прапор_України

Генеральний партнер 2022 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА
Головна » Аналітика » Конституційна демократія і ринкова економіка в Україні: що треба знати практикам

Конституційна демократія і ринкова економіка в Україні: що треба знати практикам

  • 21.10.2021 11:48

Володимир Кампо, суддя Конституційного Суду України у відставці, к.ю.н.

Загальні положення

Усі фундаментальні конституційні цінності — захист гідності та прав людини, верховенство права і конституційна демократія — тісно пов’язані з ринковою економікою, що певним чином віддзеркалює рівень їх застосування на практиці тощо. Тому, що краще реалізуються такі цінності в суспільно-правовому житті, то потужнішими є результати економічного розвитку будь-якої демократичної країни. Це положення певним чином стосується й України, яка дуже повільно, але все-таки почала впроваджувати фундаментальні конституційні цінності.

Звісно, в Україні є економічні труднощі, проблеми з правосуддям, неналежним розвитком підприємницької діяльності, корупцією чиновників, які більше думають про свої статки, ніж про благо народу, зі справедливим соціальним забезпеченням, конституційним нігілізмом політиків і громадян. Однак все це з часом можна досить швидко здолати шляхом впровадження реалістичної доктрини конституціоналізму та відповідної політики, економіки і соціальних відносин. Головне ж — відповідальні політики, громадянське суспільство та інноваційна конституційна, економічна й політична науки знають, що і як треба робити.

Якщо ми хочемо здійснити певний конституційний вимір суспільно-правового розвитку України, то для цього насамперед слід провести аналіз взаємозв’язку (та його наслідків) між, зокрема, конституційною демократією та ринковою економікою. Адже саме в економіці набувають матеріального вираження всі демократичні конституційні процеси і цінності. Певна річ, відповідний взаємозв’язок існує також і між захистом гідності та прав людини й ринковою економікою, що вже підтверджено в окремих наукових працях, однак із конституційною демократією він більш глибокий та продуктивний.

Отже, фундаментальні конституційні цінності мають не тільки суспільно-правовий, але й — завдяки ринковій економіці — матеріальний вимір. Як же фінансово-економічно вимірюється конституційна демократія в умовах ринкової економіки? Для цього треба з’ясувати результати національних виборів, відставок уряду та розпусків парламенту, референдумів, рішень верховних і конституційних судів й інших механізмів конституційної демократії та показників ВВП. Однак треба мати на увазі, що й економіка може у зворотному порядку впливати на ці механізми. Так, падіння економіки може стати причиною відставки уряду або й розпуску парламенту.

По суті, від політиків залежить те, наскільки конституційна демократія та ринкова економіка стануть динамічними системами, де підвищення рівня в одній з них вело б до зростання в другій. Щоправда, ці системи так само можуть «дружно» реагувати на падіння однієї з них, і тоді настає криза. Тому між конституційною демократією і ринковою економікою має існувати постійний баланс, який органи державної влади мають підтримувати, щоб не допускати їх падіння, а навпаки, нарощувати кожну з них.

Наприклад, Президент Л. Кучма (1938 р.н.) в умовах президентсько-парламентської форми правління забезпечував баланс між конституційною демократією і ринковою економікою за допомогою інституту відставки уряду. Сім разів за десять років (!) він відправляв уряди у відставку і таким чином підтримував природний для конституційної системи баланс між законодавчою і виконавчою владою, а головне — між конституційною демократією і ринковою економікою. І добився економічної стабілізації та зростання, але недооцінив конституційну демократію і привів країну до кризи 2004 року та Помаранчевої революції.

Президент В. Ющенко (1954 р.н.) вже в умовах парламентсько-президентської форми правління намагався забезпечити баланс між конституційною демократією і ринковою економікою шляхом розпуску парламенту. У 2007 році це йому вдалося, а в 2008-му уряд незаконно обмежив це президентське право і довів країну до 15.9 % падіння ВВП у третьому кварталі 2009 року порівняно з відповідним кварталом 2008 року. Очевидно, що цього можна було хоча б частково уникнути, якби парламент було переобрано. Проте сталося так, як сталося.

