«І будуть вони двоє одним тілом»: роздуми Андрія Трембіча про спільне сумісне майно батьків і дітей

Qui respondens ait: «Non legistis quia, qui creavit ab initio, masculum et feminam fecit eos et dixit: «Propter hoc dimittet homo patrem et matrem et adhaerebit uxori suae, et erunt duo in carne una? Itaque iam non sunt duo sed una caro. Quod ergo Deus coniunxit, homo non separet»…

Він відповів їм: «Хіба ви не читали, що Творець від початку створив їх чоловіком і жінкою, і мовив: Тому покине чоловік батька й матір і пристане до своєї жінки, і будуть вони двоє одним тілом, так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло. Що, отже, Бог сполучив, людина хай не розлучає».

Матф. 11:4-6, за Хоменком

Здавалось би, досить складно сказати хоч щось нове на тему спільного сумісного майна батьків і дітей. Але мене тригерять одразу дві речі в цій темі: (а) концепція спільної сумісної власності як така; (б) те, що як суб’єктів оної ми дописуємо наприкінці «батьків і дітей», ніби соромлячись назвати речі своїми іменами — «сім’єю», тому що остання не вважається у нас суб’єктом права.

…У захопливій гносеології є правило, яке називається «завод Честертона». Воно каже, що якщо ви виявили раптом щось безглузде (наприклад, завод посеред пустелі), то не потрібно його відразу демонтувати: для початку потрібно розібратися, як він там опинився. І моя робоча гіпотеза полягає в тому, що якщо ми спробуємо зрозуміти витоки феноменів, що мене бентежать, то, можливо, зможемо додати щось нове до розуміння і досліджуваних понять.

Отже, спільна сумісна власність. Цілком очевидно, що сьогодні ця категорія — цілком і повністю вотчина сімейних правовідносин. Питання, чи можемо ми вільним договором (про спільну діяльність) створити спільну сумісну власність, дискутабельне, але я дотримуюся думки, що не можемо. І так, у прадавньому вже Законі «Про власність» 1991 року була й інша підстава появи спільної сумісної власності, окрім загального режиму шлюбної власності, — щось на кшталт «майна, яке придбано внаслідок спільної праці членів сім’ї». Тут у дусі соціалістичного правопорядку без будь-яких сексуальних алюзій акцент робився на «спільній праці», а не на «членах сім’ї», де останні до того ж розумілися вельми широко.

І хоч я почав усвідомлено практикувати право у 2006 році, але я пам’ятаю навіть у 2012 ще ці спори колишніх «співмешканців», які прожили всі 90-ті у «фактичних шлюбних відносинах» (не відаючи ще тоді, що це потім так незграбно назвуть), які доводили суду й особливо одне одному, що «цю дачу я сам будував особисто, вона жодної цегли не піднесла» (що, на думку позивача, виключало «спільну працю», хоч і не виключало (періодично) спільний секс).

Загалом, у будь-якому разі чуємо про «спільну сумісну власність» — відкриваємо Сімейний кодекс.

Та в діалектичному протистоянні із загальною частковою власністю мене завжди ось що турбувало. По-перше, семантика (а це завжди найважливіше). Словосполучення «спільна сумісна» — це до певної міри тавтологія; крім того, «сумісна» не є антонімом до слова «часткова». Та й термін «спільна часткова» звучить так, начебто її вже звідкись (із ще більш загального) виділили. Враховуючи дійсний критерій поділу поняття «спільна власність», її види правильніше було б називати «спільна визначена та спільна невизначена».

Семантика, як і належить, – це лише вступ до решти проблеми. Просто все починається з правоназивання, і я помітив, що якщо десь у правоназиванні похибка, далі чекай на нові та більші когнітивні спотворення.

