Видавництво 
Роман Шуляр, партнер Marchenko Partners, вступив до лав територіальної оборони міста Києва 25 лютого. Його підрозділ тримав позицію за Києвом на Ірпінському напрямку. Про досвід участі в бойових діях, комунікацію з іноземними юристами та враження від війни Роман Шуляр розповів «Юридичній практиці».
— Коли ви вирішили приєднатися до лав захисників України? Чи був у вас досвід військової підготовки?
— Я вступив до територіальної оборони міста Києва 25 лютого. До цього я практично не мав досвіду військової підготовки. Була військова кафедра, але це було не про військову підготовку. Та і взагалі, якось так склалося, що я ніколи не був фанатом і не цікавився військовою справою. Здавалося, в 21-му столітті військова справа в Україні — це як стрільба з арбалета: практичної актуальності вже давно немає, хіба що для ентузіастів історичної реконструкції.
Але ця парадигма спершу зсунулася у 2014-ому році з початком АТО, а потім докорінно змінилася 24 лютого 2022 року. Змінилася парадигма, змінився світ. І, на жаль, в цьому новому жорстокому світі військова міць має більше актуальності та ваги, ніж міжнародне право і гарантії провідних держав. А принципи гуманності працюють лише тоді, коли їх захищають відважні воїни і важка зброя.
Знаю точно: коли Україна переможе в цій війні і ми повернемося до мирного життя, в моїй рутині з’являться регулярні тренування з вогневої і тактичної підготовки та першої медичної допомоги. Це наша нова реальність – хочеш миру, готуйся до війни.
— Де ви проходили службу? В яких бойових діях взяли участь?
— Я вступив до територіальної оборони міста Києва. Наш підрозділ тримав позицію за Києвом на Ірпінському напрямку. Перед нами стояло завдання не допустити імовірного прориву ворожої колони на Київ та запобігти проходу диверсійно-розвідувальних груп. Наша позиція страх як не подобалася ворогу. Росіяни намагалися вистежити наші пости та розташування за допомогою БПЛА і гатили по нас зі всіх калібрів. Довелося швидко засвоювати навички миттєвого реагування на «приходи», в нічний час із вимкненими фарами пробиратися на авто замінованою дорогою, під артобстрілами евакуйовувати 300-х — багато всього було…
— Чи поїхали б ви далі у зону бойових дій?
— Я готовий. Питання, чи пошлють. У нас зараз період невизначеності. Переформовують нашу роту, і ми не знаємо, куди далі пошлють. Мабуть, більшість хоче на схід. Ми сюди ішли не для того, щоби відсиджуватися в тилу. Але якщо скажуть охороняти столицю від імовірного повторного вторгнення — будемо виконувати наказ. Хтось має тут бути, щоби не допустити повторення трагедії Бучі та Ірпеня.
— Що вас найбільше вразило під час виконання бойових завдань?
— Наш підрозділ територіальної оборони був сформований в основному з таких, як я, хлопців — необстріляних, без бойової підготовки. Після кожної важкої ситуації (обстріл «градами», наступ броньованої техніки противника) я думав: «Хм, мабуть, зараз хтось не витримає. Хтось попроситься додому». Але цього не сталося. Всі вистояли, ніхто не піддався страху. Усвідомлення, що ми захищаємо своїх людей і свою землю, додавало сили і мужність вистояти в найтяжчі дні.
— Ви один із перших, хто почав відверто розповідати про ситуацію в Linkedin. Як реагували іноземні колеги?
— Реагували активно. Мільйони переглядів, тисячі коментарів і пересилань. Думаю, мої пости створили певний резонанс серед іноземних колег. Вони побачили, хто ж ці “страшні нацисти”, від яких Україну прийшла рятувати російська орда. Вони змогли відчути, як це – коли ти все життя працюєш офісним працівником, займаєшся бізнесом, турбуєшся про сім’ю, але в одну мить мусиш все залишити і піти воювати.
Знаючи мене як юриста, а тепер бачачи того ж самого мене, але в амуніції і з автоматом, я впевнений, вони задумались над тим, яка тонка межа розділяє мир і війну в 21-му столітті. І хай в якій країні ти живеш та чим займаєшся, від кожного зараз залежить, чи зсунеться людство в яму затяжної кривавої війни. Кожен може і повинен зараз зробити свій внесок, щоби подолати фашистську росію. Хтось воює, хтось волонтерить, хтось допомагає грошима, хтось веде боротьбу на політичному або інформаційному фронті. Крапля камінь точить, а коли нас, крапель, багато — ми потік, який знесе цей камінь і розіб’є його вщент.
— Що надихає вас на подальшу боротьбу?
— Я не можу сидіти склавши руки, коли нищать мій дім і вбивають моїх людей. А мій дім і мої люди — це не лише Київ, Буча, Ірпінь. Це також Херсон, Мелітополь, Маріуполь, Харків і багато інших українських міст. Ми не кидаємо своїх. Ми не втікаємо з дому, коли туди вриваються головорізи. Ми б’ємося до кінця. А кінцем буде беззаперечна перемога України.
Від редакції: Проєкт «Юристи в армії» — історії правників, які, незалежно від посад та регалій, взяли зброю до рук та стали на захист України. Ми переконані, що кожен, хто щось робить на користь української перемоги — на передовій чи в тилу, — по-своєму борець за незалежність України. Ми поважаємо кожну працю, яка наближає Україну до перемоги. Ми переконані, що юристів, які взяли зброю до рук, десятки, а може, й сотні. Ми будемо вдячні нашим читачам за інформацію про правників, які можуть стати героями рубрики «Юристи в армії».
Завантажується ...
