Видавництво 
Наталія Кузнєцова — непересічна постать в українській юриспруденції. Її професійна діяльність є чудовим прикладом того, як поєднувати теорію та практику, науку і законотворчість, професію та улюблену справу.
Як реалізувати себе в сьогоденні, які випробування приготувала нам війна, хто визначатиме розвиток українського суспільства — про все це і не тільки «ЮП» говорила з Наталією Семенівною
— Наталіє Семенівно, що є головнішим у житті: мета, шлях, люди, які йдуть поряд? Що саме є визначальним?
— На це філософське запитання дала б і філософську відповідь. Це залежить від багатьох чинників. Насамперед — із ким ідеш. Тут важливо, на якому етапі життєвого шляху це визначається. Скажімо, коли людині 40 років, важливо, за ким ідеш, адже ти вже маєш певні власні напрямки, які тебе цікавлять, і, безумовно, досвід. Але є й моральні орієнтири. Це люди, думки яких, дії, поведінка є моральним мірилом.
З плином часу ті люди залишаються, на жаль, лише в пам’яті. І ти сам виходиш на позиції, коли за тобою йдуть, тому що рівень власної відповідальності значно зростає.
Я своїм молодим колегам часто змушена говорити: ви вже виросли з дитячих штанців і тепер несете відповідальність, яка вас зобов’язує до активних дій, до вимогливості. Тому що ви нині на тій позиції, яка докорінно відрізняється від учорашньої.
Важливі і ціль, і те, з ким ідеш, і визначення шляху. Безумовно, є речі, які існують об’єктивно. Сьогодні ми опинилися в ситуації воєнного часу, жорстокої агресії. І часто не ми визначаємо цей шлях, а шлях вимагає від нас певної поведінки та дій. І від нас залежить, як саме ми проживемо цей час.
Для мене, як і для всіх в Україні, лютий 2022 року став рубіконом, який поділив життя на до і після. Ми були непідготовлені, хоча дуже довго говорили про ймовірність такого перебігу подій.
— Що саме змінила війна в науці, юридичному бізнесі, відносинах із людьми, особистому сприйнятті реальності?
— Це за межами нашої дискреції. Усе змінилося з першими вибухами. У той чорний лютневий четвер я мала читати лекції для аспірантів, зазвичай це перша пара. Прокидаюсь рано, щоб іще переглянути про що потрібно сказати аспірантам, як скорегувати їхню наукову роботу.
Але з першим вибухом світ перевернувся. Перше, що мене дуже занепокоїло, — це те, що, на жаль, наша Національна академія правових наук України виявилася неспроможною відразу відреагувати на цю подію. Ми, кияни, робили звернення до членів Академії, до суспільства у зв’язку з російською агресією, і були змушені оприлюднити його на сайті Київського регіонального центру, тому що сайт Академії був недоступний. Це для нас було важливо, ми повинні були без будь-яких зволікань висловити свою позицію.
Ми з родиною вимушені були виїхати на Закарпаття, де почалося нове життя, яке абсолютно відрізняється від того, до чого ми звикли. Та після перших днів усередині почало все клекотіти, адже треба було щось робити.
Я людина діяльна, тож поїхала в Ужгород на юридичний факультет до професора Лазора. Ми вирішили, що разом з Академією Ужгородський університет створить центр допомоги тимчасово переміщеним особам. Маленьке містечко Шаян, у якому ми перебували, було переповнене людьми, в основному жінками з дітьми та літніми особами. Це відразу виявило гостроту проблем. Тому ми почали проводити вебінари, де відповідали на численні запитання. Я зіткнулась із тим, що в нас в Україні практично немає фахівців, які детально досліджували проблеми міжнародного гуманітарного права. Ми самі почали читати підручники з цієї галузі права, вивчати міжнародні конвенції. У нашій до цього мирній країні не було нагальної потреби займатися питаннями, які пов’язані з регулюванням воєнних відносин.
— Чи можна сказати, що Ваша активність, яку вдавалося реалізовувати, допомогла уникнути розпачу, депресії, негативних відчуттів?