Отже, коли ми оперуємо спільною частковою власністю, то питання про суб’єкта цього речового права не викликає труднощів: це все дольові співвласники, хоч би скільки їх є. Тут існує важливий момент: що є об’єктом цього права для кожного окремого співвласника? Є різні думки, але з великим відривом превалює позиція, що об’єктом права часткової власності кожного одинарного співвласника є право на частку у спільній власності. Він не може розпорядитися всією річчю, але може це зробити (з низкою застережень) зі своєю часткою. У межах відомої автономії вибудовується послідовна молекула речового права: один суб’єкт — одне право — один об’єкт (частка).

Але що є об’єктом права спільної сумісної власності членів сім’ї? Очевидно, що річ у цілому. І право у них одне єдине. У частковій власності самих прав кілька (тут виникає ще один монструозний феномен — «право на частку у праві»). Менше з тим, поки що все послідовно: об’єкт один — право одне та єдине.

А хто суб’єкт? Якщо є предикат, то має бути і суб’єкт. І Сімейний кодекс зовсім недвозначно його називає — подружжя. Прекрасне суто українське слово, яке не має числа та підпорядковується правилам відмінювання іменників середнього роду (типу збіжжя). І ми говоримо: «подружжя вчинило (не вчинили) правочин».

Моя думка полягає в тому, що краса української мови штучно створила нам симулякр для іменування суб’єкта спільної сумісної власності. І все ніби встає на свої місця: предикат єдиний (право одне і річ одна) і суб’єкт єдиний — таке собі подружжя, монадна сутність середнього роду, «юридичне воно» (як було сказано, «itaque iam non sunt duo sed una caro» («вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло»). Але фізично це дві особи! Разом вони не утворюють нову особу навіть на рівні фікції, хоча термін «подружжя» дуже близький до такої. Як відомо, особистий ефект шлюбу виражається формулою Модестина (Mod., I reg., D. 23,2,1):

Nuptiae sunt coniunctio mans et-feminae et consortium omnis vitae, divini et humani Juris commu-nicatio.

Себто «шлюб — це єднання чоловіка та дружини та об’єднання (консорціум (нотабене! — Прим. А.Т.) всього в житті, поєднання з божественного та людського права».

У Дігестах ця гарна алегорія з консорціумом, на жаль, зникає:

«Шлюб створюється не співжиттям, але згодою (подружжя)» (D. 35,1,15 = D. 50,17,30). Ну, там в оригіналі набагато грубіше сказано про coitus, але не суть.

Римляни вирішували нашу проблему (я вигадав на рівному місці проблему і зробив її нашою) більш витончено і прямолінійно одночасно. (І взагалі моя перманентна гіпотеза у тому, що римське право перевершує методологічно і, головне, естетично наше приватне право, але цій темі я присвячу інше есе.)

Ніхто у Римі не вигадував латинських термінів середнього роду без однини і множини (якщо сказати coniugatos — це просто одружені люди, множина, що не створює відособленої сутності, правового поняття). Стародавній колективізм у Римі відбивав особливості тієї стадії розвитку, коли людина мислила себе інакше, як частина родинного організму, визначеного у часі спільним прабатьком, а просторі — територією сімейства. Кордони сімейних володінь включали могили предків і вважалися священними. Решта зовнішнього світу уявлялася нечистою, і це визначало специфіку соціального спілкування в цю епоху. Предметний обмін мав позаекономічний характер і комунікативне значення як встановлення особистого зв’язку з представниками інших родин, і в такий спосіб чужинці ставали своїми, з ворогів – друзями. Визнання на індивідуальному рівні підвищувало самооцінку окремої особистості та сприяло усвідомленню власних інтересів: вступаючи в контакт із чужим, людина ніби знаходила себе. Вірність такому союзу (fides) гарантувалася магічними та релігійними засобами (клятвами, обміном тотемами, ворожіннями).

