Видавництво 
Інститут забезпечення позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які ініціюють судове провадження. Основне і єдине призначення цього інституту полягає в створенні можливості реального та ефективного захисту прав і законних інтересів осіб, які звернулись за цим до суду. Тож від правильності його застосування залежить реалізація позовних вимог у разі задоволення позову.
В умовах гіпердинамічного інформаційного суспільства можливість ефективно захистити порушене право інтелектуальної власності має бути не лише задекларована, але й здійсненна. Саме тому ключову роль тут відіграє своєчасне вжиття судом заходів забезпечення позову, спрямованих на превенцію ухилення відповідача від виконання ймовірного рішення суду.
Як відомо, до початку функціонування Вищого суду з питань інтелектуальної власності спори у сфері інтелектуальної власності розглядаються в порядку цивільного та господарського судочинства. Процесуальні кодекси передбачають можливість вжиття судом заходів забезпечення позову на підставі заяви, яка обов’язково має містити предмет позову та захід забезпечення з обґрунтуванням його необхідності. Тому очевидно, що обґрунтування забезпечення позову залежить від його конкретного предмету.
Згідно з усталеною практикою Верховного Суду, сформульованою в постановах від 22.01.21 у справі № 910/5550/19, від 19.12.18 у справі № 910/9254/18, від 02.10.18 у справі № 910/2226/18 та від 16.08.18 у справі № 910/1040/18, якщо позивач звертається з немайновою позовною вимогою, а судове рішення в разі її задоволення не вимагатиме примусового виконання, то не має взагалі застосовуватись і досліджуватись така підстава для вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а має застосовуватись та досліджуватись така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або відновлення порушених, оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких від звернувся до суду. В таких немайнових спорах має досліджуватись, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, зокрема чи не зможе позивач їх захистити у межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду.
У контексті спорів у сфері інтелектуальної власності це означає, що в разі якщо предметом позову є немайнові вимоги про визнання недійсним охоронного документа, про припинення порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності, про дострокове припинення свідоцтва про знак для товарів і послуг тощо, доведенню заявником підлягає така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття конкретного заходу може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний судовий захист. Тож від характеру позовних вимог напряму залежить quid probandum, тобто ті обставини, що підлягають доказуванню під час розгляду відповідної заяви.
Показово, що незважаючи на те, що наведена правова позиція була вперше висловлена три роки тому, суди першої та апеляційної інстанцій продовжують досліджувати в спорах щодо ІВ питання, чи може невжиття запропонованих позивачем заходів істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду. Це аж ніяк не сприяє єдності судової практики та прогнозованості судових рішень.
Ще однією причиною нестабільності судової практики розгляду заяв про забезпечення позову в спорах щодо ІВ є відсутність у вітчизняному процесуальному законі стандартизованого підходу до оцінювання аргументів заявника (стандарту доказування).
До прикладу, суди Великобританії у цивільних справах послуговуються стандартом доказування «баланс ймовірностей» (balance of probabilities), який вимагає визнавати факт доведеним тоді, коли комплекс наданих стороною доказів дає змогу судді дійти висновку, що спірний факт імовірніше існує, ніж не існує. У Сполучених Штатах Америки застосовується схожий цивільно-процесуальний стандарт «превалювання доказів» (preponderance of evidence). Застосування стандарту «баланс ймовірностей» не звільняє сторону від тягаря доказування, а лише дає змогу встановити після того, як всі докази подано, чи виконано стороною свій обов’язок та чи достатньо доказів для встановлення певного факту.
До прикладу, за позовом про визнання недійсним свідоцтва про знак для товарів і послуг може бути заявлено до застосування такий захід забезпечення позову, як заборона передавати право власності на знак для товарів і послуг іншим особам. У такому випадку позивачу не потрібно надавати доказів підготовки відповідача до передання права власності, а достатньо обґрунтованого припущення про те, що у відповідача є безперешкодна можливість у будь-який момент відчужити об’єкт ІВ, що зробить звернення до суду по захист порушеного права неефективним. Тобто чим більш імовірна подія, тим менше може бути свідчень на підтвердження того, що вона справді може мати місце.
Рекомендаціями щодо вдосконалення законодавства України, пов’язаного зі створенням та діяльністю Вищого суду з питань інтелектуальної власності, наданими Центром вивчення комерційного права Університету Квін Мері в м. Лондоні, пропонується внести зміни до ч. 2 ст. 136 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими прямо включити невичерпний перелік із трьох факторів, які суди братимуть до уваги, вирішуючи питання щодо вжиття заходів забезпечення позову, а саме: баланс інтересів, нагальність загрози та ймовірність успішного результату. Чітка регламентація на законодавчому рівні критеріїв оцінювання доводів заяви про забезпечення позову в ІР-спорах однозначно позитивно вплине на формування зрозумілої та прогнозованої судової практики.
До цього часу доводиться констатувати, що, незважаючи на те що кожне вітчизняне судове рішення цієї категорії містить посилання на постулати судової практики щодо необхідності врахування розумності, обґрунтованості, адекватності вимог заявника, співмірності заходів забезпечення із заявленими позивачем вимогами, зрештою використовується суб’єктивний критерій «внутрішнього переконання».