— Там уже не було розпачу, оскільки були визначені завдання. Потім я згадала про студентів! На той час я вже вичитала свої лекції. Залишилися лише аспіранти, але і їх було небагато, бо більшість роз’їхалися. І тоді в мене виникла ідея (вона була ще до війни) створити цивілістичний форум для початківців. Ми раз на два тижні зі студентами Інституту права почали проводити зум-зустрічі щодо проблем, які їх цікавили. Це компенсувало відсутність живого спілкування. Вже минуло майже три роки, а ми цей форум підтримуємо.
Тоді це була єдина можливість комунікувати, адже лекції практично не читалися, студенти та викладачі роз’їхалися. Але в нас було 30–40 людей, причому найкращих, зосереджених на навчанні. Тож ми побудували зустрічі таким чином, що тему обирали студенти, я з нею погоджувалася, якщо було потрібно – корегувала. Виголошувала короткий спіч, а потім доповіді робили самі студенти. Вони готувалися, причому доповіді були ґрунтовними на рівні магістратури, хоча це були студенти другого курсу. Ми таким чином двічі на тиждень зустрічалися.
Згодом я повернулася в Київ, і в червні 2022-го тут, у приміщенні Інституту правотворчості, ми зібралися, організували змішану зустріч. Деякі студенти прийшли сюди, ми їм подарували наші книжки. І відчули цю розкіш людського спілкування наживо!
Потім перше емоційне піднесення після звільнення Київщини, Харківщини. Але наступна зима була дуже важкою. Я не знала, що треба зробити, щоб бути корисною. У нас є місцеві волонтери, ми теж брали активну участь, допомагали. Потім я почала в’язати шерстяні шкарпетки для бійців, щоб зайняти час, із чоловіком почали робити окопні свічки — це доволі важка робота. Але це була особиста причетність, мій маленький особистий внесок в Перемогу. Із часом я зрозуміла, що не можу плести сітки, я можу щось більше. І ту зиму ми тут, на Пилипа Орлика, працювали, це був центр нашого життя. Тут були інтернет, світло і тепло. З цієї платформи читалися лекції, ми тут фактично жили. Сформувався кістяк колективу, і я відчувала відповідальність за підтримання психологічного стану цих людей.
Це ситуація, коли в когось проявляються найкращі якості, а в когось — найгірші. Мені дуже подобається східна притча, в якій дід розповідає внуку, що в кожній людині живе два вовки — добрий і злий. Вони між собою завжди борються. І на запитання внука, який же вовк перемагає, дідусь відповів: той, якого ти годуєш. Ми повинні розуміти, що люди різні, та враховувати, що нам потрібно дуже багато зробити для того, щоб очиститися від тих, хто годує злих вовків.
Уже в травні ми почали активно проводити різні заходи. Найбільш потужним був той, коли ми зібрали в нашій залі усіх, хто долучений до проблеми військових злочинів. На той момент це був абсолютно закритий захід, були представники Генштабу, Міноборони, Офісу Генерального прокурора, Військової служби правопорядку, ДБР. Ми провели відверту професійну розмову стосовно того, що таке військові злочини, чим відрізняються від воєнних.
Потім Київський регіональний центр почав випускати аналітичні дослідження законодавчих актів, прийнятих у період воєнного часу, — це було на прохання Руслана Стефанчука, адже Верховна Рада України активно працювала і треба було доносити до широкого та професійного загалу, що робиться в законодавчому полі.
У червні 2022 року ми провели засідання загальних зборів відділення цивільно-правових наук НАПрН України.
У нас був цікавий проект, пов’язаний з відзначенням річниці геноциду. Велике зібрання, змістовні виступи до цієї теми обов’язково повернемося, тому що геноцид українського народу — це те, що ніколи не можна забувати.
На жаль, ми не знаємо нашої багатющої історії! Треба було знайти американського професора Снайдера, щоб він нам розповів про історію України. Є ще чудова книжка Сергія Плохія «Брама Європи», де стисло і зрозуміло пояснюється, чому ми опинилися під росією. Ніякі ми не брати, бо брати один одного не душать, голодом не морять і з агресією не йдуть.