Президент-утікач В. Янукович (1950 р.н.) в умовах президентсько-парламентської форми правління діяв за російським сценарієм державного врядування і протягом 2010—2014 років жодного разу не змінював уряд (право розпускати парламент він утратив після відновлення де-факто парламентом Конституції України 1996 року). Цим він розірвав природну конкуренцію між законодавчою та виконавчою владою, а також взаємозв’язок між демократією та економікою. Таким чином цей діяч довів країну до суспільно-політичної кризи й всенародного повстання проти його авторитарної влади — Революції гідності 2013—2014 років — і до падіння економіки десь на 10–15 % ВВП.

Отже, маємо констатувати: в Україні існує цілком об’єктивний зв’язок між конституційною демократією та ринковою економікою, який не можна ігнорувати. Інакше народ рахуватиме соціально-економічні збитки, а політиків чекатиме недовіра до них або й політичне забуття. Очевидно, що до високопосадовців, які винні в порушенні законів конституційної демократії та ринкової економіки, слід було б застосовувати засоби політичної та юридичної відповідальності.

Як відомо, історія вчить тому, що нічому не вчить. Якщо добре розібратись в історії України, то можна виявити перші форми взаємозв’язку конституційної демократії та ринкової економіки ще в колоніальний період її розвитку. Зокрема, в другій пол. ХІХ — поч. ХХ ст., коли українські землі входили до складу Австро-Угорської та Російської імперії. Звісно, досвід колоніальних часів втратив своє практичне значення, але в чомусь він все-таки повчальний. Зокрема, в тому плані, що між тогочасною формальною демократією і несформованим ринком взаємозв’язок був дуже відносний, і це вело до поглиблення антагоністичних протиріч у суспільстві.

Для колоніальних народів, у т.ч. й тогочасних українців, досвід конституціоналізму та ринкової економіки не мав особливого практичного значення. Бо вони — через свій низький рівень суспільної свідомості (переважно хуторяни за своїм суспільним мисленням) — були погано представлені як у демократичному політичному процесі (парламент, партії, ЗМІ), так і в економічній сфері (підприємництво, торгівля).

За панування радянського тоталітаризму про позитивний економіко-політичний досвід колоніальних часів українці навіть не могли згадувати — від був під ідеологічною забороною. Сьогодні — інша річ, а тому перед істориками права та економіки лежить історичний досвід, який належить дослідити, адже саме там частина коренів як наших прорахунків і невдач часів незалежності, так і можливих успіхів у майбутньому.

Основні положення

Цікаво також те, що в перші роки після проголошення незалежності України та початку переходу до демократичного правління чинна влада застосовувала певні конституційні інструменти для реформування економіки (поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, багатопартійна система, делеговане законодавство, запровадження місцевого самоврядування). Тобто природно почав відроджуватися реальний взаємозв’язок між конституційною демократією і ринковою економікою, що давав надію на успішність української незалежності.

Проте не так сталося, як гадалося. Саме цей взаємозв’язок став об’єктом нападок із боку авторитарно-тоталітарних сил, які, з одного боку, у 1992—1993 роках «успішно» протидіяли кампанії Народного руху України та інших демократичних організацій за розпуск парламенту, який виявився гальмом суспільно-правового розвитку країни. А з іншого боку, допустили переростання приватизації об’єктів державної та комунальної власності у «прихватизацію». Вона привела більш-менш однорідне пострадянське суспільство до карколомної соціальної диференціації, яка й до нині залишається каменем спотикання в суспільно-правовому житті.

Тому й не дивно, що глибокого розуміння цінності конституційної демократії для ринкової економіки та навпаки в українського політичного класу не було. Просвітницька функція держави з цих питань була практично відсутня, і зрештою це призвело до часткового знецінення та забуття природних зв’язків двох сфер суспільного життя. А отже, актуальним є питання про повернення в наше повсякдення цінностей конституційної демократії та ринкової економіки в їх взаємозалежності та взаємозв’язку.

