Видавництво 
Завершувала Міжнародний кримінально-правовий форум сесія, присвячена екстрадиції та практиці Інтерполу.
Модератором сесії став Олег Вдовичен, керуючий партнер АО «Вдовичен та Партнери».
В обговоренні взяли участь:
- Олександр Марчук, суддя Верховного Суду у Касаційному кримінальному суді
- Віктор Панкулич, суддя Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду
- Катерина Шевченко, заступник директора департаменту – начальник управління міжнародної правової допомоги Міністерства юстиції України
- Олександр Жила, заступник начальника управління процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання публічного обвинувачення департаменту нагляду за додержанням законів органами безпеки Офісу генерального прокурора
- Дмитро Сирко, старший партнер АО «Сирко і Партнери»
Олександр Марчук, суддя Верховного Суду в Касаційному кримінальному суді, розповів про міжнародну співпрацю в кримінальних провадженнях. Він, зокрема, зупинився на питаннях нормативно-правової регламентації міжнародного співробітництва в кримінальних справах.
У цьому контексті він звернув увагу на Декларацію про принципи міжнародного права, затверджену Генеральною асамблеєю ООН ще в 1970 році. В ній йдеться про те, що ретельне дотримання принципів міжнародного права, які будуються на співдружності, співпраці та виконанні державою взятих на себе договірних відносин, має критично важливе значення як для підтримки міжнародної безпеки, так і для безпеки в цілому.
Водночас доповідач зауважив:
“Наслідком недотримання цих принципів міжнародного права є мільйони свідків, адже ми бачимо, що відбувається в нашій державі”.
Щодо безпосередньої теми виступу суддя зазначив, що однією із форм співробітництва є правова допомога під час розгляду та виконання вироків. Тобто питання, що стосуються кримінального провадження. Саме цю форму співробітництва Олександр Марчук назвав пріоритетною.
Утім, як зауважив доповідач, правове регулювання – це не лише КПК, відповідно, вітчизняним законодавством зазначено, що мають значення міжнародні договори України, а також багатосторонні угоди. В окремих випадках також слід керуватися підвідомчими нормативними актами.
Наскільки актуальною є допомога в кримінальних провадженнях: суддя навів статистику за 2022 рік. Так, на розгляді в судах перебувало близько 700 запитів про міжнародну правову допомогу. Протягом вже поточного року надійшло 682 такі запити. Зокрема, щодо надання спеціальних дозволів, вручення документів, тимчасового передання осіб, допиту, арешту і конфіскації майна тощо.
Міжнародний інструментарій, як зазначив суддя, дуже складний і великий, але насамперед це галузеві та спеціальні конвенції.
Також він зауважив, що існує й так зване м’яке право – резолюції та рекомендації міжнародних організацій, – яке застосовується як допомога, а також звернув увагу на інструменти ООН.
Віктор Панкулич, суддя АП ВАКС, проаналізував різні аспекти заочного тримання під вартою.
Він, зокрема, зауважив, що питання щодо заочних арештів більш-менш стабілізоване, хоча з моменту створення ВАКС та АП ВАКС практика була дуже різноманітною. Наразі склалися єдині підходи у вирішенні цього питання. А виникало воно, на думку судді, через застосування запобіжного заходу та обрання запобіжного заходу, адже ці поняття не тотожні.
Щодо заочного арешту як запобіжного заходу, то він обирається, а не застосовується, наголосив доповідач.
Раніше було спірне питання, чи достатньо оголошення особи в розшук для її заочного арешту, чи треба, щоб вона перебувала в країні. Суддя наголосив, що Інтерпол не здійснює розшукові заходи без судового рішення, а судове рішення ми ніби не можемо ухвалити, бо сторона захисту доводила зазвичай, що людина не перебуває в розшуку. Тому й були різні підходи у застосуванні кримінально-процесуального законодавства:
“На сьогодні позиція судових органів досить тверда: треба розмежовувати рішення про оголошення в розшук, рішення про заочний арешт і перебування особи, здійснення розшукових дій поліцейським органом, зокрема таким як Інтерпол”.
Тобто спочатку судовий арешт, по суті, затримання, а далі виконання Інтерполом розшукових дій, затримання тощо. Це насамперед стосується осіб, які залишили територію України, знаючи, що вони підозрювані чи обвинувачені. Іншого способу їх затримати та доставити в суд для застосування запобіжного заходу не існує. Причому рішення може прийматися без відома підозрюваного.
Катерина Шевченко, заступник директора департаменту – начальник управління міжнародної правової допомоги Міністерства юстиції України, зробила загальний огляд щодо екстрадиції з/в Україну з окремим аналізом причин відмов.
Вона насамперед зауважила, що згідно зі ст. 574 КПК для цілей екстрадиції визначено два центральні органи: Мін’юст та Офіс Генерального прокурора. Водночас в Офісі Генпрокурора таких запитів значно більше.