Але пройти треба через кров, поневіряння, агресію, щоб витравити шкідливе і помилкове розуміння нашої історії.
— Ви дійшли розуміння, що можете робити професійні речі, які ніхто більш не може робити, з Верховною Радою, комітетами тощо. Який з проєктів очікується найближчим часом?
— На початку квітня ми проведемо цивілістичний форум, тема — «Цивільне право: погляд у майбутнє». Ми вже дивимося далі. Одне з найбільш важливих проблемних питань після того, як будуть завершені воєнні події, — відновлення України. Країна не має бути такою, якою була в пострадянській період.
— Війна перевернула свідомість українців. Чому саме зараз?
— Аналізуючи критично ці 30 років, ми зрозуміємо, чому дійшли до такого стану і чому почалася ця війна. Ми настільки заслабли, що росія вважала, що за три дні маршируватиме Хрещатиком. Але зіткнулася з нашою національною волею і нашими козацькими традиціями, коли вмирають, але не здаються.
Тепер дуже важливо виконати роботу над помилками та побудувати країну такою, яким є весь цивілізований світ. Ми вже обрали свій вектор розвитку, і його не можна змінювати.
Українці зрозуміли свою національну ідентичність. Ми повертаємося до історії вікінгів, шведів, британців тощо, адже в нас із ними є більше спільного, ніж із тими, хто приходив зі сходу.
Усе залежить від того, як завершиться війна і з чим повернуться люди з «нуля». Саме вони будуть визначати, як розвиватиметься Україна. Не можна припускатися тих помилок, які були після Другої світової війни, коли переможці повернулися і доживали віку в гірших умовах, ніж переможені.
Саме тому зараз ми, юристи, повинні подбати про те, щоб забезпечити органічне вливання в суспільне життя людей, які сьогодні є військовими.
Я була торік у Другій обласній лікарні, зараз це Центр реабілітаційної медицини. Там лікуються, відновлюються хлопці з різними видами інвалідності. На це важко дивитися. Але спілкуючись із медичним персоналом, я зрозуміла, що ці люди з іншим настроєм, вони оптимістично налаштовані. Один хлопець, у якого немає правої руки, навчився писати лівою і зараз пише вірші. Пересуваються на візках, але сміються і жартують із дівчатами-медсестрами. Вони живуть і хочуть жити. Нам здається, що вони уражені, а в них зовсім інше відчуття: вони живі, в той час, коли їхні побратими лежать у землі. І вони мають щастя і радість жити навіть у таких умовах.
Після того, як я вийшла з цієї лікарні, домовилася з її керівництвом та з керівництвом нашого інституту, що візьму на себе новий проєкт — надання правничої допомоги людям, які проходять реабілітацію. Ми домовилися, що започаткуємо такий центр, спочатку залучимо нашу студентську юридичну клініку, аспірантів. Це важливо не тільки для тих, хто потребує допомоги, а й для тих, хто навчається, тому що вони повинні розуміти, що на них лежить цей обов’язок. Якщо їм дали можливість не воювати, а вчитися, то вони вже сьогодні повинні реалізувати ті зобов’язання, які існують перед людьми, що втрачають здоров’я та кладуть свої життя, за свободу і незалежність України
Вважаю, в майбутньому надзвичайно важливим має бути цивільний напрям, і соціальне право повинне посісти чільне місце в системі права, щоб ті люди мали гарантовані можливості знайти себе в нових фізичних умовах, зайняти своє почесне становище в суспільстві.
Але ми повинні працювати й на рівні законів. Маю намір дуже серйозно зайнятися цим. Хоч я цивіліст, а це сфера трудового права і права соціального забезпечення, у нас є хороші фахівці в зазначеній галузі.
— Які ваші враження від роботи в Дорадчій групі експертів із добору кандидатів до Конституційного Суду?
