Спадкування за заповітом подружжя — дари чи ланцюги для спадкоємців?

Олександр Кухарєв, професор кафедри цивільного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ, член Науково-консультативної ради при Верховному Суді, професор, доктор юридичних наук

Однією з найбільш спірних конструкцій у Цивільному кодексі України став спільний заповіт подружжя, що зазнав жорсткої критики з боку окремих науковців. Згідно зі ст. 1243 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

За життя дружини та чоловіка кожен із них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню.

У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

Скласти такий заповіт може лише подружжя, тобто чоловік та жінка, шлюб яких зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану. Оскільки суб’єктний склад цього правочину імперативно визначений законодавцем, розірвання шлюбу або визнання його недійсним призводить до втрати чинності заповіту подружжя. Водночас проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя (ч. 2 ст. 21 СК України), та відповідно, унеможливлює складення спільного заповіту.

Доцільність вчинення цього правочину зумовлена необхідністю захисту майнових прав та інтересів другого з подружжя після смерті першого. Так, у разі складення подружжям спільного заповіту, наприклад, на квартиру після смерті чоловіка ця квартира перейде до особистої власності дружини та не підлягатиме поділу між спадкоємцями. Останні не зможуть вимагати від неї продати квартиру, виділити їм певну частку тощо. Іншими словами, складення спільного заповіту має на меті не лише призначити спадкоємцем певну особу, а й забезпечити майнові права та інтереси другого з подружжя, який зазвичай зазнає тиску з боку своїх родичів (дітей, внуків).

За своєю правовою природою заповіт подружжя є одностороннім правочином, незважаючи на його вчинення спільною волею двох осіб. Відповідно до ч. 3 ст. 202 ЦК України одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Із самого найменування параграфа 1 гл. 16 ЦК України «Загальні положення про правочини», який охоплює і ст. 202 ЦК України, можна зробити висновок, що норма, яка міститься в ній, має бути загальною, тобто поширюватися на всі правочини, до яких належить і заповіт. Спільний заповіт є різновидом односторонніх правочинів, де результат волевиявлення однієї сторони представлений двома особами – подружжям. Останні в цьому випадку діють як одна сторона, оскільки їхня воля спрямована на досягнення спільних наслідків – призначення спадкоємцями певних осіб.

Заповідачем у спільному заповіті є подружжя, яке виступає як одна сторона в правочині.

З цього випливає важливий висновок: за спільним заповітом один із подружжя не може призначити іншого з подружжя своїм спадкоємцем, оскільки це означатиме «розщеплення» волі подружжя та фактично трансформацію одностороннього правочину у договір про призначення спадкоємця, чого цивільне законодавство України не допускає, на відміну, наприклад, від законодавств деяких інших країн (Німеччина, Латвія, Швейцарія).

Заповіт, складений подружжям, є спільним, а не взаємним.

Розуміння сутності заповіту подружжя пов’язане також із з’ясуванням сутності правовідносин, що виникають внаслідок смерті першого з подружжя. Причому це питання не є остаточно вирішеним як у сучасній правовій доктрині, так і в практиці Верховного Суду.

Так, у своїй постанові від 15 червня 2022 р. (судова справа № 358/304/21, провадження № 61-595св22) Верховний Суд наголосив, що закон визначає право подружжя на складення спільного розпорядження щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, на випадок їх смерті, яке за своєю природою є одностороннім правочином. Смерть одного з подружжя є підставою для припинення режиму спільної сумісної власності майна подружжя, стосовно якого складено заповіт, але не породжує виникнення спадкових правовідносин до моменту смерті іншого з подружжя (URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/104813601 )

Утім, у інший цивільний справі Верховний Суд дійшов протилежного висновку, зазначивши таке. Предметом заповіту подружжя є майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і спадкування цього майна відбувається в декілька етапів: спершу успадковується частка у спільній сумісній власності одного з подружжя іншим, який його пережив, а після смерті останнього зазначене в заповіті майно успадковується спадкоємцями за заповітом. Тобто законом не передбачено право заповідачів на встановлення певних умов, за наявності яких виникає право на спадкування іншим подружжям, позбавлення його права на спадкування, передбачення заповідального відказу тощо, що дозволяється у випадку складання індивідуального заповіту (постанова Верховного Суду від 9 грудня 2019 р., судова справа № 161/8412/18, провадження № 61-8965св19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/86400643 ).

