Видавництво 
У Києві продовжує роботу Міжнародний кримінально-правовий форум. Третя сесія заходу була присвячена воєнним та військовим злочинам. Модератором сесії став Олег Вдовичен, керуючий партнер АО «Вдовичен та Партнери».
Виступ Наталії Марчук, судді Верховного Суду в Касаційному кримінальному суді, був присвячений темі меж застосування процедури in absentia під час притягнення до кримінальної відповідальності за порушення законів та звичаїв війни. Розпочинаючи свою доповідь, суддя нагадала учасникам форуму, чим регулюється сьогодні ця процедура за національним законодавством. Зокрема, статтями 297-1–297-5 КПК передбачено спеціальне досудове розслідування:
– на підставі ухвали слідчого судді;
– у кримінальних провадженнях визначених категорій, зокрема за статтею 438 КК;
– стосовно підозрюваних, крім неповнолітніх, які переховуються від органів слідства та на тимчасово окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, із метою ухилення від кримінальної відповідальності, та/або оголошених у міжнародний розшук;
– повістки про виклик підозрюваного надсилаються за останнім відомим місцем його проживання чи перебування та обов’язково публікуються в ЗМІ загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному вебсайті Офісу Генерального прокурора;
– з моменту опублікування повістки підозрюваний вважається належним чином ознайомленим з її змістом;
– копії процесуальних документів надсилаються захиснику.
Стаття 323 КПК передбачає ті самі дії, що відбуваються під час судового розгляду за відсутності обвинуваченого (in absentia), а саме:
– ухвала про здійснення спеціального судового провадження;
– участь захисника є обов’язковою;
– повістки про виклик обвинуваченого – за останнім відомим місцем проживання чи перебування;
– процесуальні документи – надсилаються захиснику;
– інформація про повістки та процесуальні документи – в ЗМІ та на офіційному вебсайті суду;
– з моменту опублікування повістки обвинувачений вважається належним чином ознайомленим з її змістом.
Пані Наталія також звернула увагу на правові позиції Європейського суду з прав людини в заочних провадженнях у справах про воєнні злочини. ЄСПЛ завжди нагадує про статтю 6 ЄКПЛ, пункт 1 якої передбачає право на справедливий суд, і на те, що кожна особа має право бути представленою в суді, брати участь, надавати пояснення, докази тощо. Водночас Європейський суд не забороняє країнам визначити свій порядок, зокрема заочний порядок розгляду справи. Але за певних умов. Вони передбачають, що можна вдатись до заочного розгляду справ:
– якщо обвинувачений знає про провадження проти нього/неї, але або відмовляється від свого права брати участь у судовому розгляді, або вирішує ухилитись від правосуддя;
– якщо він/вона не знає про провадження (в цьому випадку сумісність із ЄКПЛ може забезпечуватись лише через надання можливості заново провести розгляд справи, щойно йому/їй стане про такий розгляд відомо).
Водночас спікерка посилається на інформаційну довідку, розроблену експертно-консультативною групою Ради Європи з підтримки Офісу Генерального прокурора України, від 07.09.2022. Щодо судової практики національних судів Наталія Марчук рекомендує звернути увагу на звіт за результатами впровадження проєкту «Моніторинг судових проваджень у справах про воєнні злочини» (грудень 2023 року, ВГО «Асоціація правників України»).
Презентація Олега Гущина, юридичного радника Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, к.ю.н., була присвячена темі застосування механізмів Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень. Спікер звернув увагу учасників на проблему повернення до України цивільних полонених українців. Наразі, за його словами, існує два міжнародно-правові документи, на які необхідно звернути увагу в контексті порушеного питання. Перший документ – Декларація про захист усіх осіб від насильницького зникнення. Він характеризується трьома кумулятивними елементами:
– позбавлення особи волі проти її волі;
– залучення державних службовців, принаймні через мовчазну згоду;
– відмова від визнання факту позбавлення волі або приховування долі чи місця перебування зниклого безвісти.
Згідно з його нормами, всіх цивільних українців, які перебувають на окупованих або інших територіях рф, так чи інакше ми можемо вважати цивільними зі статусом насильницького зникнення. За словами пана Гущина, у більшості випадків таким особам, позбавленим волі, забороняють будь-які відвідування, зокрема адвокатів, членів сім’ї або МКЧХ, що прирівнюється до насильницького зникнення. Члени сім’ї дізнаються про місце перебування ув’язнених лише після їх звільнення або від інших звільнених людей, які бачили їх у полоні.
