Банківський переполох

Пам’ятаєте рішення Великої Палати Верховного Суду, який постановою у справі № 910/11027/18 від 25.05.2021 року стягнув з членів правління та наглядової ради Акціонерного банку «Укоопспілка» 76 929 136,71 грн на відшкодування шкоди, заподіяної банку? Це рішення очікувано мало ефект землетрусу, що зрушив з місця «тектонічну плиту» – практику покладення персональної майнової відповідальності на керівників та власників збанкрутілих банківських установ.

Відтоді позови Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (Фонд), засновані на статті 52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 58 Закону України «Про банки та банківську діяльність», отримали більше шансів на успіх. І це незважаючи на очевидні складнощі із інтерпретацією правової позиції, яку висловила Велика Палата Верховного Суду, ухвалюючи нове рішення по суті спору та задовольняючи позов.

Нагадаю,найбільше роздратування в практиків від банківського ринку викликало декілька питань:

• Дія у часі нормативно-правових актів, що регулюють питання персональної майнової відповідальності: між діями посадових осіб банків, які є підставою для покладення відповідальністю, і моментом звернення із позовом сплив певний проміжок часу, в цей період законодавство, що передбачає майнову відповідальність, змінилося. Суди першої та апеляційної інстанцій знаходили це як підставу для відмови в задоволенні позову Фонду, оскільки останній ґрунтував свої вимоги виключно на чинній на момент звернення із позовом редакції вказаних законів.
• Визначення розміру шкоди: концепція мінімального збитку, що підлягає відшкодуванню (якщо більший розмір не буде доведений в судовому порядку) та дорівнює сумі недостатності майна для задоволення вимог кредиторів – викликала неабиякий резонанс.
• Застосування строків позовної давності – ФГВФО достеменно відомо про наявність і орієнтований розмір шкоди досить швидко після запровадження процедури виведення банку з ринку, але Фонд не поспішає із позовами. Отже, на думку окремих учасників ринку, суд, ігноруючи принцип диспозитивності та неупередженості, стає на бік юридичної особи публічного права та надає останній преференції, стимулюючи таким чином бездіяльність її посадових осіб у питаннях покладення персональної майнової відповідальності.

З травня 2021 року Верховний Суд розглянув вже декілька позовів Фонду та ухвалив на розвиток практики вже низку судових рішень, які дають змогу наблизитися до розуміння «бачення» вищою судовою інстанцією окремих правових позицій щодо зазначених проблем. Пропоную зануритися разом у ці хащі.

У цій статті обговоримо порядок застосування нормативно-правових актів, якими Фонд обґрунтовує право вимоги, порядок визначення розміру позовних вимог та суб’єктний склад відповідальних осіб. Як водиться, одразу до практики.

У справі № 910/9851/20 Фонд позивається до 12 відповідачів (членів правління, членів наглядової ради та власників істотної участі у капіталі ПАТ Банк «Траст» ). Сума позову дорівнює 394 923 890,12 грн та є різницею між ліквідаційною вартістю майна банку та акцептованими вимогами кредиторів. Постановою від 28.10.2021 року Касаційний господарський суд, скасувавши незаконні судові рішення, відправив справу на нове коло, а заразом роз’яснив дещо важливе. Зокрема, щодо дій нормативно-правових актів, які підлягають застосування у спірних правовідносинах у часі. Нагадаю, банк «Траст» з ринку пішов наприкінці грудня 2016 року.

Редакція частини 5 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів» (надалі – Закон про Фонд) тричі змінювалася з моменту ухвалення закону. У первинній редакції Фонд отримав право на звернення з вимогою про задоволення вимог кредиторів неплатоспроможного банку за рахунок майна власників істотної участі, контролерів та керівників банку. Ці вимоги були б задоволені, якщо б дії чи бездіяльність таких осіб призвели до зазнання банком збитків та/або завдання шкоди інтересам вкладників та інших кредиторів банку.

В редакції Закону № 218-VIII від 02.03.2015 Фонду дозволили позиватися до пов’язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння банку з її вини шкоди, та пов’язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, завданої банк. При цьому позов мав шанс бути задоволеним лише за умови, що оцінна вартість ліквідаційної маси банку, затвердженої Фондом, є меншою за вимоги кредиторів, які включено до реєстру акцептованих вимог кредиторів.