Мін’юст розглядає запити і приймає рішення про екстрадицію в тому, що стосується справ під час розгляду в суді або якщо йдеться про видачу особи для виконання вироку.
Посадовиця також зазначила:
“На сьогодні ми керуємося і конвенціями, і двосторонніми договорами. Але на практиці переважно застосовується Європейська конвенція про екстрадицію, яка має пріоритет перед іншими міжнародними договорами”.
Вона звернула увагу, що в лютому для України набрала чинності Міжамериканська конвенція про екстрадицію. Цей документ дав змогу врегулювати питання екстрадиції зі США, адже там не видають осіб на основі принципу взаємності.
Щодо підстав відмови видачі експертка зауважила, що вони містяться в КПК України і, по суті, застосовуються тоді, коли не визначено підстави для відмови у видачі в міжнародному договорі.
Катерина Шевченко зауважила, що не всі підстави для відмови, визначені Європейською конвенцією про екстрадицію, були застосовані Мін’юстом та іншими державами під час розгляду запиту про екстрадицію осіб в Україні.
Найчастіше причинами відмови є наявність громадянства запитуваної держави в особи, про яку йдеться, відсутність подвійної криміналізації, тобто діяння не передбачає кримінальної відповідальності законодавством запитуваної держави, або якщо відповідальність передбачена, не вистачає санкцій. Також може бути відмовлено в екстрадиції, якщо йдеться про закінчення строків давності.
Стосовно відмови в екстрадиції практика Мін’юсту після 24 лютого 2022 року не змінилася, адже нових підстав для застосування відмови немає.
Дмитро Сирко, старший партнер АО «Сирко і Партнери», поділився власним досвідом захисту клієнтів під час екстрадиції. Він, зокрема, звернув увагу на приклади перевірки документів та їх переклад. Якщо в документі є помилки, то на практиці доводиться додатково залучати перекладачів, які роблять паралельний переклад.
Інший аспект, на який звернув увагу експерт, – перевірка законності затримання клієнта під час тимчасового арешту. Він порадив ретельно знайомитися з протоколами під час затримання. Тому що вони дуже часто допомагають адвокатам добитися відмови прокуратурі в тимчасовому арешті.
Щодо дотримання міжнародного законодавства Дмитро Сирко зауважив, що було дуже багато запитів, коли США звертались до України з метою екстрадиційного арешту. До жовтня 2022 року між Україною та США були відсутні відповідні договори. Тобто Україна не було приєднана до Європейської конвенції про видачу правопорушників. І лише торік ситуація змінилася.
Ще один важливий момент – перевірка строків давності притягнення до кримінальної відповідальності на території України.
Також експерт зупинився на підставах, з яких можна отримати відмову в екстрадиції, та навів приклади з власної практики, коли в екстрадиції іноземних громадян було відмовлено.
Олександр Жила, заступник начальника управління процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання публічного обвинувачення департаменту нагляду за додержанням законів органами безпеки Офісу Генерального прокурора, доповідь про обставини, що унеможливлюють видачу особи, розділив на дві частини: кейси до 24 лютого 2022 року і ситуація, що склалася зараз.
Експерт відзначив насамперед сталу судову практику щодо оголошення особи в міжнародний розшук, про яку вже розповідали судді. Він також підкреслив і свою дотичність до формування цієї практики два роки тому. Адже «знадобилося цілий рік, щоб отримати ухвалу суду про застосування заочно тримання під вартою». У таких випадках суди перших інстанцій посилалися на те, що немає даних міжнародного розшуку, а захист, зі свого боку, надавав відповіді, що особа на момент розгляду в будь-яких списках не перебуває.
Щодо ролі Інтерполу доповідач зазначив, що цей орган має ознаки квазісудової організації. Оскільки він самостійно досліджує та враховує репутаційні ризики для себе чи держав під час взаємодії, самостійно вирішує питання строків розгляду запитів. Тому ми маємо ситуацію, що упродовж року з червоними оповіщеннями (тобто ті, хто розшукується) на сайті Інтерполу від України перебувають лише п’ять осіб. Для інших країн цей показник на порядок вищий, тому залишається загадкою, чому так.
Ще один важливий аспект – циркуляри Інтерполу з пошуку свідка за кордоном. Цей процес зазвичай відбувається швидше. Тож такий інструмент досить розвинений і дієвий.
В умовах воєнного стану всі чинні конвенції передбачають запобіжники щодо осіб, які не підлягають екстрадиції, розшуку або затримання на території інших держав:
“Певною мірою таку ситуацію можна назвати глухим кутом, але з іншого боку, завдяки використанню інституцій міжнародних судів, зокрема Міжнародного кримінального суду, Україна матиме більше шансів на успіх”.
Завантажується ...