Як правило, українські вчені-конституціоналісти — юристи та економісти — розглядають конституційні відносини інститутів державної влади та ринкової економіки через призму конституційних засад економічної системи, конституційної економіки тощо. Здебільшого вони констатують статус-кво закріплених у Конституції України формальних інститутів конституційної демократії (виборів, парламентів, глав держав, урядів, місцевого самоврядування і т.д.) та ринкової економіки (форм власності, економічних прав громадян, ролі підприємництва, принципів економічної системи тощо).

Проте реальний взаємозв’язок між конституційною демократією і ринковою економікою можна зрозуміти, лише якщо трактувати Конституцію і закони України як у формальному, так і — головним чином — у неформальному сенсі. Тобто коли ключовими є не суто формальні положення цих актів, хоча вони також можуть мати суттєве значення, зокрема якщо йдеться про обмеження чинної влади, а про їх юридичну природу, дух, заснований на реалістично-правових принципах, ідеях і доктринах.

Для цього правовій системі України треба переходити як мінімум від юридичного до соціологічного позитивізму. А отже, необхідно по-новому тлумачити Конституцію і закони України у науково-практичних коментарях, судовій, прокурорській та іншій юридичній практиці. Цьому, зрозуміло, протидіють старі юридичні еліти, які не бажають переучуватись, і, звісно, представники олігархічних партій, ЗМІ, для яких чим гірше в країні, тим краще.

Вихід для правової системи України, крім нарощування власних реалістично-правових доктрин і концепцій, полягає в ширшій інтеграції з європейськими політико-правовими структурами, які фактично є каталізаторами її суспільно-правового розвитку і допомагають нестабільній вітчизняній демократії та економіці рухатись у напрямку до ЄС. Цьому, зокрема, слугує Угода про асоціацію між Україною та ЄС 2014 року, яка, за оцінками експертів, виконується поки що лише на 20 %, а також інші міжнародні документи, підписані державою.

Отже, для реалізації зазначеного взаємозв’язку одних правових норм замало, бо ще потрібна політична воля нового керівного класу, який прийшов до влади у 2019 році, й головне — панування культури цінностей та інновацій в конституційному, економічному і політичному житті країни.

Світовий досвід підтверджує, що в «країні третього світу», якщо там немає конституційної демократії, ринкова економіка беззахисна і потерпає від корупції, розкрадання державного бюджету, рейдерства тощо. Так само й конституційна демократія залежить від реальної ринкової економіки: хто б вірив у демократію США, якби не їхня економіка, що становить левову частку світової економіки? Тому, коли в окремі роки в незалежній Україні більш-менш нормально працювала економіка (наприклад, у 2004 році рівень ВВП становив 12 %!), то країна успішно рухалась до конституційної демократії, що засвідчили президентські вибори — 2004.

І навпаки: коли українська економіка занепадала, країна прямувала до авторитаризму, як це було після президентських виборів — 2010. У 2019 році вітчизняна економіка була на підйомі, й тогорічні загальнонаціональні вибори стали певним кроком до конституційної демократії. Якщо ж до наступних президентських виборів Україні не вдасться стабілізувати та наростити економіку, її чекає крен у бік авторитаризму правого чи лівого ґатунку, а також посилення агресивної політики Кремля.

Старі корумповані політичні еліти вважали і вважають, що Україні ще зарано бути конституційною демократією, а олігархічні клани та їх політичні бізнес-структури всіляко їй протидіють. Зрозуміло, що за таких умов українцям важко будувати демократичну, соціальну, правову державу, оскільки конституційні цінності, закладені в її Основному Законі, не стали внутрішнім переконанням та атрибутом національної ідентичності цих еліт.

Вони не вірять у суспільний прогрес та бояться інновацій; вони визнають тільки рух по колу, а не по спіралі; їм краще працювати на олігархів, ніж на народ, якого вони просто не помічають і бояться. Тому на порядку денному країни — зміна цих еліт шляхом формування нових еліт на основі об’єктивних критеріїв відбору на державні посади відповідно до вимог реалістичної доктрини конституційної демократії та ринкової економіки.