На мою думку, перехід частки у праві спільної сумісної власності до другого з подружжя не здійснюється в порядку спадкування. У цьому випадку смерть одного з подружжя є підставою для зміни правового режиму майна, стосовно якого складено спільний заповіт: спільна сумісна власність подружжя перетворюється на приватну власність іншого з подружжя, який пережив померлого. Змінюючи свій правовий режим, таке майно не набуває статусу спадкового.

З цього випливає низка важливих положень:

– інший з подружжя, який пережив першого, для отримання частки у праві спільної сумісної власності не повинен приймати спадщину в спосіб і строки, визначені законодавством: такий перехід відбувається «автоматично» в силу закону;

– смерть одного з подружжя є наслідком припинення режиму спільної сумісної власності подружжя;

– до відносин, що виникають після смерті першого з подружжя не застосовується ст. 1241 ЦК України щодо права на обов’язкову частку у спадщині, а також ст. 1282 ЦК України стосовно обов’язку спадкоємців задовольнити вимоги кредитора.

За життя дружини та чоловіка кожен із них має право відмовитися від спільного заповіту (ч. 3 ст. 1243 ЦК України). У такому разі має місце скасування заповіту в цілому, адже воля одного з подружжя, спрямована на призначення спадкоємців, невіддільна від волі другого з подружжя. Невипадково у підп. 6.4 п. 6 гл. 3 розд. ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України зазначено, що заповіт подружжя може бути скасований кожним із подружжя лише за життя обох з подружжя. Враховуючи односторонній характер спільного заповіту, в якому подружжя виступає як одна сторона, відмова від цього заповіту одним з подружжя матиме наслідком скасування всього заповіту.

Неможливість відмовитися від спільного заповіту після смерті одного з подружжя є визначальною ознакою відповідного правочину та відповідає його концепції, закладеній у цивільному законодавстві. Утім, у судовій практиці намітилася негативна тенденція щодо визнання недійсним такого заповіту після смерті одного з подружжя на тій підставі, що іншому з подружжя (позивачу у справі) не були відомі правові наслідки спільного заповіту в момент його посвідчення, а складений заповіт фактично позбавляє власника права розпорядження належним майном (рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 24 травня 2018 р., судова справа № 309/222/18. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/74613472; рішення Богуславського районного суду Київської області від 25 січня 2018 р., судова справа № 358/1741/17. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71791010; рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 16 червня 2017 р., судова справа № 143/548/17. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/67257632). Це, по суті, призводить до руйнування конструкції заповіту подружжя. Відмова від цього заповіту іншим з подружжя, який пережив першого унеможливлює  виконання спільного заповіту та суттєво порушуватиме волю покійного. Мета заповіту подружжя – спільне визначення спадкоємців, які набудуть права власності на успадковане майно після смерті останнього з подружжя.

Водночас у спеціальній нормі, присвяченій недійсності заповіту, виокремлено три умови визнання цього правочину недійсним, а саме: складення заповіту особою, яка не мала на це права; порушення форми та порядку посвідчення; невідповідність волі та волевиявлення заповідача (ст. 1257 ЦК України). Необізнаність особи у правових наслідках складення заповіту не закріплена як підстава для недійсності цього правочину як у ст. 1257 ЦК України, так і в спеціальній нормі, присвяченій заповіту подружжя.

В окремих випадках, задовольняючи позови про визнання недійсним спільного заповіту за позовом останнього з подружжя, суди керуються ст. 229 ЦК України, де визначається недійсність правочину, вчиненого під впливом помилки (рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 17 лютого 2015 р., судова справа № 278/81/15-ц. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/42807906; рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 31 липня 2015 р., судова справа № 158/1317/15-ц. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/47906866). Водночас ігнорується роз’яснення Верховного Суду України про те, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним (абз. 4 п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. № 9). Ця правова позиція рельєфно простежується і в практиці Верховного Суду (постанова від 27 лютого 2020 р., судова справа № 643/6032/17, провадження № 61-15836св19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/87950880, постанова від 24 серпня 2023 р., судова справа № 947/32485/20, провадження № 61-13302св22. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/113091605).

Спільний заповіт подружжя може бути визнаний судом недійсним лише після смерті обох із подружжя.