Щоб зрушити з мертвого місця проблему повернення цивільних полонених, спікер пропонує звернути увагу на прийняту у 2010 році Міжнародну конвенцію про захист усіх осіб від насильницьких зникнень. Майже половина країн у цілому світі приєдналась до цієї Конвенції. Зрештою був створений Комітет із насильницьких зникнень, який застосовує конвенційні механізми, комунікує з державами та вимагає звіти про виконання Конвенції або ж комунікує щодо індивідуальних справ. Спікер навів механізми, які, на його погляд, можуть бути ефективними. Зокрема, Комітет із насильницьких зникнень і Робоча група з насильницьких або недобровільних зникнень (WGEID) співіснують і співпрацюють, щоб допомогти державам у боротьбі з насильницькими зникненнями. Ця співпраця враховує, що:
– Комітет може втручатись лише в державах, які ратифікували Конвенцію, тоді як Робоча група має змогу розглядати ситуацію в усіх країнах;
– Комітет може розглядати лише випадки насильницького зникнення, які мали місце після набрання чинності Конвенцією 23 грудня 2010 року, тоді як Робоча група може розглядати всі ситуації до цього.
Таким чином, якщо випадок або ситуація, що викликає занепокоєння, виникає в державі – учасниці Конвенції та стосується зникнення, яке сталось після 23 грудня 2010 року, Комітет може долучитись. В іншому випадку варто звертатись до Робочої групи з насильницьких і недобровільних зникнень.
Наприкінці доповіді спікер поділився своїм баченням щодо того, як можна ефективно використовувати механізми вищевказаної Конвенції стосовно рф.
Андріана Фозекош, адвокат, керівник практики захисту військовослужбовців АО AVER LEX, під час свого виступу поділилась дворічним напрацьованим досвідом у рамках практики захисту військовослужбовців. Зокрема, пані Андріана зосередилась на допомозі в межах кримінальних проваджень щодо безвісти зниклих та полонених військовослужбовців. Першочерговими базовими діями адвокатів, які можуть бути в цих справах, на думку адвоката, мають бути такі:
– зібрати всю можливу та найповнішу інформацію про військового.
– ініціювати кримінальне провадження, отримати витяг з ЄРДР;
– надати біологічні зразки;
– надати слідству всю наявну та необхідну інформацію;
– ініціювати необхідні слідчі та процесуальні дії;
– витребувати з в/ч акт службового розслідування (долучити до матеріалів КП);
– здійснювати постійний моніторинг актуальної інформації про зниклого/полоненого.
Розкриваючи проблематику кримінальних проваджень щодо зниклих безвісти та полонених військових, Андріана Фозекош звертає увагу на те, що всі кримінальні провадження, які реєструються в Україні за цими фактами, здебільшого переходять на Схід за місцем вчинення кримінального правопорушення. На початку складно отримати інформацію, куди саме потрапила справа. Ініціювати надалі слідчі дії в таких кримінальних провадженнях надто складно, ділиться досвідом адвокат. Надзвичайна перевантаженість системи зрештою проявляється в недостатній ініціативності слідства, неналежній реалізації завдань кримінального провадження, неефективності досудового розслідування. Ще однією важливою проблемою цієї категорії справ є емоційний елемент у роботі адвоката з родичами полоненого або зниклого військового.
Надаючи рекомендації щодо роботи у відповідних юридичних кейсах, пані Андріана звертає увагу на необхідність:
– залучення без зволікання до відповідної справи професійного та досвідченого адвоката;
– налагодження ефективної взаємодії зі слідством, військовою частиною, побратимами;
– моніторингу інформації в публічно доступних ресурсах;
– своєчасного інформування компетентних органів про нову інформацію;
– утримання від публічного поширення інформації про зниклого/полоненого військового.