Паралельно потрібна широка конституційно-просвітницька робота серед різних груп громадян, що може допомогти утвердженню нових політичних еліт та змусить старі еліти переглянути свої «цінності», стати більш лояльними до нових вимог державного врядування та економічного розвитку країни. Так буде формуватися новий баланс між новими і старими елітами, де нові еліти вже зможуть задавати тон у державному і суспільному житті країни.

Поки що категорії конституційної демократії та ринкової економіки до кінця не усвідомлені ні громадянським суспільством, ні органами державної влади. А без цього немає їх суспільної підтримки, а також належного законодавства та практики його реалізації. Точніше, формально законодавство є, однак практика його реалізації не відповідає принципам реальної конституційної демократії та ринкової економіки: політичної та економічної конкуренції й багатоманітності, захисту політичних та економічних прав громадян тощо. На це вказують наукові дослідження багатьох авторів, думку яких не можна не враховувати.

Дещо з конституційної історії. Починаючи з ХІХ ст. демократична українська еліта прагнула до встановлення на українських землях Австро-Угорської та Російської імперії конституційного правління. Після демократичної революції в Європі у 1848—1849 роках в Австрії почався перехід до такої форми правління, але українці Галичини, які проживали на її території, з цього мали небагато користі. Тому що українське суспільство в Австрії залишалося здебільшого традиційним селянським, і воно не зрозуміло головного: конституціоналізм передбачав запровадження ринкової економіки, в якій інститут підприємництва cтавав головним.

Ні в освітньому плані, ні духовно чи морально це суспільство не ставило для себе за мету сприяти масовому розвитку підприємництва задля підвищення рівня культурного та економічного життя народу, створювати необхідні умови для його конкурентоздатності. Розвиток різних форм виробничої та іншої кооперації за часів входження української Галичини до складу Австро-Угорщини (1867—1918 роки), також згодом і до міжвоєнної Польщі (1919—1939 роки) хоч і допомагав українському населенню виживати, але не забезпечував йому належної конкурентоздатності в умовах формування ринкової економіки. Проблема його виживання і розвитку часто вирішувалася шляхом еміграції значної частини українців Галичини, Буковини та Закарпаття до Канади і США на заробітки.

Очевидно, що не конституційна форма правління була винна в тому, що основна частина українців у тогочасній Австрії була бідною. Причина в їх культурі бідності, яку формували громадсько-політичні структури українців, що не розуміли інших шляхів боротьби з бідністю, крім як через патерналістську державу, якою в ідеалі мала стати майбутня українська національна держава.

Українські церкви духовно і соціально підтримували своїх прихожан, але вони не надавали підприємництву тієї виключної ролі в політичному, культурному та економічному житті народу, як деякі інші релігії, зокрема протестантизм та католицизм. Ба більше, вони надто критично ставилися до ідеалізації американського політичного та економічного досвіду, що було явним ретроградством.

Водночас потрібен був інноваційний підхід до економічних та інших проблем західноукраїнців, який би забезпечував їх економічну та політичну конкурентоздатність в умовах ринкової економіки багатонаціональних держав. Це питання мало стати для зазначених церков першочерговим патріотичним надзавданням, але ніхто з тогочасних релігійних діячів його не зрозумів і не став українським Мартіном Лютером (1483—1546 роки). Ці діячі дотримувалися традиційних догматів і не помічали назрілих у суспільстві змін, що згодом привело його до негативних політичних та економічних наслідків.

Так, економічні позиції українців-підприємців в тогочасних селах і містах української Галичини і Буковини, зокрема у складі Австро-Угорської імперії, були дуже слабкими. Ці підприємці поступалися в економічному змаганні представникам інших національностей, які мали ще й вагому підтримку чинної влади. Крім соціально-економічного гніту, західноукраїнцям доводилося переживати релігійне та національне гноблення. Класично це описали Іван Франко (1856—1916 роки), Василь Стефаник (1871—1936 роки) та інші українські письменники.

