До адвоката, який зловживає процесуальними правами, 
можуть висувати більш суворі вимоги, ніж до інших учасників провадження

Матеріал опубліковано в статті Ірини Гончар “За статусом винен” у журналі “Український адвокат” (травень 2019 р.)

Коли на найвищому державному рівні було вирішено надати особливий статус адвокатам як особам, які наділені виключним правом на здійснення представництва в судах усіх рівнів, було очевидно (про це пос­тійно говорили), що таке право буде урівноважене підвищеною відповідальністю. І таку відповідальність було закладено змінами до процесуального законодавства, зокрема за зловживання процесуальними правами. І хоча така відповідальність може стосуватися будь-кого з учасників провадження, наразі суди почали демонструвати, що саме до адвокатів вони можуть бути більш суворими.

Зрештою, мета реформи була у тому, щоб через підвищення вимог до учасників судових проваджень, зокрема представників, сприяти більш ефективному здійсненню правосуддя, а тому якщо цьому хтось перешкоджає, тим більше адвокат, він повинен понести відповідальність.

Не перша ластівка

Наявність певних юридичних знань як підстава для ухвалення рішення не на користь заявника — не нова для української судової практики. Не можемо стверджувати про масовість відмов у прийнятті чи задоволенні позовів з цих підстав, проте у певний період часу становлення адміністративної юстиції, у практиці тодішнього Вищого адміністративного суду України, такі ухвали були. Наприклад, ухвалою цього суду від 27 травня 2010 року у справі № К-18750/10 (головуючий суддя — Юрій Рецебуринський) позивачеві було відмовлено у відновленні пропущеного строку на підставі того, що представник позивача «має юридичну освіту, а також вчене звання, що дає підстави для висновку про глибокі знання заявника процесуального законодавства і його обізнаності про наслідки пропуску строку звернення до суду». Або ж ухвала того ж судді від 17 серпня 2010 року у справі № П-115/10, якою суд відмовив адвокатові у відновленні пропущеного строку для звернення до суду про оскарження Указу Президента України, мотивувавши це тим, що позивач «є професійним адвокатом», а тому, на думку суду, «посилання адвоката на необізнаність з правовим актом Президента України, виданим з метою посилення гарантій конституційних прав громадян на правову допомогу і захист від обвинувачення, підвищення якості правової допомоги, наданої адвокатами та адвокатськими об’єднаннями», є не­прийнятними.

З появою з 15 грудня 2017 року процесуальної можливості суду впливати на поведінку учасників процесу, які зловживають своїми процесуальними правами, у практиці судів з’являються ухвали про накладення стягнень, зокрема штрафів.

Наприклад, такий захід процесуального впливу, як штраф у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб (при маржі від 0,3 до 3 прожиткових мінімумів), було застосовано до адвоката, який підготував (підписав та подав) до суду касаційну скаргу на рішення, яке не підлягає оскарженню. Верховний Суд, який 16 квітня ц.р. постановив ухвалу у справі № 757/32769/15-ц, розцінив подачу касаційної скарги на рішення суду касаційної інстанції як зловживання процесуальним правом.

У цій ухвалі суддя Касаційного цивільного суду Верховного Суду відзначила, що згідно з частиною 3 статті 419 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. У цьому випадку третьою особою, від імені якої діяв адвокат, було подано касаційну скаргу на постанову Верховного Суду від 2 травня 2018 року, ухвалену за результатами касаційного перегляду справи.

Також суддя звернула увагу на те, що за вимогами пункту 1 частини 2 статті 394 ЦПК України суддя-доповідач повинен відмовити у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. При цьому подання скарги на рішення, яке не підлягає оскарженню, може бути класифіковане судом як зловживання процесуальним правом, зважаючи на передбачене частиною 2 статті 44 ЦПК України. При цьому приписи частин 3, 4 статті 44 ЦПК України зобов’язують суд вживати заходів у разі невиконання учасником справи його обов’язків або встановлення зловживання.

Такими заходами примусу можуть бути, згідно зі статтею 144 ЦПК України: попередження, видалення із залу судового засідання, тимчасове вилучення доказів для дослідження судом, привід та штраф.

Зважаючи на те, що про оскарження неоскаржуваного рішення клопотав адвокат, суд визначив, що йому було достеменно відомо про неприпустимість оскарження, наслідки подання такої скарги, а тому суд вбачив умисел у діях правника. «Подаючи вказану касаційну скаргу, гр-н Л., як адвокат, достовірно знав про те, що касаційне провадження за нею не може бути відкрите, оскільки відповідно до пункту 1 частини 2 статті 394 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає, а отже, не підлягає касаційному оскарженню. …Зазначені обставини свідчать про зловживання адвокатом своїми процесуальними правами, як представника особи, яку він представляє» — вказує Верховний Суд у мотивувальній частині своєї ухвали про повернення заяви без розгляду. За таке порушення суд вважав доцільним застосувати до адвоката за зловживання процесуальними правами заходу процесуального примусу у вигляді штрафу в дохід державного бюджету в сумі двох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що складає 3 842,00 грн.

Мірило відповідальності

У цій справі також цікавим штрихом для повноти картини можна назвати те, що ухвалу про повернення касаційної скарги змогла ухвалити тільки п’ята
суддя-доповідач. Попередні чотири доповідача, визначені автоматизованою системою, брали самовідводи. Власне, виходить, що на ухвалення очевидного рішення про повернення скарги було витрачено значні ресурси, не пропорційні важливості порушеного питання. Тому, хоча розмір штрафу судом не обґрунтований, він не видається явно непомірним. Проте, звісно, це було завдання суду — пояснити, чому саме штраф і чому у такому розмірі, адже, судячи з текстуального викладення статті 44 ЦПК України, штраф є найсуворішим покаранням за зловживання процесуальними правами. Тому суду було б доречно відповідно до кращої світової практики вмотивувати неможливість застосування інших видів процесуального примусу та обґрунтувати розмір штрафу, адже маржа складає від 0,3 до 3 прожиткових мінімумів.

З іншого боку, практика притягнення до відповідальності лише за факт оскарження не­оскаржуваного рішення може мати негативні наслідки. Так, за формою рішення може бути таким, що не підлягає подальшому оскарженню, але за змістом воно може бути незаконним чи несправедливим. А заявити на національному рівні про порушення прав судовим рішенням немає іншої можливості. Ймовірно, що у певний момент інтерес клієнта вимагатиме умисного зловживання, а тому присуджений правнику штраф буде виправданим і незначним на фоні ціни позову або значення справи для клієнта. Та часте використання такого прийому може обернутися негативом для адвоката, адже рано чи пізно може постати питання про його кваліфікацію, а може і про притягнення до дисциплінарної відповідальності. Тим паче, що Правила адвокатської етики та присяга адвоката забороняють адвокатові порушувати закон.

Зрештою, треба визнати, що хоча наявність у людини вищої юридичної освіти та статусу адвоката самі по собі не є ані кваліфікуючою ознакою якогось з правопорушень, ані обставиною, що обтяжує відповідальність, проте, безумовно, що ця обставина завжди буде братися до уваги у розрізі характеристики особи, і, відповідно, враховувати її.

Автор: Ірина ГОНЧАР, редакторка журналу «Український адвокат»