Захист культурної спадщини під час війни — аналіз положень МГП

Данило Мартинюк, помічник юриста Redcliffe Partners

Аріель Кацев, студент Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Міжнародне гуманітарне право (МГП) покликане зменшувати негативні наслідки війн та збройних конфліктів. Іншими словами, навіть війна як уособлення найгірших людських якостей має червоні лінії. Вони стосуються, зокрема, об’єктів культурної спадщини (цінностей) як продукту творчої цивільної діяльності людини. Власне, захист об’єктів культурної спадщини під час війни чи збройного конфлікту походить від принципів, звичаєвих та конвенційних норм міжнародного гуманітарного права щодо заборони нападу на цивільне населення та цивільні об’єкти.

Культурна спадщина є надбанням всього людства, свідченням культурної багатоманітності світу, а також зв’язком людських поколінь. Саме у культурних цінностях втілюється людська ідентичність та гідність, тому збереження об’єктів культурної спадщини є архіважливим, особливо під час війни чи збройного конфлікту, коли є велика загроза їхнього пошкодження, знищення чи викрадення ворогом. Французький професор Дам’єн Хелі зазначав: «Культура — це насіння трав і квітів, що виросте і покриє страшні руїни своїм цвітінням. Культура повертає людям надію, а їхнім травмованим душам дарує шанс уникнути своїх кошмарів, образ і помсти».

З моменту російської інвазії в Україну, як мінімум, 152 культурні цінності, серед яких 70 релігійних будівель, 30 історичних будівель, 18 культурних центрів, 15 пам’ятників, 12 музеїв та 7 бібліотек, за даними ЮНЕСКО, були частково чи повністю знищені станом на 23 червня. Окрім цього, ЗМІ поширюють інформацію про те, що росія вивозить музейні експонати з окупованих нею територій на Півдні України. Також слід не забувати про окуповану росією АР Крим, на території якої, за даними представника Президента України в АР Крим, наданими ЮНЕСКО, росія здійснює вивезення артефактів, чисельні несанкціоновані археологічні розкопки, знахідки від яких вивозить до росії або продає на чорному ринку, неналежно доглядає за об’єктом культурної спадщини Херсонесом Таврійським.

Тому проблеми захисту об’єктів культурної спадщини є надзвичайно актуальними.

Щодо поняття «об’єкти культурної спадщини (культурні цінності)»

За Конвенцією про захист культурних цінностей під час збройного конфлікту 1954 р. (Гаазька конвенція), поняття «культурні цінності» включає, зокрема:

• рухоме чи нерухоме майно, яке має велике значення для культурної спадщини кожного народу;
• інші предмети, що становлять художній, історичний або археологічний інтерес;
• а також будівлі, призначенням яких є збереження або демонстрація рухомих культурних цінностей (наприклад, музеї та бібліотеки).

Зауважимо, що Україна та росія є сторонами Гаазької конвенції.

Щодо захисту культурних цінностей від знищення

Конвенційним міжнародним гуманітарним правом, зокрема Гаазькою конвенцією, Протоколом до Гаазької конвенції 1954 р. (Протокол I) та Другим протоколом до Гаазької конвенції 1999 р. (Протокол II), створено загальну, спеціальну та посилену системи захисту культурних цінностей.

За загальною системою, створеною Гаазькою конвенцією та Протоколом I (росія та Україна ратифікували), учасники мають утримуватись від використання культурних цінностей у спосіб, що може призвести до їхнього пошкодження чи знищення під час збройного конфлікту, а також утримуватись від будь-яких атак проти цих об’єктів. Винятком із зазначеного правила є нагальна військова необхідність. Скажімо, коли культурну цінність протилежна сторона збройного конфлікту використовує із військовою метою.