На західноукраїнських землях у міжвоєнній Польщі, Румунії та Чехословаччині, які міжнародні інстанції передали цим країнам після розпаду Австро-Угорської імперії, також відчувався серйозний брак українського підприємництва. На думку видатного українського громадсько-політичного діяча міжвоєнної Польщі, депутата Сейму В. Загайкевича (1876—1949 роки), це суттєво знижувало громадсько-політичні можливості українців, а отже, сприяло їх беззахисності перед авторитарною польською владою.

Саме масова бідність, безпомічність і беззахисність українців у міжвоєнний період стала однією з головних причин появи на західноукраїнських землях радикальних політичних організацій, які ставили за мету здійснити націонал-революційні зміни. Це була далеко не однозначна ідея. Насправді українській громадськості треба було підвищувати роль підприємництва, впроваджувати масове навчання йому українців, а не займатися лише їх культурним просвітництвом. Підприємництво мало стати одним із головних, якщо не головним елементом української національної ідеї. Але цього не сталося тоді та не відбувається в часи незалежної України, а тому політичні радикали залишаються в ній популярними й досить впливовими.

Дослідження родоначальника сучасної соціології М. Вебера (1864—1920 роки) привели його до таких висновків: рівень заможності народу не в останню чергу залежить від панівної в суспільстві релігії, що може визнавати або не визнавати підприємництво і торгівлю за певні цінності. Цю концепцію він виклав у праці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905 рік) та інших своїх роботах. За його дослідженнями, в країнах, де релігія позитивно ставилась до розвитку підприємництва, народ був заможнішим, а де ні — біднішим. М. Вебер також вважав, що всі народи, які сповідували католицизм, юдаїзм та реформацію (лютеранська та деякі інші церкви), жили краще, ніж народи, що сповідували православ’я.

Висновок напрошувався сам собою, але за часів входження української Галичини, Буковини і Закарпаття до складу Австро-Угорщини, а потім і до складу міжвоєнної Польщі, Румунії та Чехословаччини, як відомо, його практично ніхто не робив. Та й у незалежній Україні не особливо цим переймаються, зате маємо багато розмов про бідність. Між тим не можна збудувати заможне суспільство, в якому духовно і соціально панує культ захисту бідності.

Для подолання реальної бідності в сучасній Україні насамперед потрібно здолати цей культ шляхом розвитку масового підприємництва, починаючи із шкільної лави (!), особливо в сільській місцевості, де діти виховуються в більш консервативній економічній філософії, а також формування культури і престижності цього виду економічної діяльності як умови підвищення добробуту всіх українців. Тимчасова бідність може існувати, але тільки як перехідна форма до заможного життя.

Замість висновків

Очевидно, що не в останню чергу Конституція України — це конституційна демократія та ринкова економіка. Основна проблема Конституції — її виконання і додержання, тобто впровадження положень про ці конституційні інституції всіма cуб’єктами права. Проблема дуже складна, мабуть, набагато складніша, враховуючи досвід понад двох десятиліть її існування, ніж саме прийняття Конституції України у 1996 році, хоч і воно було непростим.

Справді, реалізація Конституції України — це багатоаспектний державний механізм, що потребує застосування як формально-догматичних, так і соціально-правових методів. І дуже важливо, що саме таке поєднання методів її реалізації має бути складовою частиною програми соціально-економічних і політико-правових реформ у державі. Панування суто формальних, догматичних методів виконання і додержання Конституції України, зокрема у відносинах держави та громадян (у відносинах всередині самої влади це нормально), сьогодні надзвичайно шкідливе й ускладнює процес забезпечення такого реформування. Для вирішення проблеми реалізації Конституції України насамперед потрібен її науково-практичний коментар, підготовлений з позицій соціологічної школи конституційного права.