У редакції, що є чинною і зараз (запровадженій Законом № 629-VIII від 16.07.2015, що набрав чинності 12.08.2015), передбачено, що Фонд має право звертатися до суду з вимогою до пов’язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов’язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, за умови, що майна банку недостатньо для розрахунку з його кредиторами (такий собі аналог субсидіарної відповідальності). Нижче наводжу порівняльну таблицю для зручності сприйняття.

З порівняльної таблиці стає очевидним, що з часом суттєво розширилося коло суб’єктів відповідальності, водночас уточнялися умов покладення на таких осіб персональної майнової відповідальності.

Аналогічним чином змінювався зміст статті 58 Закону України «Про банки та банківську діяльність» (надалі – Закон про банки). З таблиці нижче видно, що з часом умови покладення відповідальності стали більш гнучкими.

Правова проблема, що постає перед судами, є очевидною: яку редакції норми відповідного закону необхідно застосовувати до спірних правовідносин? По-перше, у деліктних правовідносинах необхідно встановити всі 4 елементи цивільного правопорушення, зокрема протиправність. По-друге, стаття 58 Конституції разом із принципом правової визначеності не дозволяють кваліфікувати як протиправні дії, які такими не були в момент їх вчинення. По-третє, у різний проміжок часу Фонду надавалося право у різний спосіб захищати інтереси вкладників від правопорушень із боку керівників та власників банку, тож який саме спосіб захисту допустимий у спірних правовідносинах: той, що визначений чинним законом, чи той, що визначений на момент запровадження процедури ліквідації, або той, який можливо було застосувати на момент вчинення тих чи інших дій/бездіяльності? На всі ці запитання суди ще надають відповіді.

У справі № 910/11027/18 Велика Палата Верховного Суду елегантно почала з того, що передусім до спірних правовідносин необхідно застосовувати загальні норми про відповідальність посадових осіб юридичної особи (статті 92 ЦК, 89 ГК), а також спеціальні норми, які стосуються відповідальності посадових осіб акціонерних товариств. На думку Верховного Суду, вказані норми були чинними на момент виникнення спірних правовідносин, вони є підставою для відповідальності та корелюють з нормами спеціального законодавства про банки та систему гарантування вкладів.

Касаційний господарський суд, вирішуючи справу № 910/9851/20, здійснив спробу розвинути цю ідею:

«Верховний Суд зазначає про те, що до норм матеріального права належать норми, які визначають осіб, що можуть бути притягнуті до відповідальності, підстави та розмір відповідальності. Тоді як до процесуальних, процедурних норм належать норми, які визначають порядок притягнення особи до відповідальності.

Норми права, що визначають порядок дій Фонду як ліквідатора банку, зокрема щодо вжиття заходів, спрямованих на задоволення вимог кредиторів банку, що ліквідується, шляхом звернення з вимогами про відшкодування шкоди до пов’язаних з банком осіб, а у випадку їх невиконання – до суду, є процесуальними, процедурними нормами.

Відповідно до правовідносин, учасником яких є Фонд як ліквідатор неплатоспроможного банку (який вчиняє дії з виявлення недостатності майна для розрахунків з кредиторами, виявлення нікчемних та сумнівних правочинів, протиправної діяльності пов’язаних з банком осіб, збитків, звернення з вимогами до пов’язаних з банком осіб, звернення з позовом до суду) мають застосовуватися редакції статті 52 Закону “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” та статті 58 Закону “Про банки та банківську діяльність”, що були чинними станом на момент вчинення Фондом відповідних дій.

Водночас норми статті 52 Закону “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” та статті 58 Закону “Про банки і банківську діяльність” щодо підстав, розміру цивільно-правової відповідальності за завдану банку або його кредиторам шкоду є матеріально-правовими, а відтак щодо них застосовується принцип незворотної дії закону в часі (статті 58 Конституції України). Такі норми поширюють свою дію тільки на ті відносини, що виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності…

Отже, під час визначення підстав відповідальності, кола осіб, які можуть бути притягнені до такої відповідальності, суд повинен керуватися тією нормою, яка була чинною станом на момент виникнення спірних правовідносин, а саме вчинення такими особами дій».

Що на практиці це означає?

Якщо коротко: право Фонду на звернення з позовом визначається законом, чинним на момент звернення, а от розмір відшкодування та об’єктивна сторона правопорушення визначаються за законами, які діяли у відповідний проміжок часу.