Наступною доповідачкою третьої сесії стала Мілена Стеріо, керуюча директорка PILPG, яка приєдналась онлайн до своїх українських колег. Пані Стеріо є знаною професоркою у сфері міжнародного права, викладачкою права в коледжі права Клівлендського університету, а також провідним експертом у міжнародному-кримінальному праві та сфері захисту прав людини. У своєму виступі Мілена Стеріо зосередилась на особливостях правового статусу військовополонених та забезпеченні гарантій поводження з ними за Женевською конвенцією 1949 року. За словами пані Стеріо, будь-яка сторона військово конфлікту зобов’язана дотримуватись норм Женевських конвенцій, зокрема щодо статусу військовополонених, а також стосовно правил ведення війни.
Дуже важливо пам’ятати, що міжнародне гуманітарне право продовжує застосовуватись навіть під час військового конфлікту. Зобов’язання за цим правом працюють екстратериторіально. Це стосується насамперед заборони на застосування тортур, заборони смертної кари, а також забезпечення права військовополонених на справедливий суд і належне лікування. Згідно з міжнародним гуманітарним правом ставлення до військовополонених регулюється Третьою женевською конвенцією 1949 року. Фундаментальні зобов’язання, за словами спікерки, полягають у тому, що з усіма військовополоненими мають поводитися людяно від моменту взяття в полон і до моменту їх передання додому. Порушення цих правил будуть вважатися тяжкими злочинами. Після закінчення військових дій усі військовополонені мають бути повернуті додому. Вони не можуть утримуватись у полоні після закінчення конфлікту. Обмін військовополонених має відбуватись за безпечних умов відповідно до ст. 119 Третьої женевської конвенції.
Завершуючи останню панель форуму, Людмила Куса, партнер, керівник практики вирішення спорів GRACERS, розповіла про реалізацію права на захист у кримінальних провадженнях щодо військових злочинів. На думку пані Куси, тема судочинства над військовослужбовцями в період активних бойових дій є вкрай важливою для юристів, оскільки справедливий суд над військовими стосується обороноздатності країни. Під час відстоювання прав військовослужбовців та їх захисту в суді важливо повертатись кожного разу до тих подій, які відбувались у момент вчинення відповідного злочину. Кваліфікуючи дії військового за тим чи іншим складом правопорушення, дуже важливо поставити запитання, на що кожен із нас готовий для захисту Батьківщини, акцентує спікерка. «24 лютого 2022 року ми з вами опинились у стані, коли на перший план вийшли відчуття, а не якісь раціональні речі, відчуття нерозуміння, беззахисності або люті», – згадує Людмила Куса. Тому коли ми надаємо правову допомогу військовим у судах, ми маємо зрозуміти, що саме відчувала ця людина у відповідний момент.
Згідно з офіційною статистикою із сайту Офісу Генерального прокурора тільки за січень 2024 року в ДБР було зареєстровано близько 4 тисяч кримінальних проваджень щодо військових кримінальних правопорушень. Водночас вручено 62 підозри. Якщо ми подивимось на цю статистику рівно через рік, у 2023 році, то побачимо, що ця цифра зросла до 28 тисяч кримінальних проваджень (понад 3 тисячі підозр).
Також пані Куса підняла важливу тему щодо застосування в Україні бойового імунітету. Зокрема, вона нагадала, що Законом No 2124-ІХ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та інших законодавчих актів України щодо визначення обставин, що виключають кримінальну протиправність діяння та забезпечують бойовий імунітет в умовах дії воєнного стану» були внесені зміни до ст. 43.1 “Виконання обов’язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України”.
Зокрема, було зазначено, що не є кримінальним правопорушенням діяння (дія або бездіяльність), вчинене в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту та спрямоване на відсіч і стримування збройної агресії російської федерації або агресії іншої країни, якщо це заподіяло шкоду життю або здоров’ю особи, яка здійснює таку агресію, або заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, за відсутності ознак катування чи застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інших порушень законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
За словами спікерки, поняття бойового імунітету дублюється в Законі «Про оборону», а також підкріплене міжнародним досвідом і міститься в законодавстві США, Великої Британії, Франції, Німеччини, Ізраїлю, Китаю, Індії. Але якщо повернутись до української судової практики його застосування, то така практика на сьогодні є нульовою. На жаль, українські суди відмовляються застосовувати бойовий імунітет, використовуючи різну мотивацію, констатує пані Куса.
Завантажується ...