В Україні навколо її Конституції ведеться гостра полеміка з приводу того, чи треба продовжувати конституційні експерименти, оскільки держава вже давно стала лабораторією реформ конституційної форми правління. Чи, може, варто прийняти нову Конституцію України і почати все з чистого аркуша? Але яка може бути нова Конституція України, якщо Конституційний Суд України від початку своєї діяльності заклав правову позицію про те, що Верховна Рада України тільки один раз мала право її приймати. Без парламенту, очевидно, ніхто не буде її перезавантажувати, і далі можливі тільки конституційні зміни і доповнення. І ця правова позиція Суду є дієвою, а її невиконання може стати причиною притягнення до відповідальності тих, хто порушить цю його позицію, як це передбачено Кримінальним кодексом.

Насправді конституційні зміни в Україні у 2004—2014 роках були спричинені, по суті, одним — відсутністю бажання в старого українського політичного класу виконувати Основний Закон. Ідея перезавантаження Конституції України, що час від часу виникає в парламенті, насправді дуже небезпечна. Спроби українських президентів (В. Ющенка (1954 р.н.) та двох його наступників) конституційно перезавантажити країну, як відомо, закінчились для них сумно. Тому є сподівання, що новий політичний клас відмовиться від цієї «традиції». Конституцію України треба навчитися виконувати, як це не раз наголошував колишній Президент Л. Кучма та інші діячі, які переконались у тому, що безконституційне державне врядування веде до конфліктів і революцій.

Для прискорення процесів реформування різних сфер суспільно-правового життя в багатьох країнах органи державної влади вдаються до делегування повноважень: законодавчих органів — органам виконавчої влади; останні також можуть делегувати свої повноваження органам місцевого самоврядування тощо[1]. В Україні питання про делегування повноважень вирішено на рівні органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Однак на рівні органів законодавчої влади це питання не вирішено, хоч делеговане законодавство широко практикується у всіх демократичних країнах. Відсутність цього інституту в Україні суттєво ускладнює процес реформування, особливо соціально-економічної сфери. Якби це вдалося зробити, то жодних затримок із реформуванням багатьох питань цієї сфери не було б. Якщо розглянути цю проблему глибше, то через відсутність делегованого законодавства в Україні не в останню чергу потерпає зв’язок між конституційною демократією та ринковою економікою.

Колись Президент України В. Зеленський заявив, що у нас кожен українець також президент. Цікаве гасло, і якби воно було підкріплено конституційною та економічною просвітою громадян, тоді насправді кожен міг би активніше долучатися до структурних реформ глави держави. А без елементарних конституційних знань про реальне управління державними і суспільними справами переважна більшість українців залишаються за бортом великої політики, звільняючи місце для олігархічних ЗМІ, радикалів різних мастей та політиків-популістів.

Звісно, напівграмотний народ — ідеальний об’єкт для маніпуляцій недобросовісних політиків. Обіцяти те, що не належить до компетенції депутатів чи урядовців, — звичайна практика публічного обману, яку ЗМІ хіба що критикують, але до політичної чи юридичної відповідальності справи не доводять. Мабуть, все-таки найбільша невдача незалежної України — це відсутність конституційно вихованого Громадянина, який би виконував необхідні приватні та публічні функції з урахуванням особистих, суспільних і державних інтересів, був би опорою в сім’ї, державі та громадянському суспільстві. Саме через такого Громадянина, на наш погляд, можна було би більш ефективно забезпечити зв’язок між конституційною демократією та ринковою економікою в країні.

 

[1] Див.: Губань Р. Раціональний парламентаризм для країни – не завада. Розмова з вченим-конституціоналістом, суддею Конституційного Суду України у відставці В. Кампо // Голос України, № 93 (7350), 11 червня 2020 р. – С. 4.

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

tg-10
4_TaxForce600_90
covid
На-сайт_балы_600х90
На-сайт1_600x90
top50_2020_600x90
ULF_0002
Vacancies_600x90_ua

Чи потрібно відновити військові суди в Україні?

Подивитися результати

Loading ... Loading ...

PRAVO.UA