На той час найбільш близьким до нашого поняття «сім’я» було квіритське поняття gens (звідки gentum, gentles і gentium) — це сукупність усіх агнатів, об’єднаних спільним предком (зазвичай, з урахуванням епохи, це три-чотири покоління родичів). Знову ж таки (слава Україні!), на відміну від російської мови, ми маємо ще більш адекватний термін для цієї категорії — «родина» (ми, українці, інтуїтивно розуміємо різницю між сім’єю (тато-мама-я-сестра) та родиною (більш-менш стабільне і широке коло родичів, які збираються на дні народження та похорони й надсилають одне одному у вайбері листівки на Великдень). Так, у російській мові є слово «род», але це (рід) зовсім не родина, це ще ширша спільнота, що одночасно виходить з минулого (і мертві), що триває в сьогоденні, в родині (і живі), і йде в небуття (і ненароджені) Словом, gens — це політична корпорація і носій усіх речових прав у межах gens.

Отже, суб’єктом спільної власності в патріархальному Римі був gens (родина як частина роду й у ширшому значенні — народу). Все навкруг колгоспне квіритське, все навкруг моє. Тобто юридифікація присвоєння майна та освоєння світу йшла зверху донизу — від Populus Romanus до gens (родини). І на тому зупинялася. Я сподіваюся, ви оціните цю метафору, але ми в частині регулювання спільної сумісної власності перебуваємо поки що на рівні VI століття до н.е. І навіть трохи не дійшли, бо не наважилися зробити сім’ю суб’єктом права.

Моя інтервенція у сферу колективного під(право)свідомого полягає в тому, що я не бачу жодної причини не вважати сім’ю юридичною особою, правовою фікцією — з тих самих підстав, з яких незабаром ми вважатимемо юридичними особами роботів та штучний інтелект. Корпоративне право «зіпсувало» (привласнило та закріпостило) юридичну особу, намертво пов’язавши її з корпораціями. Але, до слова, ще пандектисти вигадали поділ юридичних осіб на «об’єднання осіб» та «об’єднання капіталів». І хоча навіть ця класифікація надто вузька (бо сьогодні юридичною особою має вважатися взагалі будь-яка фіктивна особа в праві), але навіть вона передбачає наявність «об’єднань осіб» різного роду. Чим, як не об’єднанням осіб, є сім’я?

Ми повинні неминуче розширити свою правосвідомість до тих меж, які вміщують поділ осіб на фізичні/юридичні до правильного розуміння юридичної особи. Фізичні особи тому й фізичні, що їх носії існують в об’єктивному матеріальному світі (люди). Діалектична логіка дихотомії вчить нас, що парою до цього поняття мала б бути категорія «нефізичні особи» як суб’єкти, які фізично в матеріальному світі не існують як живі свідомі істоти, але за якими ми в силу відомої правової фікції визнаємо юридичне буття.

Якщо ми визнаємо сім’ю за юридичну особу, суб’єкт спільної сумісної власності, це скасує безліч суперечностей, що існують досі:

• у предиката спільної сумісної власності з’явиться єдиний суб’єкт — сім’я, до того ж більш коректний, тому що…
• …в сім’ю входять і діти, які у разі визнання суб’єктами спільної сумісної власності тільки подружжя виявляються взагалі «без прав», хоча практика демонструє нам тисячі прикладів, коли у дітей є і особисті речі, і право користування «загальносімейною» та навіть просто чужою (батьківською) власністю;
• проф. І. В. Жилінкова колись на сторінках “Вісника АПрНУ” прямим текстом висловила ідею, що речові права всередині сім’ї (і надто — родини) — це нескінченне джерело для категоризації всіляких речових прав. Поки чоловік і дружина — повноправні співвласники, скажімо, телевізора, то діти стають його чи то сервітуаріями, чи то узуфруктаріями; а якщо з вами живе ще й теща, то під неї, схоже, доведеться підтягувати квіритську власність або право пекулія.

