Забезпечення права на захист під час обрання та продовження запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою в умовах воєнного стану

	Олександр Микитенко, адвокат, партнер АО Benchers, заслужений юрист України
	Ольга Шаповалова, адвокат, партнер АО Benchers, кандидат юридичних наук

За роки своєї незалежності Україна зробила значний крок уперед у напрямку адаптації кримінального процесуального законодавства до міжнародних стандартів забезпечення прав людини. Але з 24 лютого 2022 року через повномасштабну військову агресію з боку Російської Федерації наша держава опинилась у ситуації, коли можливість функціонування налагодженої системи кримінального провадження, орієнтованої на захист прав людини, в окремих регіонах України була майже втрачена. У зв’язку з цим виникла об’єктивна потреба в адаптації кримінального процесуального законодавства до умов воєнного часу.

З цією метою законодавцем було внесено низку змін у Кримінальний процесуальний кодекс України (КПК), зокрема законами № 2111-IX від 03.03.22, № 2125-IX від 15.03.22 та № 2198-IX, № 2201-IX від 14.04.2022. Щодо сутності прийнятих новел у ЗМІ та фахових юридичних виданнях з’явилось вже багато інформації.

Мета цієї статті — проаналізувати деякі з новел КПК у контексті забезпечення права на захист осіб, щодо яких вирішується питання про обрання або продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за новою процедурою.

Найбільш помітною серед новел КПК стало нововведення щодо суб’єкта вирішення питання про обрання/продовження запобіжного заходу. Так, у деяких випадках повноваження слідчого судді щодо обрання та продовження запобіжного заходу в умовах воєнного стану згідно з КПК передано керівнику відповідного органу прокуратури.

Пригадаємо, шо визначення поняття «керівник органу прокуратури» міститься у пункті 9 частини 1 статті 3 КПК — це Генеральний прокурор, керівник обласної прокуратури, керівник окружної прокуратури та їх перші заступники і заступники, які діють у межах своїх повноважень.

Керівнику відповідного органу прокуратури, зокрема, делеговано такі повноваження слідчого судді:

• щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на строк до 30 діб (пункт 2 частини 1 статті 615 КПК);
• щодо продовження строку дії ухвали слідчого судді або постанови прокурора про тримання під вартою до одного місяця, зокрема неодноразово, але в межах строку досудового розслідування (частина 2 статті 615 КПК).

У будь-кого з юристів, вочевидь, може виникнути абсолютно логічне запитання: чи не буде передання законодавцем таких повноважень керівнику відповідного органу прокуратури порушенням Основного Закону нашої держави? Адже частиною 2 статті 29 Конституції України (Конституція) передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. І хоча в частині 2 статті 64 Конституції сказано, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень, водночас визначено, що не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені, зокрема, статтею 29 Конституції. Отже, конституційність прийнятих змін в частині делегування керівнику органу прокуратури невластивих йому в мирний час повноважень може стати предметом для обговорення у юридичному середовищі. Але сподіватися на визнання цієї норми неконституційною сенсу немає, оскільки умови воєнного часу диктують свої правила.

Єдине, що може врятувати ситуацію з позиції захисту, — це надана законодавцем можливість оскаржити рішення прокурора щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в порядку оскарження рішень, дій та бездіяльності прокурора (тобто в порядку статті 303 КПК). Таке оскарження має здійснюватися в суді, в межах територіальної юрисдикції якого вчинено кримінальне правопорушення, після забезпечення його функціонування в іншій місцевості або в найбільш територіально наближеному до нього суді (частина 4 статті 615 КПК).

