками від агресії та відповіддю на неї. Держава не може завдати надмірної відповіді відносно першочергового удару.

Технічно Іран здійснив атаку набагато більшою кількістю озброєння, ніж Ізраїль. Утім, Іран міг би послатись на те, що відбитті атаки Ізраїлю допомагали й інші держави. Окрім того, Іран завчасно заявив, що готує відповідь, а отже, Ізраїль не міг не здогадуватись про відповідь та був уже добре підготовленим.

Щобільше, іранський удар в основному був спрямований на військові авіабази Ізраїлю, що говорить про дотримання jus in bello — законів ведення війни, які актуальні й для оцінки законності реалізації права на самооборону. Серед іншого обов’язковим є дотримання принципу розрізнення цілей та спрямованості заходів самооборони на військові об’єкти.

Згадані складники відіграють чималу роль у встановленні критеріїв необхідності та пропорційності заходів самооборони. Їх недотримання перетворить навіть законну з погляду підстав виникнення самооборону на неправомірне застосування сили. Було б абсурдним, якби держава могла завдати ударів по цивільних об’єктах, а потім заявити про нібито військову необхідність вчинення таких дій.

Також інколи виділяють засаду невідкладності (або ж негайності) заходів самозахисту. Її зміст полягає в тому, що між нападом та відповіддю має бути невеликий проміжок часу. Відповідно до аргументації Міжнародного суду ООН у вже згаданій справі «Нікарагуа проти Сполучених Штатів» держава не може посилатись на самооборону, якщо та відбулась через великий проміжок часу після атаки, коли очікування наступних потенційних ударів нападника не було обґрунтованим.

Іран завдав удару 14 квітня, тобто майже через 2 тижні після нападу Ізраїлю на консульство. На моє переконання, це доволі великий проміжок часу. Однак міжнародно-правова доктрина все ж зазначає про можливість аргументації такої «паузи», якщо вона була зумовлена об’єктивними обставинами. У цьому контексті Іран міг би заявити про необхідність планування атаки-відповіді та встановлення розташування військових об’єктів Ізраїлю.

Окрім того, виникає раціональне запитання: чи не здійснив Іран act of reprisal (акт репресалій)? Це явище відбувається, коли держава у відповідь на неправомірні дії іншої держави вживає певних дій, які за звичних обставин є незаконними. Такі заходи спрямовані на спонукання іншої держави до дотримання норм міжнародного права. Вони доволі схожі на інститут контрзаходів (countermeasures), проте останні не пов’язані із застосуванням сили.

За загальним правилом акти репресалій, пов’язані з військовими діями, є прямо забороненими, зокрема, Декларацією про принципи міжнародного права, прийнятою в рамках Резолюції Генеральної асамблеї ООН № 2625 (XXV). Щодо цивільного населення та інших захищених міжнародним гуманітарним правом категорій осіб акти репресалій залишаються забороненими завжди. Такі приписи серед іншого містяться у Женевських конвенціях про захист цивільного населення під час війни.

Водночас за доволі виняткових умов такі дії можуть бути допустимими, якщо вони мають обмежений характер, спрямовані безпосередньо на військові об’єкти держави та відповідають принципу пропорційності. Дії Ірану, як свідчить системний аналіз ситуації, можна з великою ймовірністю кваліфікувати саме як застосування цього інституту.

Як відреагувала на конфлікт міжнародна спільнота?

Варто зауважити, що міжнародна спільнота не сформувала якоїсь спільної позиції. Деякі західні держави, що підтримують Ізраїль, засудили атаку Ірану та закликали уникати подальшої ескалації конфлікту. США навіть наклали на Іран санкції, хоча і не підтримали початкову атаку Ізраїлю на консульство.

Зі свого боку, частина держав, в основному арабських, підтримали позицію Ірану. У Раді безпеки ООН навіть була спроба прийняти резолюцію щодо засудження атаки Ізраїлю. Проте вона була заблокована США, Великою Британією та Францією, які є постійними членами з правом вето.

Нерішучість Ради безпеки згодом прокоментувало постійне представництво Ірану при ООН, яке заявило, що «відповіді, можливо, вдалось би уникнути, якби неприпустимий акт агресії сіоністського режиму був засуджений на міжнародному рівні».

Проте більшість держав – членів ООН утримались від коментарів та підтримки якоїсь із країн. Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш засудив як удар Ізраїлю по консульству, так і відповідь Ірану. Посадовець також зазначив, що потрібно уникати поглиблення протистояння, адже регіон Близького Сходу і без того наразі перебуває в дуже нестабільному стані.

Підсумок

Відносно нещодавно можна було спостерігати чергову ескалацію конфлікту на Близькому Сході. Ізраїль та Іран, які вже давно перебувають у тіньовому протистоянні, вперше вступили у відкрите протистояння та здійснили взаємні атаки один супроти одного.

З правового погляду, дії Ізраїлю поза розумним сумнівом є протиправними. Відсутня як правова підстава виникнення права на самооборону, так і дотримання необхідних критеріїв для його реалізації. Власне, Ізраїль не надто й намагався якось виправдати свої дії та прокоментувати ситуацію.

Дії ж Ірану залишаються предметом обговорення та оцінки. Чи є вони взагалі самообороною? Адже за своїми ознаками вони більше нагадують акт репресалій. Також існують питання щодо підстави виникнення в Ірану можливого права на самооборону. Проте ще більше питань виникає до того, чи дотримався він необхідних критеріїв застосування сили. Лише у разі їх дотримання можна говорити про законність реалізації права на самооборону, про яку заявив Іран.

Наразі сторони частково абстрагувались від цих подій, намагаючись перервати нескінченну черговість взаємних ударів. Це доволі позитивна новина в контексті дотримання світової безпеки та миру, особливо на Близькому Сході, де й без того відбувається велика кількість протистоянь.