Тож чи правий був суд першої інстанції, який у цій справі вимагав від Фонду у спорі з власниками та керівниками банку «Траст» диференціювати вимоги, чітко зазначивши, яку частину збитків у який проміжок часу діями яких осіб було завдано?

У випадку з банком «Траст» під пильне око Фонду та НБУ потрапили події 2013–2016 років. Повертаючи справу на новий судовий розгляд, КГС у складі Верховного Суду вказав на необхідність встановити весь перелік пов’язаних із банком осіб та їх повноваження, компетенцію у вказаний період, так само як і роль у допущенних порушеннях чинного законодавства, що призвели до збитків. З тексту постанови видно, що колегія судів навела цілу низку нормативно-правових актів у редакціях , чинних в період 2013–2016 року, що регулюють порядок провадження банками діяльності, вказавши на необхідність під час повторного розгляду дослідити обставини недодержання цих приписів, встановивши перелік відповідальних осіб, та проаналізувати, чи є вказані порушення у причинно-наслідковому зв’язку із завданими збитками.

Прикладам такого дослідження є постанови КГС у складі Верховного Суду у справах № 910/12803/18 від 07.10.2021 та № 910/12930/18 від 21.07.2021.

У справі щодо власника істотної участі та посадових осіб банку «Таврика» Фонду було відмовлено в задоволені позову, незважаючи на те, що всі елементи правопорушення судом першої інстанції було встановлені. Серед порушень кредитування пов’язаних осіб понад встановлені нормативи, проведення фіктивних операцій із погашення боргів із концентрацією кредитних ризиків на позичальниках, що не здатні обслуговувати борги, фіктивне збільшення капіталу банку, виведення коштів під операції з цінними паперами, спотворення звітності. Колегія суддів Верховного Суду дослідила закони та регуляторні акти НБУ, чинні у спірний період, встановила, що посадові особи та акціонерів банка свідомо нехтували своїми обов’язками, передбаченими вказаними нормами. А отже, не забарився й висновок, що занадто ризикова діяльність та невиконання нормативів стали причиною його неплатоспроможності.

У справі щодо посадових осіб банку «Даніель» на кону ні більше, ні менше – 1 127 474 605,62 грн. Колегія суддів Верховного Суду спрямували справу на новий судовий розгляд, але окремим обставинам оцінку дали однозначну: операції з цінними паперами, випущеними емітентами з ознаками фіктивності, призвели до виведення з банку коштів, що значною мірою зумовило критичне зниження ліквідності. Водночас операції отримували схвалення з боку кредитного комітету, спостережної ради банку, а спотворена звітність банку створювала уявлення про стабільний стан фінансової установи. У вказаний справі Касаційний господарський суд дуже ретельно досліджує закони та інші регуляторні акти, які діяли в спірний період, та визначає, які саме приписи законодавства були порушені відповідачами.

Отже, норми статті 52 ЗУ про Фонд та статті 58 ЗУ про банки містять як процедурні, так і матеріальні норми. Матеріальні норми дають змогу правильно встановити суб’єктний склад відповідачів, розмір стягнення та умови покладення відповідальності. Матеріальні норми застосовуються судами у редакції, яка діяла на момент вчинення певної дії. В будь-якому разі суди, вирішуючи питання про правові підстави для покладення відповідальності на посадових осіб банків, посилаються на загальні норми про юридичну особу, зокрема на статтю 92 Цивільного Кодексу, яка передбачає обов’язок відшкодувати збитки, що стали наслідком порушення засадничих принципів управління: діяти розумно, добросовісно, в інтересах юридичної особи, не допускаючи конфлікту інтересів. Також суди незмінно посилаються на статтю 89 Господарського кодексу України, статтю 1161 Цивільного кодексу України, норми Закону «Про акціонерні товариства», які також покладають на посадових осіб товариства обов’язки та передбачають наслідки їх невиконання. А от оцінка неправомірності дій/бездіяльності відбувається вже у співвідношенні із відповідними нормами законодавства, що регулює банківську діяльність у редакції, чинній на день вчинення спірних дій.

Далі буде

[1] Стаття 52 ЗУ «Про банки та банківську діяльність», Положення про визначення пов’язаних із банком осіб, затверджене ПНБУ № 315 від 12.05.2015