П’ять особливостей кримінальних проваджень щодо виконання оборонних контрактів

Тетяна Видай, старший юрист, адвокат ADVANQ

Щомісяця мільярди гривень Державного бюджету України вимушено спрямовуються на забезпечення військових потреб — закупівлю харчування, одягу та зброї.

Якщо до повномасштабного вторгнення видатки на сферу оборони складали 7% у загальній структурі, то у 2023 році показник досяг 48%, каже директор з інвестицій Capital Times.

У 2024 році доходи бюджету складуть 1,76 трлн гривень, видатки — 3,35 трлн гривень. А це означає, що дефіцит становитиме половину бюджету в 1,58 трлн гривень.

Таким чином, видатки на оборону, які досягають майже половини річного бюджету країни, та критичний дефіцит коштів у такому ж розмірі, обумовлюють жорсткий контроль та зростання кількості кримінальних проваджень щодо замовників та виконавців оборонних контрактів.

Незважаючи на відносно новий напрямок, уже зараз можна виокремити п’ять специфічних ознак, які спостерігаються у більшості справ цієї категорії.

1. Політична складова

Правоохоронці все частіше маніпулюють на темі війни, віддаляючись від фактів і доказів та акцентуючи увагу на абстрактних припущеннях щодо завдання шкоди обороноздатності країни та заволодіння коштами Міноборони.

Популістичними заявами про обкрадання військових слідство намагається компенсувати відсутність реальних доказів та суперечності у власній позиції для отримання результатів у вигляді накладення арештів на рахунки та майно, а також застосування непомірних застав до підозрюваних.

Засобами масової інформації швидко ширяться новини про чергове гучне викриття постачальника, який намагався заволодіти бюджетними коштами. Проте нерідко у таких звинуваченнях відсутня юридична складова, яка підміняється штучно сформованою громадською думкою.

2. Розсинхронізація позиції слідства і Міноборони

Досить часто Міноборони не має претензій до поставленої продукції та виконання контрактів, тоді як слідство заявляє про багатомільйонні збитки.

Майно може бути поставлене, прийняте, передане у використання військовим частинам або навіть уже спожите військовими без будь-яких зауважень на етапі, коли правоохоронці висувають звинувачення щодо невідповідності якості або кількості поставленого товару.

3. Робота контррозвідки

Справи цієї категорії нерідко розпочинаються в результаті роботи оперативних співробітників Департаменту військової контррозвідки Служби безпеки України.

До моменту початку розслідування у кримінальному провадженні проводяться контррозвідувальні заходи, в ході яких ретельно слідкують як за військовослужбовцями, так і за представниками компаній-постачальників.

В ході контррозвідувальної діяльності співробітники Служби безпеки України мають право здійснювати оперативно-розшукові заходи, які за своїм змістом дуже подібні до негласних слідчих розшукових дій (НСРД), водночас містять суттєву відмінність.

Правоохоронні органи мають право вибірково знищити матеріали оперативно-розшукових заходів (на відміну від результатів НСРД), серед яких можуть бути й ті, що вказують на невинуватість особи. Надалі неможливо перевірити, чи дійсно знищена частина матеріалів не містила інформацію про злочин та могла бути знищеною.

Зібрані матеріали, у відфільтрованій правоохоронцями частині, передаються слідчому органу, який реєструє кримінальне провадження та проводить подальше розслідування.

4. Залучення конфідентів

Конфідентами можуть бути як військовослужбовці, так і працівники компаній-постачальників. Завдання цих осіб — зафіксувати протиправну діяльність та викрити злочин.

Розслідування із залученням конфідентів надає слідству можливість отримати інформацію «із середини», шляхом відео- та аудіофіксації приватних розмов між таємним агентом та особою, щодо якої здійснюється розслідування.

Здебільшого конфідентами стають особи, які перебувають у певній залежності від правоохоронців та погоджуються на співпрацю в обмін на отримання особистих переваг, наприклад процесуальний статус агента замість підозрюваного.

Такого роду процесуальний тиск дієвий щодо осіб, які не відчувають впевненості у своїх правах та положенні, наприклад мобілізовані військовослужбовці або фігуранти справ.

5. Обмеження судового контролю під час досудового розслідування

Закон визначає, що судовий контроль здійснює слідчий суддя місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування. Тобто слідчий чи прокурор не може на власний розсуд обирати, в якому суді отримати дозвіл на обшук або санкціонувати арешт.

Водночас систематично спостерігаються випадки, коли слідство, намагаючись ухилитися від належного судового контролю, усуває потенційно «незручних» слідчих суддів, штучно змінюючи суд.

Керівник слідчого органу видає наказ, яким імперативно визначає місце, яке вважається місцем здійснення розслідування. З моменту видання такого наказу, автоматично змінюється суд, який надалі здійснює судовий контроль.

У такий спосіб слідство може обрати будь-який зручний суд залежно від місця, яке буде визначене у наказі.

***

Практика вибіркового переслідування, застосування подвійних стандартів та політичний вплив є характерними негативними явищами цієї категорії справ, які можуть істотно нашкодити репутації держави як контрагента у довгостроковій перспективі.

Законні методи слідства, належне реагування на порушення та зрозумілі для всіх правила гри — запорука утвердження держави як надійного партнера, з яким можна співпрацювати.