— Це було випробуванням для всіх. Українська частина групи це випробування витримала. Тому що на кону була дуже важлива дилема: чи є в українського суспільства потенціал для того, щоб відповідати тим стандартам, які є нормальним для міжнародної спільноти.
Ми виконали своє завдання, тому що показали, що конкурс може бути прозорим. У нас був кваліфікований секретаріат, певні стандарти, була позиція міжнародної експертизи.
Якщо суспільство це сприйме, це буде шалений крок уперед у боротьбі з негативними явищами, коли багато хто повірив, що інакше бути не може. Може, і ми це доводимо!
У нас в Україні є потенціал, щоби проводити прозорі конкурси!
— У якому стані тепер перебуває українська правнича наука? Адже дуже багато українців нині реалізовують себе за кордоном, до того ж змінився навчальний процес — переходить у дистанційну форму. Чи є таке навчання повноцінним?
— Погоджуся частково. Спочатку треба відділити два близькі, споріднені напрями — науку та освіту.
Правнича наука ще в дожовтневу добу в колишній російській імперії розвивалася доволі потужно. У нас були серйозні наукові дослідження, зокрема на теренах України, діяли декілька університетських центрів, у яких розвивалася наука: в Києві, Харкові, Одесі, Львові.
Були традиції, але в радянські часи все змінилося: є центр — москва, і є провінція. Ми були дуже віддалені від інформаційних джерел.
Це була проблема для української науки, тому що в Україні не було жодного юридичного видавництва. Була «Вища школа», де друкувалися підручники, і «Політвидав». Тому певний інтелектуальний шар вимивався за рахунок того, що найкращих науковців запрошували до москви. Все, що ми могли робити, —це готувати студентів.
Якщо це не знищувало науку, то ставило на межу виживання.
— А нині?
— Зараз найбільша проблема в тому, що ми геть відмовилися від застосування в наукових дослідженнях російських джерел. І сьогодні існує певний вакуум. Багато докторських дисертацій, які вже написані, зараз застопорилися, тому що треба переробити їх у частині посилань на російські джерела. А наші власні вітчизняні дослідження ще не до кінця розроблені та завершені.
У західних країнах аналізуються інші проблеми, інша правова система, вони по-іншому пишуть, зокрема, більше використовують практику.
Сьогодні є завдання за рахунок динамічного розвитку національної правничої науки заповнити ці лакуни. У нас уже є і талановита молодь, і своя література. То чому ми чіпляємося за посилання? Настає момент, коли треба взяти сміливість і сказати своє слово! Якщо є ідея, знайдіть для неї аргументацію. І якщо вона життєздатна, посилайтеся на нашу судову практику.
А у нас, у цивілістів, є рекомендаційні акти європейського приватного права, які розроблялися 30–40 років найкращими фахівцями і сьогодні вже доступні. Це Принципи Європейського контрактного права, Принципи європейського деліктного права, трастове законодавство, Уніфіковані правила міжнародних комерційних контрактів, розроблені Римським інститутом УНІДРУА. У нас є міжнародні конвенції, та зрештою, DCFR: Модельні правила приватного права. Аналізуючи ці джерела, ми побудували свою Концепцію оновлення цивільного законодавства і зараз крок за кроком змінюємо наш Цивільний кодекс у проєктній частині, щоби сформувати цивільне право майбутнього, яке вже існує в Європі та у світі. А потім на базі цього треба писати наукові роботи.
Що стосується освіти, я більше за інших знаюся на цьому, тому що була керівником робочої групи у складі Комісії з правової реформи при Президентові України. До пандемії ми активно працювали над Концепцією розвитку юридичної освіти. Там виникло декілька дуже гострих питань, які ми так і не вирішили, не знайшовши консенсусу. Потім почалася пандемія, далі – війна, і ми відклали це на кращі часи.
Нещодавно, 19 березня цього року, в приміщенні Інституту правотворчості та науково-правових експертиз НАН України відбулося перше засідання нової робочої групи, створеної під егідою Комітету ВР з питань правової політики. Перша тема — це підготовка закону про вищу юридичну освіту.