«Нагальну військову необхідність» деталізовано в Протоколі II (Україна ратифікувала), який вдосконалив загальну систему захисту культурних цінностей. Власне, умисний напад на культурну цінність допустимий у випадку, коли об’єкт використовують із військовою метою і, водночас, немає альтернативи отримати таку ж військову перевагу, як від такої атаки. Важливо, інша сторона має бути завчасно попереджена про напад. У всіх інших випадках сторона має (a) переконатись, що атакований об’єкт не є культурною цінністю, (b) мінімізувати ризик випадкового пошкодження культурних цінностей, (с) утриматись від атак, що можуть завдавати шкоди, яка буде надмірною щодо можливої конкретної та прямої військової переваги.

Рф не є стороною Протоколу II, незважаючи на заклик ЮНЕСКО, адресований росії, ратифікувати Протокол II. Утім, у будь-якому разі росія залишається зв’язаною низкою міжнародних договорів, зокрема, Гаазькою конвенцією та Додатковим протоколом до Женевських конвенцій 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 р. (Женевський протокол I). Женевський протокол I забороняє напади на цивільні об’єкти та містить зобов’язання запобігати завдання випадкової шкоди цивільним об’єктам під час бойових дій. Крім того, росія зв’язана чисельними звичаєвими нормами і принципами міжнародного гуманітарного права.

Власне, сторони збройного конфлікту зобов’язані дотримуватись:

• принципу балансу між військовою необхідністю і гуманністю;
• принципу розрізнення військових та цивільних об’єктів, відповідно до якого тільки комбатанти та військові об’єкти можуть бути законною ціллю нападу;
• принципу пропорційності — випадкова шкода, завдана цивільним об’єктам, не може бути надмірною щодо можливої конкретної та прямої військової переваги.

Ще у 1868 році держави проголосили у Санкт-Петербурзькій декларації, що єдиною законною ціллю, яку можуть мати держави під час війни, є ослаблення військових сил суперника.

Спеціальна система захисту Гаазької конвенції полягає у наданні певним культурним цінностям вищого рівня захисту.

Культурні цінності під спеціальним захистом отримують імунітет від будь-яких дій, які можуть призвести до їхнього пошкодження або знищення. Однак критерії для надання певним об’єктам культурної спадщини спеціального захисту досить суворі. За загальним правилом, укриття для захисту культурних цінностей та нерухомі культурні цінності можуть отримати спеціальний захист, якщо (a) вони розташовані на достатній відстані від великих індустріальних центрів, важливих військових об’єктів та (b) їх не використовують із військовою метою. Спеціальний захист можна отримати внесенням відомостей про культурні цінності до Міжнародного реєстру культурних цінностей під спеціальним захистом.

Посилену систему захисту створено Протоколом II, ратифікованим Україною.

Принцип захисту є ідентичним спеціальній системі, тобто культурні цінності під спеціальним захистом мають імунітет від будь-яких нападів та використання із військовою метою. Водночас критерії для набуття культурними цінностями посиленого захисту більш ефективні та реалістичні. Зокрема, посиленого захисту можуть набути культурні цінності, які (а) є культурною спадщиною, що має величезне значення для людства, (b) на національному рівні захищені належними правовими та адміністративними заходами, (c) не використовуються із військовою метою. Посилений захист можна отримати внесенням відомостей до Міжнародного переліку культурних цінностей, які перебувають під посиленим захистом (Перелік).

Для захисту культурних цінностей насамперед від бомбардувань та інших нападів за Гаазькою конвенцією створено ідентифікаційне маркування культурних цінностей — малюнок синього щита. Цю емблему наносять як безпосередньо на культурні цінності, так і на будівлі, де зберігають рухомі культурні цінності, та транспорт, яким перевозять культурні цінності. Із початку війни ЮНЕСКО консультує Україну та допомагає маркувати емблемою синього щита культурні цінності України. Слід наголосити, що відсутність такого маркування на об’єкті культурної спадщини у жодному разі не впливає на застосування норм міжнародного гуманітарного права щодо захисту культурних цінностей.