Варто зауважити, що делегування законодавцем повноважень щодо обрання/продовження запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою саме керівникові відповідного органу прокуратури не є тотальним і здійснюється скоріше як виняток, ніж як правило, та поширюється тільки на стадію досудового розслідування. Визначено чотири основні умови, за яких керівник цього органу може виконувати такі повноваження:

• у разі запровадження воєнного стану;
• за відсутності у слідчого судді об’єктивної можливості виконувати повноваження щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою;
• якщо особи, щодо яких має вирішуватися питання про обрання/продовження запобіжного заходу, підозрюються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-115, 121, 127, 146, 146^-1, 147, 152- 156¹, 185, 186, 187, 189-191, 201, 255-255², 258-258^-5, 260-263^-1, 294, 348, 349, 365, 377-379, 402-444 Кримінального кодексу України, а у виняткових випадках – також у вчиненні інших тяжких чи особливо тяжких злочинів;
• якщо затримка в обранні запобіжного заходу може призвести до втрати слідів кримінального правопорушення чи втечі особи, яка підозрюється у вчиненні таких злочинів (частини 1 та 2 статті 615 КПК).

Перелічені умови мають діяти не окремо одна від одної, не альтернативно, а тільки в їхній сукупності. Отже, для сторони захисту має бути очевидним, що відсутність хоча б однієї з цих умов здатна поставити під сумнів законність рішення керівника відповідного органу прокуратури щодо обрання та продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

На жаль, у новелах, що містяться у статті 615 КПК, практично не приділено уваги ролі сторони захисту під час обрання/продовження запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою у разі, якщо такі процесуальні дії здійснюються керівником відповідного органу прокуратури. Проте право на захист особи навіть в умовах воєнного стану не повинно зазнавати необґрунтованих обмежень. І тут доцільно звернути увагу на зміни, внесені законодавцем у статтю 7 КПК, — її доповнено частиною 3 такого змісту: «Зміст та форма кримінального провадження в умовах воєнного стану повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, зазначеним у частині першій цієї статті, з урахуванням особливостей здійснення кримінального провадження, визначених розділом IX^-1 цього Кодексу». А оскільки забезпечення права на захист належить до загальних засад кримінального провадження (пункт 13 частини 1 статті 7 КПК), то право на захист особи має бути повною мірою реалізовано не лише у випадку, якщо запобіжний захід обирає та продовжує слідчий суддя, а й у разі вирішення цього питання керівником відповідного органу прокуратури. І обов’язок забезпечення реалізації права на захист у такому випадку покладається саме на нього.

Ба більше, оскільки застосування обмежень права на свободу та особисту недоторканність законом делеговано тому, хто в звичайних умовах уособлює сторону обвинувачення, враховуючи дію в кримінальному процесі принципу змагальності та забезпечення рівності й балансу інтересів сторін обвинувачення і захисту, вважаємо, що роль захисника має лише зростати. Тому буде логічним припустити, що якщо змінами до КПК не передбачено певних обмежень прав сторони захисту під час обрання/продовження запобіжного заходу у випадках, наведених вище, це означає, що обсяг повноважень захисника під час вирішення керівником відповідного органу прокуратури питання щодо обрання/продовження особі запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не може бути зменшений. І при цьому останній має дотримуватися процедурних питань, регламентованих статтями 177, 178, 183, 184, 193, 194, 196, 199 КПК, хоч і з урахуванням певних особливостей дії КПК в умовах воєнного стану, визначених розділом IX^-1 цього Кодексу.

Стороні захисту доцільно звернути увагу і на особливість процесуальної форми ухвалення керівником відповідного органу прокуратури рішення щодо обрання/продовження запобіжного заходу. Адже в статті 615 КПК саме в такому випадку про форму процесуального рішення, яке мусить ухвалити керівник відповідного органу прокуратури, нічого не зазначено. Тож це питання належить до тих, яке потребує тлумачення. На нашу думку, якщо слідчий суддя за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу постановляє ухвалу (стаття 196, частина 2 статті 110 КПК), то, вочевидь, керівник органу прокуратури, виконуючи покладені на нього статтею 615 КПК обов’язки щодо застосування запобіжного заходу, має керуватися приписами частини 3 статті 110 КПК та ухвалювати процесуальне рішення у формі постанови.

Підсумовуючи викладене, варто зазначити, що навіть в умовах воєнного часу питання забезпечення права на захист особи під час обрання/продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не втрачає своєї актуальності, оскільки право на свободу та особисту недоторканність є одним із основоположних прав людини. І якщо допускаються обмеження такого права, то ці обмеження повинні мати виключний характер, бути зрозумілими та чітко прописаними в законі.