Є проблемні питання. По-перше, траєкторія освіти. Чи повинна бути наскрізна магістратура, чи бакалаврат і магістратура? Жорстке питання. Більшість схиляється до того, що повинна бути наскрізна магістратура. Людина йде на перший курс, і вона повинна розуміти, що має закінчити магістратуру за п’ять років. Тому що бакалаврат мало що дає в розумінні працевлаштування. У зв’язку з цим в маловідомих закладах вищої освіти почали створювати бакалаврські освітні програми: чотири роки понавчалися, а потім ідуть у Київ, Львів, Харків, Одесу тощо здобувати освіту за магістерською програмою. Підготовка в них доволі низька, але диплом магістра отримують.
Оскільки законодавець сказав, що професія суддів, прокурорів, адвокатів, нотаріусів є регульованою з погляду освіти й потрібно опанувати саме магістерську програму, не варто чіплятися за бакалаврат.
В контексті введення наскрізної магістратури, слід подумати про започаткування програм LLM. При цьому магістром права LLM стають і в 40 років, і в 50. Коли люди хочуть змінити свою спеціалізацію, вони здобувають знання у вузькій сфері та починають працювати.
Друге проблемне питання — співвідношення правоохоронної діяльності та права. Це підготовка юристів закладами зі спеціальними умовами навчання (поліція, прикордонники, СБУ тощо). Вони також заведені на спеціальність 08 і 081. У них основна спеціалізація — правоохоронна, і ніде в поліцейській академії юристів не готують. Але в нас чомусь так сталося. І ці заклади мають державного замовлення більше, ніж мають заклади Міністерства освіти.
Третє — це співвідношення права і міжнародного права. Зараз у нас право має напрям 08, а міжнародні відносини та міжнародне право — 293.
Проблеми міжнародного права зараз надзвичайно загострилися. Якщо розвалюється старе, має з’являтися підґрунтя для виникнення нового. Світове співтовариство боїться втратити останній майданчик зв’язку з росією — ООН. Але на сьогодні це непрацездатна структура. Проте наше освітянське питання в іншому: не можна відривати міжнародне право від права національного. Ми наполягали на тому, щоб знайти певний компроміс: щоб в межах одного напряму права (08) було національне право (081) і міжнародне право (082), це могло би забезпечити міжнародному праву певну автономію.
Це три ключові питання, які виникли на концептуальному рівні. Чи стануть вони серйозною перешкодою для прийняття закону про вищу юридичну освіту, подивимося.
— Ви виховали не одне покоління юристів. Чи можна провести певне якісне порівняння різних поколінь: хто є кращим, у кого які сильні сторони?
— Усі в різних умовах, є pro, є contra. У минулому, коли ми були студентами, наш інформаційний ресурс був дуже обмеженим. Щоб дістатися до хорошого підручника, треба було вистояти в черзі, а якщо тобі давали хороший підручник із цивільного права, то отримував геть ніякий з кримінального.
Щоб щось почитати, що не входить у підручник, треба було йти в бібліотеку. Все це розвивало навички самостійної роботи у здібних студентів. Вони були більш налаштовані на трудомісткі процеси, адже треба було дуже багато працювати.
Я довго не наважувалася позбутися своїх рукописних конспектів, бо це був мій час, моя робота, моє життя. Сьогодні все це значно спростилося: можна сісти та клікати в комп’ютері. Однак через це робота певною мірою стала механістичною, поверховою. Треба, щоб людина дійшла до аналітики, щоб у неї з’явилася така потреба більше думати, порівнювати.
— Чого студенти вас навчили?
— Років 10 тому я вела спецкурс у магістратурі «Методика викладання юридичних дисциплін». Цей курс магістрам не дуже був потрібен, тому що далеко не всі з них ставали викладачами. У мене не було в цьому курсі практичних занять, лише лекції. І для того щоб отримати фідбек, я давала студентам домашні завдання на кшталт «Що б ви зробили, якби проводили практичні заняття, як би прочитали лекцію?». У мене й досі є ці відповіді, час від часу до них повертаюсь.
