Частина 6 статті 176 КПК України є конституційною – КСУ

19 червня 2024 року Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив рішення у справі за конституційними скаргами Сергія Бичкова та Анатолія Бая щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини 6 статті 176 Кримінального процесуального кодексу України. Про це повідомляє відділ комунікацій КСУ та правового моніторингу.

Заявники просили Суд перевірити на відповідність Конституції України частину 6 статті 176 Кримінального процесуального кодексу України, згідно з якою «під час дії воєнного стану до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114², 258-258⁶, 260, 261, 437-442 Кримінального кодексу України, за наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, застосовується запобіжний захід, визначений пунктом 5 частини першої цієї статті», а саме тримання під вартою.

Із матеріалів справи випливає, що стосовно Бичкова С.А., якого підозрюють у вчиненні кримінального правопорушення, визначеного частиною 2 статті 27, частиною 2 статті 114¹ Кримінального кодексу України, суд обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Зі змісту конституційної скарги Бая А.А. та долучених до неї матеріалів випливає, що орган досудового розслідування обвинувачує його у вчиненні кримінального правопорушення, визначеного частиною 2 статті 28, частиною 1 статті 111 Кримінального кодексу України. Запобіжний захід обрано у вигляді тримання під вартою. Баю А.А. під час продовження строку тримання під вартою Шевченківський районний суд міста Києва ухвалою від 15 січня 2024 року, залишеною без зміни рішенням Київського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року, визначив можливість застосування застави.

Автори клопотань вважали, що частина 6  статті 176 Кодексу не відповідає приписам статті 29 Конституції України, оскільки в ній «фактично встановлено презумпцію, за якою наявність підозри у вчиненні окремих злочинів обумовлює виключну необхідність застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без права на застосування іншого запобіжного заходу».

На думку суб’єктів права на конституційну скаргу, «цей підхід є дискримінаційним, оскільки ставить осіб, щодо яких застосовується такий запобіжний захід, у нерівні умови порівняно з тими особами, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні інших злочинів аналогічного ступеня тяжкості». Вони твердили, що оспорюваний припис Кодексу не забезпечує підозрюваному, обвинуваченому належного захисту від свавілля та не відповідає статті 29 Конституції України.

Розв’язуючи порушені в конституційних скаргах питання, Суд зважає на таке.

Для кожної людини природними та особливо цінними є її свобода та особиста недоторканність, що є надважливими для забезпечення людської гідності та реалізації всіх інших конституційних прав і свобод.

Суд наголошує, що визначене частиною 1 статті 29 Конституції України право на свободу та особисту недоторканність у сув’язі з іншими приписами цієї статті Конституції України, зокрема, є правом кожної людини на фізичну свободу та означає, що жодну людину не можна в будь-який спосіб свавільно позбавити такої свободи. Тому держава зобов’язана запроваджувати юридичне унормування, яке убезпечить людину від свавільного позбавлення свободи та відповідатиме конституційним нормам і принципам.

Суд бере до уваги, що позбавлення людини свободи, зокрема в разі застосування до неї запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, є найбільш відчутною формою обмеження її конституційного права на свободу та особисту недоторканність, тому у статті 29 Конституції України встановлено посилені гарантії захисту цього права від свавільного обмеження, які полягають у тому, що нікого не можна тримати під вартою «інакше як за вмотивованим рішенням суду» і «тільки на підставі та в порядку, встановлених законом».

Законодавець для досягнення мети кримінального провадження та захисту відповідних публічних інтересів не може визначати запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою як безальтернативного і має забезпечити наявність у кримінальному провадженні принаймні одного запобіжного заходу, який є більш м’яким і який можна обрати як менш обтяжливий для конституційного права на свободу та особисту недоторканність особи.

Ураховуючи наведене, Суд вважає, що за частиною 2 статті 29 Конституції України в сув’язі з приписами статей 3, 8, частини 1 статті 55, частини 1 статті 62, частини 1 статті 64 Конституції України унормування законом підстав та порядку застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою має відповідати передусім принципам правовладдя, домірності, презумпції невинуватості, забезпечувати особі належний судовий захист від свавілля, а застосування цього запобіжного заходу має бути засноване не лише на тяжкості злочину, в якому підозрюють або обвинувачують особу, а й на наявності обґрунтованої підозри у вчиненні злочину особою, ризиків у зв’язку з неналежною процесуальною поведінкою такої особи для здійснення кримінального провадження та захисту відповідних публічних інтересів, що гарантуватиме тримання під вартою лише на підставі вмотивованого рішення суду.

Суд зважає на те, що засадничий судовий захист особи від свавілля під час позбавлення її свободи не може бути обмежений за жодних обставин, навіть в умовах воєнного стану. Відповідно до приписів частини 2 статті 64 Конституції України в умовах воєнного стану не можуть бути обмежені конституційні права на свободу та особисту недоторканність (стаття 29), на судовий захист (стаття 55), а також презумпція невинуватості (стаття 62).

Суд акцентує, що згідно з приписами частини 1 статті 17 Конституції України в умовах воєнного стану захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної, інформаційної безпеки є не лише найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу, а й невіддільною умовою збереження української державності як такої. Держава має позитивний обов’язок створювати належні національні юридичні механізми притягнення особи до кримінальної відповідальності, зокрема забезпечувати ефективне функціонування кримінальної юстиції, щоб в умовах воєнного стану гарантувати посилений захист суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності, обороноздатності, державної, економічної й інформаційної безпеки України та притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини, що посягають на зазначені надважливі конституційні публічні інтереси.

Суд зазначає, що на виконання вказаних приписів Конституції України статтю 176 Кодексу доповнено частиною 6, в результаті чого за цією нормою Кодексу запобіжний захід у вигляді тримання під вартою застосовують лише під час дії воєнного стану, за наявності ризиків, визначених статтею 177 Кодексу, до осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні певного переліку злочинів (статті 109‒114², 258‒258⁶, 260, 261, 437‒442 Кримінального кодексу України).

Суд вважає правомірною мету, з якою законодавець доповнив частиною 6 статтю 176 Кодексу, маючи намір посилити захист суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності, обороноздатності, державної, економічної й інформаційної безпеки України за рахунок установлення вказаною нормою Кодексу тимчасово (на період дії воєнного стану) особливого порядку застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочинів, які за тяжкістю й характером є наднебезпечними в умовах воєнного стану.

Суд зазначив, що законодавець закріпив дискрецію слідчого судді, суду під час застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за частиною 6 статті 176 Кодексу не визначати або визначати розмір застави з урахуванням підстав та обставин, установлених статтями 177, 178 Кодексу.

Тож під час застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за частиною 6 статті 176 Кодексу є можливість, за певних підстав та обставин, визначених статтями 177 та 178 Кодексу, застосувати заставу як більш м’який запобіжний захід.

Отже, за частиною 6 статті 176 Кодексу запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не визначено як безальтернативний винятковий запобіжний захід.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що частина 6 статті 176 Кримінального процесуального кодексу України є конституційною.