Щодо викрадення культурних цінностей

Гаазька конвенція та Протокол I забороняють викрадення чи транспортування культурних цінностей із окупованих територій державою-окупантом. Реквізиція рухомих культурних цінностей також заборонена. У разі порушення така держава зобов’язана повернути культурні цінності державі, з території якої вони вивезені.

Щодо контрольних механізмів за дотриманням Гаазької конвенції

Контрольний механізм, заснований Гаазькою конвенцією та Протоколом II, складається із низки інструментів.

По-перше, існує інститут держав-покровительок, нейтральних держав, призначених стороною збройного конфлікту для представлення інтересів такої сторони і здійснення окремих правомочностей на її користь. У контексті Гаазької конвенції держава-покровителька має сприяти досягненню згоди між сторонами конфлікту щодо захисту культурної спадщини і забезпечення виконання міжнародних зобов’язань. Після Другої світової війни інститут держав-покровительок майже не застосовували, і у російсько-українській війні його також не використовують.

По-друге, досить важливу роль у контролі за виконанням Гаазької конвенції відіграє ЮНЕСКО. Організація надає технічну підтримку у захисті культурних цінностей і вирішує будь-які інші проблеми щодо виконання Гаазької конвенції. Від початку повномасштабного вторгнення ЮНЕСКО досить активно допомагає Україні наданням консультацій щодо: облаштування пам’ятників, музеїв у спосіб, який забезпечить захист цінностей від обстрілів; належного маркування культурних цінностей; надання їм посиленого захисту; транспортування культурних цінностей тощо.

По-третє, значну роль відіграє Комітет захисту культурних цінностей у разі збройного конфлікту (Комітет), який здійснює контрольні повноваження щодо захисту культурних цінностей. Варто зазначити, що в кінці 2021 року Україну обрали членом Комітету до 2025 року. Важлива функція, якою обов’язково має скористатися Україна, – використання коштів Фонду для захисту культурних цінностей. Такі кошти зможуть допомогти відбудувати зруйновану спадщину. Також комітет співпрацює з міжнародними й національними урядовими та неурядовими організаціями, цілі яких є подібними до цілей Гаазької конвенції, Протоколу І та Протоколу ІІ. Австрія та неурядова міжнародна організація «Синій щит» створили рекомендаційний перелік культурних цінностей України для включення до Переліку, тому Комітет заохочує Україну подати заявки щодо надання посиленого контролю відповідним культурним цінностям.

Щодо відповідальності за порушення наведених вище норм міжнародного права

Слід розрізняти два види можливої відповідальності: міжнародну кримінальну відповідальність та відповідальність держав.

Міжнародній кримінальній відповідальності підлягають саме фізичні особи, що скоїли злочини проти міжнародного правопорядку, зокрема умисні напади на культурні цінності. Притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності відбувається через створені трибунали ad hoc (Нюрнберзький міжнародний військовий трибунал, Токійський міжнародний військовий трибунал, Міжнародний кримінальний трибунал щодо Югославії, Міжнародний кримінальний трибунал щодо Руанди) або постійні міжнародні судові органи, зокрема Міжнародний кримінальний суд, створений у 2002 році Римським статутом, який не тільки урегульовує діяльність суду, а й є міжнародним кримінальним кодексом. Вдалим прикладом притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності за руйнування культурної спадщини може слугувати справа “Prosecutor v. Pavle Strugar”.

Павле Стругар, югославський воєначальник, у 2007 році був засуджений до 7,5 років позбавлення волі Міжнародним трибуналом у справах колишньої Югославії за кількома пунктами. Серед них — порушення звичаїв війни та напади на об’єкт спадщини ЮНЕСКО — Старе місто Дубровника.

Відповідальність держави є виявом міжнародно-правової відповідальності держави як суб’єкта за порушення зобов’язань за міжнародним правом.