Абсолютно дивна позиція студента, на перший погляд: вони зауважують, чому викладач, коли закінчує лекцію, не дякує нам за те, що ми його слухали. Я замислилась над цим і тепер завжди дякую, що вони були зі мною, та висловлюю надію, що цей час ми провели з користю, очікую від них запитань тощо. Якщо ти не маєш контакту зі студентами, якщо вони тобі не пишуть, не ставлять запитань, це свідчить про те, що вони тебе сприймають формально або не сприймають взагалі.
Я дуже довго боролася за те, щоб отримувати від студентів якусь реакцію. Цього року в мене були лекції в першому семестрі, а тепер в другому, і лише в березні студенти почали ставити запитання. Причому надзвичайно цікаві, зокрема й у зв’язку з моєю роботою в Дорадчій групі експертів. Вони мене сприйняли як людину, з якою можна спілкуватися. Мені дуже важливо відчувати реакцію, і зараз це складніше, ніж коли входиш в аудиторію.
Я в них учуся, по-перше, бути в тренді тих проблем, які їх цікавлять. Маю думати, як вони. А вони стали більш прагматичними, з іншою картиною бачення світу.
Студента треба любити, шанувати, але з ним не можна загравати. Якщо студентам зі мною цікаво, то й мені з ними теж. І якщо до студентів ставишся як до рівних партнерів в освітньому процесі, то це сприймається.
Зараз працюю над тим, щоб підготувати студентів до ЄДКІ. Бо я у фаховій комісії МОН, бачу результати, і так само бачу системну проблему у навчанні, яка не дає змоги хорошим студентам гарантовано успішно скласти цей іспит. Треба перелаштувати, переорієнтувати навчальний процес на те, щоб студент отримав знання і навички, чого вимагає ЄДКІ.
Сьогодні і я «зайшла» в ту вікову категорію, коли в людини виникає бажання менше брати, а більше віддавати.
— Люди різних поколінь мають різні потреби. Чи є у вас орієнтир, якого намагаєтесь дотримуватися?
— Розуміння порядності, яке існує навколо і яке існує в тобі. Якщо ти можеш зробити якусь добру справу для людини, обов’язково зроби її, якщо такої можливості немає, не роби нічого поганого. Бо це червона лінія.
Першу половину життя людина працює на свій авторитет, випрацьовуючи свої стандарти поведінки, а тоді цей авторитет працює на неї другу половину життя.
На мене дуже важко впливати, коли я не даю чинити на себе вплив. Я незручна, але готова до здорового, розумного компромісу.
Цивільне право вчить: якщо ти маєш права, то ти дійсно господар своєї ситуації, але є обмеження, адже поруч такі самі господарі своїх прав. Є баланс особистих інтересів і публічних, коли ти повинен відступити, адже суспільний інтерес має пріоритет. Ці речі важливі для кожної людини.
Один мій колега сказав, що він живе за принципом трьох «п»: порядність, професіоналізм і патріотизм. Тоді я до кінця не усвідомлювала, чому третє «п» патріотизм. Якісь права, декларації? Тепер це настільки зрозуміло, що мої онуки з лютого 2022 року взагалі перестали розмовляти російською. Ось така реакція!
Ці три речі я сприйняла як свої, і передаю всім, хто буде йти зі мною.
— Ви тривалий проміжок часу віддали приватному бізнесу. Що цікавіше: бути в освіті, науці чи практикувати?
— З цими трьома китами я борюся все своє життя. Моєю мрією було вчитися в університеті, також я мріяла викладати в ньому. Це складно було і на першому етапі, ще складніше — стати викладачем.
Коли я працювала в ЮФ «Салком», партнери мене всіляко заохочували до того, щоби припинити викладацьку діяльність. Вона відволікає, інколи дезорганізує роботу. Я сказала «ні» й робитиму все, щоб, не зашкоджуючи юридичному бізнесу, працювати в університеті. Єдине — довелося залишити посаду завідувачки кафедри. Але довгий час я працювала на посаді професора, і ніхто ніколи замість мене не читав моїх лекцій. Це підживлювало, давало можливість цікаво читати лекції студентам, тому що є практика. Знаю кабінетних професорів, як жодного дня не практикували.