Більш того, непоодинокими є випадки, коли одним і тим самим судом в аналогічних за предметами справах щодо ІВ приймаються абсолютно протилежні за змістом ухвали щодо забезпечення позову, які до того ж суперечать практиці Верховного Суду.
Прикладом такої категорії справ є спори про припинення порушення прав на винахід (лікарський засіб), в яких позивачі-правоволодільці просять суд вжити заходів для забезпечення позову, пов’язаних зі встановленням державним органам заборони видавати висновки про державну реєстрацію лікарського засобу та заборони відповідачу вносити зміни до реєстраційних документів засобу, виготовлення якого відбувається з порушенням прав ІВ. Часто суди першої та апеляційної інстанцій відмовляють у задоволенні таких заяв із посиланням на втручання в дискреційні повноваження органу та відсутністю доказів на підтвердження вчинення відповідачем дій, що свідчать про підготовку до внесення змін у реєстраційні документи. Хоча Верховний Суд ще в 2018 році в подібній справі № 910/1915/18 констатував, що такою відмовою суди встановили для позивача надзвичайний та заздалегідь недосяжний стандарт доказування без урахування тієї мети, яку переслідує особа, звертаючись із заявою про державну реєстрацію лікарського засобу, і наслідків досягнення такої мети.
Необґрунтоване застосування судами першої та апеляційної інстанцій стандарту «поза розумним сумнівом» під час розгляду заяв про забезпечення позову в ІР-спорах, який є завідомо недосяжним для заявника, робить забезпечення позову недоступним.
Спробуємо спрогнозувати наслідки такого недоступного забезпечення.
По-перше, на внутрішній ринок України потрапляє в необмеженій кількості товар із порушенням прав інтелектуальної власності, по-друге, в цивільний оборот потрапляють лікарські засоби, які виготовлено з порушенням прав ІВ; по-третє, недобросовісні продавці безперешкодно реалізують через інтернет-сайти підроблену та контрафактну продукцію. Цей перелік можна продовжити, але найголовніше – що ми всі з вами втратимо. Інтелектуальний ресурс (потенціал) відтікатиме в ті країни, в яких інтелектуальна власність є реальним капіталом – найдорожчим товаром. Наша держава втратить інвестиційну привабливість через її репутацію на світовому ринку як держави, де не поважають інтелектуальну власність. І це станеться не в середньовіччі, а в епоху апогею науково-технічної революції та бурхливого розвитку світової спільноти.
Не варто недооцінювати всю серйозність загрози, яка нависла над сферою інтелектуальної власності та яку створює неоднозначна судова практика судів першої та апеляційної інстанцій щодо розгляду заяв про забезпечення позову в ІР-спорах.
Виникненню цієї проблеми сприяло встановлення в процесуальних законах касаційного фільтру, за яким є неможливим оскарження в касаційному порядку ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову та постанови апеляційного суду, якою таку ухвалу було залишено без зміни. Також касаційному перегляду не підлягає постанова апеляційного суду, згідно з якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про задоволення заяви про забезпечення позову та відмовлено у задоволенні вказаної заяви. Ця позиція щодо критерію касаційного оскарження була висловлена Великою Палатою Верховного Суду 15.09.20, тому застосовувалась щодо всіх без винятку судових спорів. Водночас правовідносини у сфері інтелектуальної власності мають низку особливостей, які відрізняють їх від інших категорій справ. Так, на законодавчому рівні визначено невиключні способи захисту ІР-прав, встановлено особливості регулювання таких правовідносин, що також відображено на процесуальному рівні шляхом закріплення спеціальних заходів забезпечення позову.
Вочевидь, усвідомлюючи можливість настання негативних наслідків «поза розумним сумнівом», Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в ухвалі від 15.12.20 наголосив на тому, що існування зазначеного касаційного фільтру ускладнює доступ до суду з використанням обраного позивачем способу захисту, завдає шкоди самій суті права, оскільки в такому разі позов втрачає сенс через можливість розповсюдження товарів, виготовлення або введення у цивільний оборот, імпорт або експорт яких здійснюється з ймовірним порушенням права інтелектуальної власності. Наведені обставини слугували підставою для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, який очікується вже наступного місяця.
В одній з нещодавніх публікацій суддя Верховного Суду Д.Д. Луспеник, який є відомим науковцем-процесуалістом, зауважив, що «касаційний фільтр не забезпечує єдності судової практики». Ситуація з забезпеченням позову у спорах щодо ІВ є яскравим підтвердженням слушності цієї думки секретаря Пленуму Верховного Суду. Тож висловлюємо сподівання, що Велика Палата Верховного Суду дослухається до думки правничої спільноти та забезпечить можливість перегляду в касаційному порядку всіх без винятку ухвал судів стосовно забезпечення позову у спорах щодо інтелектуальної власності.
Автор: Тетяна Ющенко, адвокат АО “Саєнко Харенко”, співкоординатор практики ІР litigation, доцент кафедри цивільного права та процесу Університету ДФСУ, к. ю. н.
Завантажується ...