Зважаючи на особливу правову природу такої відповідальності, вона має саме компенсаційний, а не каральний характер. Зокрема, основною формою міжнародно-правової відповідальності є репарація, яка існує у формі реституції, компенсації та/або сатисфакції. Ці форми можуть бути застосовані як окремо, так і комплексно, тобто в поєднанні. У випадку України реституція буде застосована для повернення незаконно вивезених культурних цінностей. За допомогою компенсації Україна отримає відшкодування реальних збитків (зокрема, за знищенні та пошкоджені культурні цінності) та упущеної вигоди. Щодо сатисфакції, то її суть серед іншого полягає у визнанні державою провини за порушення міжнародного права та вибаченні. Вважаємо, що вона більше потрібна для держави-агресора, аніж для України. Без подальшої сатисфакції російське суспільство не матиме майбутнього у міжнародному співтоваристві.

Утім, зазначимо, що подія може бути підставою для одночасного настання як міжнародної кримінальної відповідальності, так і відповідальності держави за міжнародно-протиправні діяння. Зокрема, коли фізична особа під час скоєння злочину діяла від імені держави, тобто була агентом держави. Наприклад, представник Лівії був притягнений до міжнародної кримінальної відповідальності за підрив літака над Локербі у 1988 році та Сполучене Королівство й США заявили до Лівії вимоги компенсувати заподіяну шкоду. Як відомо, Лівія виплатила компенсацію у розмірі 10 млн доларів США.

Зазвичай відповідальність держав ґрунтується на взаємній згоді країн, яка втілюється у відповідних двосторонніх угодах.

У 1947 році між Союзними та асоційованими державами та Італією укладено Договір миру із Італією, за яким передбачено повернення культурних цінностей, які Італія незаконно вивезла з територій інших держав. Схожий досвід також має Німеччина. Конвенція про врегулювання питань, що виникають внаслідок війни та окупації, 1952 р. теж може слугувати прикладом забезпечення повернення культурних цінностей. Власне, Німеччина залучалась до реституції об’єктів культурної спадщини, вивезених з окупованої території під час Другої світової війни, та створення агенції для цих цілей.

Варто окремо зазначити про Договір між Ізраїлем та ФРН про компенсацію за страждання й руйнування, за яким Німеччина зобов’язувалась виплатити Ізраїлю відшкодування збитків, спричинених злочинами проти єврейського народу.

У цьому аспекті слід виокремити досвід рф щодо повернення культурних цінностей. Фактично росія мала досвід реституції. У 2001 році росія та Бельгія уклали угоду про повернення Бельгії військових архівів, викрадених нацистами під час Другої світової війни, а потім доставлених до москви радянськими військами. Рф погодилася повернути ці архіви за умови відшкодування витрат на їх зберігання. За міжнародним правом Україна не має відшкодовувати витрати на утримання культурних цінностей, вивезених до росії.

Утім, притягнення до міжнародної відповідальності держав також може здійснювати Міжнародний суд ООН, інші постійні чи тимчасові міжнародні судові органи.

На початку цього року Міжнародний суд ООН постановив відшкодувати Республіці Конго 325 мільйонів доларів у результаті порушення Угандою своїх міжнародних зобов’язань як держави-окупанта.  Однак зазначимо, що у такому випадку в Міжнародного суду ООН можуть виникнути юрисдикційні складнощі із розглядом справи проти росії.

Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що:

• міжнародне гуманітарне право надає захист культурним цінностям від руйнувань, пошкоджень та викрадень, покладаючи на сторін збройного конфлікту як позитивні, так і негативні зобов’язання;
• у разі порушень наведених міжнародних зобов’язань можуть застосовуватися обидва види відповідальності: міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб та відповідальність держав, яка спрямована на ліквідацію негативних наслідків порушень міжнародного права;
• Україна та насамперед міжнародне співтовариство мають застосувати всі інструменти міжнародного права, щоби притягнути до відповідальності як державу-агресора, так і окремих фізичних осіб, винних у руйнуванні, пошкодженні та викраденні культурних цінностей України, бо, як ми зазначали на початку статті, культурна спадщина є надбанням усього людства.