Я три роки була в докторантурі, коли готувала свою докторську дисертацію.
Для кожного цивіліста доторкнутися до написання Цивільного кодексу — щось особливе. І коли зібралася група з 12 професорів, це була велика цивілістична школа. Досвід залишився, і він працював на мене як викладача. Тому що пережити перелом від радянського цивільного права до нового було легко, адже ми його писали.
Колись я виступала в Стокгольмі як експерт з українського права в знаковій справі. І один член трибуналу мене запитує (питання стосувалося статті 22 ЦК): «Чому ви так упевнено говорите про те, що ця стаття написана саме так? Ви навіть не дивилися у кодекс?». Я не витримала й кажу: «Тому що я писала цю статтю». Арбітри були в захваті!
Це, безумовно, триєдина ситуація, коли ти працюєш на законодавчому полі, коли ти в доктрині, яка все це обґрунтовує, і коли ти в практиці. А ще четверте — коли аналізуєш і викладаєш.
Тому вважаю щасливими тих людей, яким вдається це об’єднати, не порушуючи здорового балансу. Формувати синергетичний ефект.
Усі ми почали займатися юридичним бізнесом, тому що в університеті платили мізерні 15 доларів на місяць. Господь дав нам можливість заробляти гроші, не залишаючи основної роботи. І перші наші кроки були спрямовані на те, щоб забезпечити себе матеріально. Ба більше, згодом ми почали фінансувати і науку, і освіту: їздили на міжнародні конференції власним коштом, купували книжки, організовували наукові заходи.
Зараз ми також це робимо, бо вважаємо, що гроші мають працювати на добру справу.
Чому я пішла з юридичного бізнесу? Якось на одному із заходів, куди мене запросили як спікера, я відчула, наскільки відірвана від аудиторії. Дивлячись у зал, я побачила 30-річних людей і зрозуміла, що мені треба змінити свій особистий статус. Адже я маю займатися тим, що відповідає моєму віку і професійному рівню. Мені, наприклад, цікаво працювати у МКАС, розглядати спори. Тому що, на відміну від нашого державного суду, на мене ніхто не впливає і не може впливати навіть у теорії. Жодного разу я не відчувала на собі стороннього впливу. Це вкрай важливо.
Ну і безумовно мені також подобається експертна робота.
— Де ви черпаєте енергію, що вас надихає? Жага до життя — це щось вроджене чи набуте?
— Напевно, це симбіоз. Спочатку ти кимсь народився. У мене вибуховий характер. Зі школи я була активною, завжди в русі. Але не можна зупинятися, бо життя йде вперед і ти вже не встигаєш.
Треба любити те, що робиш. Виконувати роботу із задоволенням, із насолодою
Дуже важливе питання лідерства. У нас зараз покоління, якому цього, на мій погляд, трохи бракує. Пандемія ковіду та війна змінили соціальні орієнтири, і значна частина людей думає як пересічні громадяни: все потім, після війни. Не буде після війни іншого часу!
Треба жити тут, сьогодні й у тих умовах, які є. Обирати ті шляхи для виконання завдань, які собі намітив. Здається, Черчилль сказав: якщо ти прямуєш крізь пекло — йди, не зупиняючись! Якщо ти впав, сприймай це як шанс піднятися. Якщо є проблема, думай, як її вирішити завтра. Умій критично ставитися до себе, не треба оцінювати себе за довжиною тіні від сонця, що заходить.
Дуже важливо нині збирати навколо себе однодумців. І я пишаюся тим, що нам це вдалося зробити. Сьогодні в нас є команда, яка може вирішувати завдання будь-якої складності, а головне те, що ми відчуваємо свою потрібність українському суспільству, бо виконуємо завдання, важливі для кожного, для всіх разом, для рідної України!
(Бесіду вів Рустам Колесник, шеф-редактор видавництва «Юридична практика»)
Завантажується ...
