Допустимість доказів — блог адвоката Семена Ханіна

Останнім часом дедалі більше чутно ревізіоністську думку щодо допустимості доказів у кримінальному провадженні. Частина правників стверджує, що порушення належної правової процедури саме собою не веде до недопустимості доказів. Що важливо визначити первісно, чиї права порушено та чи є таке порушення суттєвим. Навіть новий термін був вигаданий — “запобігання надлишковому формалізму”. Такий підхід, на мій погляд, суперечить чинному законодавству та веде до нівелювання поняття допустимості доказів узагалі. Спробую ще раз аргументувати свою позицію.

Насамперед зауважу, що порушення Конституції України є суттєвим порушенням прав людини.

Так, згідно зі ст. 1 Конституції України «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Відповідно до ст. 8 Конституції України «в Україні визнається і діє принцип верховенства права», тобто правосуддя вчиняється за законом, а не за розсудом. Ст. 6 Конституції України гарантує, що «органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України».

Ст. 2 КПК України визначає, що є завданнями кримінального провадження. Зокрема, згаданою статтею передбачено, «щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура». У ст. 62 Конституції України зазначено таке: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь». Також варто нагадати ч. 2 ст. 6 розділу I «Право на справедливий суд» Європейської конвенції з прав людини: «Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку».

Слід згадати й про ст. 22 Конституції України: «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані…», а також про ч. 3 ст. 17 КПК України: «Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2022 у справі № 756/10060/17 сформульовано таку думку: «В основі встановлених кримінальним процесуальним законом правил допустимості доказів лежить концепція, відповідно до якої в центрі уваги суду повинні перебувати права людини і виправданість втручання в них держави незалежно від того, яка саме посадова особа обмежує права».

Згідно з ч. 1 ст. 86 КПК України «доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом». Відповідно до ч. 1 ст. 94 КПК України «слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення».

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у постанові від 16.09.2020 у справі № 623/5106/15-к зазначив: «Відповідно до концепції плодів отруйного дерева, якщо джерело доказів є неналежним, то всі докази, отримані з його допомогою, будуть такими самими (справа ЄСПЛ «Гефген проти Німеччини»). Докази, отримані в кримінальному провадженні з порушенням встановленого порядку, призводять до його несправедливості в цілому, незалежно від доказової сили таких доказів і від того, чи мало їх використання вирішальне значення для засудження обвинуваченого судом (справа ЄСПЛ «Нечипорук і Йонкало проти України»)».

У контексті зазначеного слід приймати і сформовану Верховним Судом позицію щодо недопустимості копії документів як доказів. Слід звернути увагу, що згідно з постановою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у справі № 149/745/14 від 11.03.2020 копії документів є недопустимими доказами: «Враховуючи те, що під час судового розгляду на підставі висновку експерта КНДІСЕ Міністерства юстиції України <…> було встановлено, що відеофонограми (фонограми), на які посилається сторона обвинувачення, що зафіксовані на оптичних дисках <…> на які фіксувалися НСРД, є копіями, судом обґрунтовано визнано їх недопустимими доказами, а відповідно, й інші похідні від них докази, в тому числі протоколи негласної слідчої (розшукової) дії – аудіо-, відеоконтролю особи <…> також є недопустимими, про що зазначено в судових рішеннях».

Таким чином, враховуючи ст. 6 Конституції України, суд не має прав/повноважень оцінювати порушення належної правової процедури як суттєве та несуттєве. Та якщо порушення належної правової процедури встановлено, це має бути визнано як порушення конституційних прав особи, а докази, отримані завдяки такому порушенню, як і докази, отримані по ланцюгу, мають бути визнані недопустимими.