Проте, до речі, римляни не зупинилися на gens. Вже в IV ст. до н.е. стверджується мала сім’я, «побудована на ідеї дитинонародження як продовження існування у часі окремої особистості» (Грімм Д.Д.). У передкласичну епоху — із утвердженням ідеї батьківства — панівним типом сімейного об’єднання стає мала патріархальна сім’я (familia proprio iure — сім’я власного права). І ми, звісно, коли думаємо про римське сімейне право, згадуємо насамперед про familia, а не про gens. Так ось, у понятті familia, що має сабініанське коріння, зникає витончена фікція роду (gens) як суб’єкта. Власність персоналізується та вся належить pater familias як цілком конкретному вільному громадянину. Зникає і «спільна власність»: все належить батькові (що створює багато незручностей для нього самого).

Мала сім’я орієнтована на продовження існування у часі окремого чоловіка, який втілюється у своїх дітях, і висловлює відмову від ретроспективного мислення та пов’язаної з ним сімейної солідарності, але, як і раніше, будується на патріархальних засадах й агнатичній спорідненості. Уявлення про первісну єдність сімейної групи, що зберігалося незалежно від зміни домогосподаря, утілилося в інституті capitis deminutio minima — зменшення правоздатності у зв’язку з припиненням агнатського зв’язку (Gai., 1,162) і в найменуванні агнатичної групи — familia communi iure, сім’я всіх агнатів, тоді як власне сім’єю вже вважалася familia proprio iure.

Що цікаво, наш Сімейний кодекс як базову дефініцію сім’ї («Сім’я є первинним та основним осередком суспільства») обирає староквіритську (колективістську) модель сім’ї як частини суспільної сутності (тобто гносеологічно ми йдемо зверху донизу: «суспільство складається із сімей». Узагалі, щоби підібрати до терміна «сім’я» родове поняття «осередок», потрібно мати досить рухливу доктринальну свідомість (яку, без сумніву, мав Ульянов-Ленін, який уперше сформулював це визначення).

Якщо ми визнаємо сім’ю юридичною особою, суб’єктом права власності на майно сім’ї, всі суперечності відпадуть самі собою. Майно подружжя та дітей сукупно утворюватиме сімейну (приватну) власність. Спільна власність залишиться тільки частковою (чому і зникне необхідність уточнення визначення «часткова»: частки будуть завжди презюмовано рівними, якщо співвласники не обумовили інше. Діти, бувши учасниками сім’ї – юридичної особи, у разі припинення шлюбу (ліквідації юрособи) будуть прямими бенефіціарами (а не безликими змінними, що мають бути просто «враховані» під час поділу майна, як зараз).

Спільна сумісна власність у тому вигляді, як вона існує зараз, — це очевидна правова аномалія, що проявляється у найнесподіваніших місцях. Наприклад, під час сплати податку на нерухомість (візьмемо 90-метрову квартиру, спільними власниками якої є три члени сім’ї) податкова служба нарахує податок кожному із трьох членів сім’ї не по 30 кв.м (як було б слушно), а тричі по 90 кв.м, як за три різні квартири (хоча це ніби податок на майно, а не на людей). А якби там було 100 спільних власників, нарахували би податок як за 100 квартир замість однієї. Логіка проста: об’єктом права кожного із членом сім’ї є квартира в цілому (так, є способи обійти цю неприємність, але за умовчанням буде так), і кожен має сплатити податок за цілу квартиру. Як говорив автор дефініції про «первинний осередок суспільства», за формою правильно, але знущання по суті.

І таких прикладів можна знайти ще багато. Як я писав на початку, маленька тріщина у вихідних аксіомах і термінах призводить до величезної прірви у результатах висновків, прикладених до реальних життєвих сценаріїв. Уважаю, що доктрина спільної сумісної власності вичерпала себе, як і квазіквіритське (насправді ленінське) визначення сім’ї. Настає час переосмислити багато патріархальних понять, тому що суспільство та економіка непропорційно ускладнюються, і нам у їх правовому кодуванні на мову деонтичної логіки варто було б усунути неузгодженості принаймні в основах основ. Хоча б заради естетики.

Автор: Андрій ТРЕМБІЧ, адвокат АФ «Грамацький і Партнери»